...blood and vengeance the scene, death the story, a sword imbrued with blood, the pen that writes, and the poet a terrible buskined tragical fellow, with a wreath about his head of burning match instead of bays.
Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[1]

1

QUESTION
What dost thou feed on?
ANSWER
Broken sleep.
Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[2]
— Сподіваюся,— мовив хрипкий голос на тому кінці лінії,— померла якась до біса знаменита особа, Страйку.
Дебелий неголений чоловік, що простував крізь досвітній морок з притисненим до вуха телефоном, усміхнувся.
— Майже вгадав.
— Надворі шоста ранку, щоб тебе!
— Пів на сьому, але якщо тобі треба те, що маю я, доведеться прийти і забрати,— відповів Корморан Страйк.— Я неподалік твого житла. Тут...
— Звідки ти знаєш, де я живу? — спитав голос.
— Ти мені сам сказав,— Страйк стримав позіхання.— Ти ж квартиру продаєш.
— О,— пом’якшився його співрозмовник.— Добра пам’ять.
— Тут є цілодобова кав’ярня...
— К бісу її. Зайди пізніше до офісу...
— Калпепере, я сьогодні вранці маю зустріч з клієнтом, який платить краще за тебе, а ще я цілу ніч не спав. Тобі треба почути це зараз, коли хочеш мати з новини зиск.
На тому кінці застогнали. Страйк почув шарудіння простирадл.
— Тільки щоб просто з жару!
— Кав’ярня «Смітфілд» на Лонг-лейні,— відповів Страйк і натиснув відбій.
Деяка нерівність його ходи стала помітнішою, коли Страйк рушив униз до Смітфілд-маркету, що в зимовій пітьмі видавався суцільним монолітом,— до цього вікторіанського прямокутного храму м’яса, де, як і століття тому, кожного буднього дня з четвертої ранку відвантажували туші тварин, рубали, розкладали по пакунках і продавали м’ясникам і рестораціям по всьому Лондону. Крізь морок Страйк чув голоси, які роздавали накази, й гарчання і гудіння фур, з яких відвантажували туші. Увійшовши на Лонг-лейн, Страйк став ще однією постаттю серед по-зимовому вдягнених чоловіків, які рішуче простували у своїх ранково-понеділкових справах.
Під кам’яним грифоном, що стояв на варті в кутку ринку, зграйка кур’єрів у флуоресцентних куртках колисала в захованих у рукавички долонях горнятка з чаєм. На тому боці вулиці відкритим вогнищем серед навколишньої пітьми жевріла кав’ярня «Смітфілд», відчинена цілодобово,— криївка завбільшки з буфет, осередок тепла і ситої поживи.
Власної вбиральні кав’ярня не мала, зате мала домовленість із книгарнею «Ледброукс» по сусідству. Книгарня відчинялася лише за три години, тож Страйк зайшов у провулок і там у темному одвірку спорожнив сечовий міхур, напнутий слабкою кавою, випитою за ніч роботи. Виснажений, голодний, нарешті
він із задоволенням, відомим лише людині, яка перевершила власні фізичні можливості, пропхався до пропахлого масною яєчнею і беконом приміщення.
Двоє чоловіків у флісках і водовідштовхувальних куртках щойно звільнили столик. Страйк протиснувся туди й аж упав, рохнувши від задоволення, на твердий стілець з дерева й металу. Він і слова мовити не встиг, як власник кав’ярні, італієць, поставив перед ним чай у високому білому горнятку й поклав кілька трикутників білого хліба з маслом. За п’ять хвилин на великому овальному тарелі перед Страйком уже лежав традиційний англійський сніданок.
Страйк не вирізнявся серед кремезних чолов’яг, які грюкали дверима, заходячи до кав’ярні й виходячи з неї. Він був дебелий, чорнявий, з густим і кучерявим коротким волоссям, із залисинами над високим чолом, навислим над широким, мов у боксера, носом і густими насупленими бровами. Щелепу вкривала щетина, темні очі здавалися більшими через синюшні тіні під ними. Страйк їв, замріяно поглядаючи на будівлю ринку на тому боці вулиці. Крізь рідіючу темряву потроху проступала арка найближчого входу — під номером два: з-понад входу на нього дивилося суворе кам’яне обличчя, древнє й бородате. Чи існував колись бог туш?
Страйк тільки взявся до ковбаси, коли прийшов Домінік Калпепер. Журналіст був заввишки як сам Страйк, але худорлявий, зі свіжим обличчям. Тільки дивна асиметрія — ніби хтось трохи підкрутив йому риси проти годинникової стрілки — не давала сказати, що Калпепер по-дівочому вродливий.