Крістіна Росетті, «Панахида»

Нещасний той, чия слава робить знаним його нещастя.

Гамір на вулиці скидався на дзижчання мух. Фотографи купчилися за бар’єрами, вздовж яких вишикувалися поліціянти: довгоморді камери націлені, від дихання клубочиться пара. Сніг сипався на капелюхи й плечі, пальці в рукавичках протирали лінзи. Час до часу лунало випадкове клацання — фотографи заповнювали чекання тим, що робили світлини шатра з білої парусини посередині вулиці, дверей високої будівлі червоної цегли позаду шатра й балкона на верхньому поверсі — звідти й упало тіло.

За щільними лавами папараці стояли білі фургони з велетенськими супутниковими тарілками на дахах, а біля них — звукорежисери у навушниках і журналісти, які щось говорили — дехто й іноземними мовами. Між ефірами журналісти тупали ногами і гріли руки об горнятка кави, добуті з переповненої кав’ярні на сусідній вулиці. Щоб згаяти час, оператори у вовняних шапках фільмували спини фотографів, балкон, шатро, під яким ховалося тіло, тоді ставали на іншу точку і знову фільмували хаос, що зчинився посеред сонного сніжного Мейфера, де білокам’яні портики і фігурно обстрижені кущі обрамлювали ряди лискучих чорних дверей.

Двері будинку номер вісімнадцять оповила стрічка. У коридорі за ними бовваніли постаті поліціянтів, серед них і криміналістів у білому.

Телеканали вже кілька годин передавали новини. На обох кінцях вулиці юрмилися представники громадськості, яких теж не пускала поліція; хтось спеціально прийшов роззирнутися, хтось спинився, ідучи на роботу. Дехто піднімав мобільники — клацнути фото, перш ніж іти далі. Один молодик, не знаючи, котрий балкон потрібний, поклацав усі, навіть попри те, що середній було щільно засаджено кущиками — трьома охайними пухнастими кулями, між які заледве могла протиснутися людина.

Групка дівчат принесла квіти і під прицілами камер передала їх поліціянтам, які не знали, куди ті квіти подіти, і знічено поклали їх у поліційний фургон, свідомі камер, що фіксували кожнісінький їхній жест.

Кореспонденти, посланці цілодобових телеканалів, видавали сталий потік коментарів і припущень, що базувалися на кількох відомих їм сенсаційних фактах.

— ...з балкона свого пентгаузу приблизно о другій годині ночі. Охорона будівлі викликала поліцію...

— ...поки що не схоже, що тіло збираються переміщувати, а це наводить на роздуми...

— ...не повідомляють, чи була вона сама, коли впала...

— ...до будівлі увійшли поліційні бригади, які проведуть ретельний обшук....

Усередині шатра сяяло крижане світло. Двоє чоловіків присіли біля тіла навпочіпки, готові нарешті покласти його у мішок. Голова дівчина лишила на снігу кривавий слід. Розбите обличчя розпухло; від одного ока лишилася хіба зморшка, на другому між набряклими повіками поблискував у щілинці білок. Коли пастковий топ, у який була вбрана загибла, мінився у миготливому світлі, виникало моторошне враження руху — ніби вона знову дихає чи напружує м’язи, готуючись підвестися. Сніжинки, як ніжні пальці, тихо пльопали по парусині.

— Де вже та клята «швидка»?