Кас іще був надто стомлений і сонний, щоб сісти на конячку, тож із дядьком Кумпаном і тепер уже з Тенні поїхав возом, а Томін Терл вів його поні, їдучи на старому Скелеті. І коли о схід сонця вони повернулися додому, дядько Кумпан цього разу не встиг навіть вчасно заходитися коло снідання, а лис — вислизнути з клітки: в кімнаті з нею вже зібралася вся собачня. Старий Мойсей запхався просто в клітку до лиса, і їм обом довелось виламуватися з неї крізь протилежну стінку. Власне, виламався тільки лис, бо коли дядько Кумпан відчинив двері до кімнати, більша частина клітки ще трималася на карку в старого Мойсея і допіру дядько Кумпан ногою збив її з нього. Лис оббіг усього одне коло — через передню веранду й навколо будинку — й відразу ж, лунко дряпаючи пазурами по підпірці прибудови, видерся на дах — чудова гонитва, тількищо урвалась вона занадто швидко.

— Що ви в чортового батька собі думаєте? — гримнув дядько Кумпан. — Зоставляєте цю бісову личину в одній кімнаті з собачою зграєю!

— Під три чорти того лиса, — озвався дядько Ферт. — Готуй мерщій снідання. Мені здається, я не був удома цілий місяць, цур йому пек!

Щоб раз і назавжди поквитатися з Джорджем Вілкінсом, він спершу мусив заховати свій самогонний апарат. Ба заховати власноручно, без нічиєї допомоги — нишком розібрати його, відвезти в якийсь глухий, потаємний закуток, прикопати, та й кінці в воду. Власне, ця морока найбільше й бісила його: він-бо знав наперед, як намучиться й вимориться за ніч. Що діло тим часом доведеться закрити — це його не бентежило, перерва довго не триватиме: він викрутиться з халепи так само швидко і вміло, як викрутився років із п’ять тому, коли один конкурент спробував стати йому на дорозі й приплатився за це: ще й досі він сіє, проріджує і збирає бавовну не на власній плантації, а на в’язничній, у Парчмені; така доля напевно спіткає і Джорджа Вілкінса, якщо тільки Керазерс Едмондс знатиме про Джорджеві наміри незгірше, ніж він, здається, знає про його, Лукесів, рахунок у банку.

Не бентежили його й збитки від цієї перерви. У свої шістдесят сім років він мав у банку стільки грошей, що не встиг би витратити до кінця свого життя, мав навіть більше, ніж сам Керазерс Едмондс, — так принаймні той запевняє кожного, хто заходить до його плантаційної комори позичити трохи грошей чи взяти набір якогось товару. Так, найприкріше те, що доведеться робити все самотужки, без нічиєї допомоги; саме в розпалі сівба, а він, напрацювавшись за день, мусить приїхати з поля, поставити в стайню й нагодувати Едмондсових мулів, повечеряти, а тоді ще запрягти власну кобилу в єдиний свій віз, проїхати три милі туди, де стоїть апарат, навпомацки розібрати його й перевезти на милю далі в найглухіше місце, де апарат буде в сякій-такій безпеці, коли зчиниться вся ця буча, пов’язана з Джорджем, і, можливо, повернутися додому над ранок, коли вже ніколи буде лягати в ліжко, бо знов треба виходити в поле, а потім, дочекавшися слушної хвилини, ще й сказати Едмондсові оте єдине слівце; складалося ж усе так через те, що ті двоє, від кого резонно й логічно було б не тільки сподіватися, а й вимагати допомоги, цілком відпадали: на дружинину обачність — не на вірність — він, правда, міг покластись, але Моллі була занадто стара й слабка для цієї справи; натякнути ж про щось таке своїй дочці було б нітрохи не краще, ніж, ховаючи самогонний апарат, попрохати підмоги в самого Джорджа Вілкінса. Не можна сказати, що він має щось проти Джорджа особисто, хоч саме з його вини мусить нині морочитися, тимчасом як міг би спокійно спати собі вдома. Якби Джордж обмежився тільки обробітком землі, одержаної в наділ від Едмондса, він згодився б навіть видати за нього свою Нет, і то охочіше, ніж за будь-кого, надто з-поміж більшості відомих йому негритянських зальотників. Та в цій околиці він не тільки прожив майже сім десятків років, а й народився, і тому не дозволить ані Джорджеві, ані будь-кому іншому стати конкурентом у ділі, яке він започаткував і ретельно й бережно плекав упродовж двадцяти років з отих майже сімдесяти, плекав повсякчас, відколи вперше з приємністю розпалив вогонь під казаном менш як за милю від кухонних дверей Зека Едмондса; потайки, певна річ, бо ж зайве пояснювати, що зробили б Зек Едмондс або його син Керазерс (чи й старий Кас Едмондс, коли вже на те пішло), якби коли-небудь довідалися про це. Він не боявся, що Джордж підірве його добре налагоджене діло, відіб’є в нього давню постійну клієнтуру отим свинячим пійлом, яке почав гнати два місяці тому, називаючи його віскі. Але Джордж Вілкінс заплішений дурень, рано чи пізно він попадеться. І тоді щоночі, з вечора до рання, протягом найближчих десяти років із-за кожного куща на Едмондсовій землі чигатиме навпочіпки заступник шерифа.

