Шону та Метью Гаррісам
Робіть з цією присвятою що схочете, тільки нізащо — нізащо — не чіпайте свої брови
I choose to steal what you choose to show And you know I will not apologize— You’re mine for the taking.
I’m making a career of evil...

Blue Oyster Cult, “Career of Evil” Lyrics by Patti Smith*

Я заберу все, що ти не сховав, // Не чекай — я не скажу «пробач»: // Ти — мій, // А я лиходій, //Це моя лиходійська кар’єра... («Блу ойсте калт», «Кар’єра лиходія», слова Патті Сміт).— Тут і далі прим. пер.

1

2011
This Ain't the Summer of Love (Це не літо кохання)
Всю кров змити не вдалося. Під нігтем на середньому пальці лівої руки лишилася темна смуга — ніби дужка. Чоловік почав вибирати кров з-під нігтя, хоч не мав нічого проти цього видовища; то була згадка про вчорашні радощі. Десь хвилину подлубавшись і не отримавши результату, він поклав палець у рот і посмоктав. Залізний присмак нагадав про запах крові, що потоком лилася на кахлі підлоги, плямувала стіни, просочила йому джинси, а персикові рушники — сухі, пухнасті, акуратні — перетворила на криваве ганчір’я. Цього ранку всі барви сяяли яскравіш, а світ здавався кращим.
Чоловік відчував безтурботну піднесеність, ніби всотав свою жертву, ніби життя її перелилося в нього. Вбивши, отримуєш владу: володієш, як під час сексу і близько не вийде. Навіть знаття того, який жертва має вигляд у мить смерті,— то інтимність, якої не сягнути двом живим тілам.
З тремом збудження чоловік думав про те, що ніхто не знає ані про вже скоєне ним, ані про те, що він зробить далі. Щасливий та умиротворений, він смоктав палець, притулившись до теплої стіни під квітневим сонечком і втупивши погляд у будинок навпроти.
Будинок був не дуже ошатний. Звичайнісінький, власне. Проте затишніший, ніж крихітна квартирка, де лежав у чорних мішках цупкий від учорашньої крові одяг, що чекав на спалення, і де виблискували сховані під кухонною раковиною ножі, вичищені з хлоркою.
Будинок мав невеликий палісадник і чорне поруччя на ґанку; газон слід би підстригти. Двійко білих вхідних дверей одна біля одної: триповерхову будівлю було поділено на верхні й нижні квартири. На першому поверсі мешкає дівчина на ім’я Робін Еллакотт. Чоловік завдав собі труду дізнатися, як її звати, хоча сам подумки казав на неї просто «Секретарка». От щойно вона промайнула за вікном: легко впізнати за ясним волоссям.
Спостерігати за Секретаркою було окремим задоволенням. Чоловік мав кілька вільних годин, тож вирішив піти сюди й подивитися на неї. Сьогодні мав вихідний — вчора був славний день, і завтра буде славний; вже скоєне давало відчуття вдоволеності, заплановане захоплювало передчуттям.
Раптом відчинилися двері праворуч, і Секретарка вийшла — з якимсь хлопом.
Спираючись на нагріту сонцем стіну, чоловік задивився на вулицю — не на пару,— ніби виглядав друга. Пара не звернула на нього жодної уваги. Разом вони попростували вулицею. Давши їм трохи фори, чоловік вирушив слідом.
На Секретарці були джинси, легка куртка і черевики без підборів. Довге хвилясте волосся під сонцем стало трохи рудуватим. Пара поводилася якось стримано, не розмовляла одне з одним.
Чоловік умів розкусити людей. Дівчину, яка вчора померла серед просочених кров’ю персикових рушників, він теж розкусив і причарував.
Він прямував за парою довгою тихою вулицею, сховавши руки в кишенях, усім виглядом показуючи, що йде собі до крамниці. Чорні окуляри не привертали уваги сонячного ранку. Дерева м’яко тріпотіли під весняним вітерцем. У кінці вулиці пара звернула на іншу — широку, гамірну, повну офісів. Великі вікна муніципальної ради Ілінгу сяяли під сонцем.
Тепер соживець Секретарки (чи бойфренд, чи хто він їй там) — вродливий, з квадратною щелепою — заговорив до неї. Вона відповіла коротко, навіть не всміхнулася.
Жіноцтво — дріб’язкове, недобре, нице й малодушне плем’я. Всі вони — вразливі сучки, які чекають, що чоловіки їх розважатимуть. Тільки коли жінки лежать перед тобою мертві й порожні, вони стають чисті, загадкові, навіть чудові. Тоді вони цілковито твої — не можуть сперечатися, боротися, тікати — і можна робити з ними що схочеш. Тіло тієї, з якої він учора спустив кров, було важке, кволе: лялька в натуральну величину, його іграшка.
Чоловік ішов за Секретаркою та її хлопцем людним торгівельним центром «Аркадія»; плив слідом, ніби привид бога. Чи бачили його взагалі всі ці люди, що ходили по крамницях суботньої днини, чи він — двічі живий — преобразився, отримав дар невидимості?
Пара дійшла до автобусної зупинки. Чоловік повештався поблизу, позазирав у індійську забігайлівку, роздивився фрукти у зеленяра, тоді картонні маски принца Вільяма й Кейт Міддлтон у газетному кіоску, насправді стежачи за віддзеркаленням пари у склі.
Сідали на автобус номер 83. Чоловік мав небагацько грошей, але так уже приємно було спостерігати за Секретаркою — хотілося ще. Заходячи слідом за парою в автобус, він почув, як бойфренд каже щось про станцію «Вемблі-Сентрал». Чоловік купив квиток і слідом за парою зайшов.
Пара сіла разом у передній частині автобуса. Чоловік сів поруч, посунувши пакети непривітної жіночки. Час до часу розмова пари підносилася над голосами інших пасажирів. Коли Секретарка не говорила, то неусміхнено дивилася у вікно. Було видно, що їй не хочеться їхати туди, куди вони там їдуть з бойфрендом. Коли Секретарка прибирала з обличчя пасмо волосся, у неї на пальці блимнула заручна каблучка. Отже, заміж виходить... гадає, що вийде. Чоловік сховав усмішку в комірі куртки.
Крізь брудні вікна автобуса струменіло тепле проміння полудневого сонця. Зайшла компанія якихсь хлопів, повсідалася на вільні місця. На кількох були червоно-чорні сорочки для регбі.
І сяйво дня ніби змерхло. Ці сорочки, ці зірки й півмісяці на них асоціювалися з речами, яких чоловік не любив. Вони нагадували про часи, коли він ще не почувався богом. Не хотілося, щоб щасливий день плямували й паплюжили давні погані спогади, але вся піднесеність умить десь зникла. Розсердившись (підліток з компанії регбістів перехопив його погляд, стривожився, квапливо відвів очі), чоловік підвівся і рушив до виходу.
За поруччя біля дверей трималися батько й маленький син. Гнів ударив чоловікові під дих: він теж повинен був мати сина — досі живого. Він уявив, як хлопчик стоїть поруч, як дивиться на нього, мов на героя... але сина давно немає, і винний у тому виключно такий собі Корморан Страйк.