Ось чому він не тільки не хотів брати в зяті дурня, а й взагалі жити з ним в одній околиці. Що ж до того, чи сяде Джордж у тюрму, чи його справу можна буде якось залагодити, то це вже вирішуватимуть між собою Джордж і Раз Едмондс.

Та хоч би що там було, а найважче вже позаду. Ще якась година — і він зможе повернутися додому й навіть трохи передрімати до виходу в поле, де не так працюватиме, як цілий божий день вичікуватиме слушну нагоду для розмови з Едмондсом. Можливо, тим часом утихомириться і злість, і він боротиметься лише з утомою. Але все-таки на своєму полі, хоч він ані був, ані хотів бути його власником, це, зрештою, йому ні до чого. Наділ він одержав сорок п’ять років тому — Керазерса Едмондса тоді й на світі ще не було — й орав його та засівав, як і коли вважав за доцільне (іноді, може, й нічого не робив, тільки сидів цілий ранок на ганку, дивлячись на поле й міркуючи, чи до душі йому така робота), а Едмондс, десь тричі на тиждень проїжджаючи на кобилі в поле, хіба раз на сезон зупинявся на хвилину-дві, щоб дати йому ділову пораду, хоча він пускав її повз вуха, глухий навіть до звуку його голосу, так, наче Едмондс зовсім і не озивався; потім Едмондс рушав далі, а він знову брався до перерваної роботи, байдуже, що то було, й подія відразу ж затиралася, ішла в непам’ять, не переростаючи у сварку, як і водилося в ті часи. Так що й цей важкий день теж незабаром скінчиться. Потім він підійде до Едмондса і скаже йому своє слово; це буде однаково, якби він укинув монету в автомат і смикнув за ручку — залишиться тільки спостерігати.

Він точно вгадував дорогу, навіть у темряві. Адже на цій землі він народився — на цілих двадцять років раніше від Керазерса Едмондса, теперішнього її власника. Працював на ній, відколи підріс настільки, що міг рівно тримати чепіги плуга; полював на кожнім клаптику цієї землі в дитинстві, за юних і зрілих літ, аж доки не облишив мисливства, — не тому, що вже не здужав виходжувати по кільканадцять миль на цілоденних чи цілонічних ловах, а просто відчув: не личить йому ганяти за кролями та опосумами, йому, найстаршому з Маккаслінових нащадків (хоча в очах людей він походив не від Маккаслінів, а від Маккаслінових рабів), мало не такому віком, як старий Айзек Маккаслін, що живе в місті на утриманні Раза Едмондса, хоч міг би бути власником цієї землі й усього сущого на ній, якби він тільки заявив про свої права і якби люди достеменно знали, як саме старий Кас, дід теперішнього Едмондса, позбавив його спадщини; мало не такому віком, як старий Айзек, і так само, як старий Айзек, мало не сучасникові старих Ферта й Кумпана Маккаслінів, що жили за тих давніх часів, коли їхній батько, Керазерс Маккаслін, купив цю землю в індіанців і коли люди, чорні й білі, були ще людьми.

Він уже в’їхав у видолинок. Довкола був ліс, але, на диво, тут, здавалось, повидніло, так, наче стовбури та гілля кипарисів і верб, зарості ожини в буйних, недосяжних для сонця нетрищах увібрали в себе весь морок, і повітря трохи прояснилося, стало прозоріше, принаймні для очей кобили, так що вона могла кривуляти поміж дерев та серед непролазних чагарів. Незабаром він помітив підходящу місцину — приземкуватий, плескатий, майже симетричний пагорб, такий недоладний на рівному, як підлога, дні долини. Пагорб цей білі називали Індіанським. Якось років п’ять чи шість тому тут з’явився гурт білих, серед них і дві жінки, майже всі в одязі кольору хакі, такому пожмаканому, ніби його тільки напередодні знято з крамничної полиці; з кайлами, заступами, слоїками та пляшечками рідини від комарів, вони пробули тут цілий день, розкопуючи пагорб, і люди мало не з усієї околиці — чоловіки, жінки, діти — цілий той день у різні пори приходили сюди й незворушно видивлялися на них; згодом — власне, через яких два-три дні після подій, що мають статися цієї ночі, — він зчудовано, мало не зі страхом згадуватиме, з яким холодним і погордливим зацікавленням сам стежив за ними.

Та це буде згодом, а тепер він почував тільки заклопотаність. Циферблата на годиннику йому не було видно, але він знав: уже скоро північ. Спинивши воза біля пагорба, він зняв самогонний апарат — обміднений казан, який коштував йому так дорого, аж досі неприємно про це згадувати, дарма що все життя він уперто зневажав усяке погане знаряддя, — а також змійовик, кайло і заступ. Нараз під самим пагорбом він угледів неглибоку печеру; власне кажучи, не треба було й копати, тільки трохи розширити з одного боку готову горловину. Земля легко піддавалася невидимому в темряві кайлу, тихо шурхотіла під невидимим заступом — і ось яма вже така глибока, що могла сховати казан, а заразом і змійовик; та зненацька — можливо, це було тільки шарудіння, але воно пролунало в його вухах голосніше за грім лавини, немовби весь пагорб із гуркотом обвалився на нього, — брила, нависла над викопом, зсунулася вниз. Осип затарабанив об порожній казан, завалюючи його разом із змійовиком, закипів біля його, Лукесових, ніг, а коли він одскочив назад і, спіткнувшись, упав, то й довкола всього тіла — його обкидало груддям з піском, а наприкінці ще й ударило в самісіньке лице чимось більшим за грудку, навіть не злостиво, а владно, мовби наостанку він дістав для перестороги ляпаса від духа мороку й самотності, від цієї старої землі, а можливо, й від самих пращурів. Бо коли нарешті він сів і перевів подих, хекаючи й блимаючи на каламутні, здавалося б, незмінені обриси пагорба, наче піднесеного над ним на хвилі тривалої тиші, гримучої, як глумливий протяжистий регіт, його рука намацала предмет, що вдарив його, і в непроглядній темряві вгадала в ньому черепок глиняної посудини, яка цілою була, напевне, завбільшки з глечик, — і підняла той черепок, а він ще більше розкришився, і на долоню його лягла, наче кимось вручена, монета.

Як він відчув, що то золото, далебі, не сказав би. Йому навіть не треба було витирати сірника. Потемки, не зважуючись присвітити собі, він п’ять наступних годин повзав навкарачки по пухкій землі — перед очима тим часом поставали вогненні видива всіх закопаних скарбів, про які він тільки знав з розповідей та чуток, — і перетрушував трохи чи не кожну грудку вже нерухомого осипу, лиш коли-не-коли зупиняючись, щоб перевірити по зорях, скільки ще лишається йому швидкоплинної, чимраз коротшої весняної ночі, а тоді далі порпався в сухій бездушній порохняві, що розступилася на хвилину, поманивши його сліпучим зблиском скарбу над скарбами, а потім зімкнулася знов.

Та ось небо на сході зблідло, він припинив пошуки, звівся навколішки і вперше, відколи звернуло з півночі, сяк-так випростав спину, даючи відпочити зсудомленим, наболілим м’язам. Він не знайшов більше жодного уламка глечика чи горщика, не те що грошей. Отож виходило, що решта скарбу лежить десь під осипом урозкидь, тому викопувати монети він мусить кожну зокрема, кайлом і заступом. Оскільки ж це потребуватиме часу, а ще більше потайливості, то вже нізащо не можна допустити, щоб шериф із поліцаями винюхували в цій околиці самогонні апарати. Таким чином Джордж дістав тимчасове помилування і навіть не підозрював про своє щастя, як перед тим — про навислу над ним небезпеку. Згадуючи, яка страшенна маса землі впала йому на спину три години тому, щоправда, майже не зачепивши його, Лукес на мить навіть подумав, чи не взяти Джорджа собі в спільники на правах дрібного пайовика; не тільки щоб прискорити розкопки, ні — це мало бути щось наче й данина справедливості, віддяка, спокутна жертва Щастю і Фортуні, бо якби не Джордж, йому б ніколи не знайти цієї монети… Але він у зародку прогнав цю думку. Він, Лукес Бічем, найстарший живий нащадок Маккасліна, хто й досі живе на дідівській землі і пам’ятає старих Ферта й Кумпана майже як людей із плоті й крові, хто був би старший навіть від Зека Едмондса, якби той іще жив, і трохи не дорівнював віком старому Айзекові, який у певному розумінні, коли казати правду, зрадив своє ім’я й рід, легкодухо зрікшися землі, законної своєї власності, й живе тепер у місті на утриманні троюрідного небожа, — і щоб він та віддав бодай цента з тих грошей, які майже сто літ тому закопали старий Ферт та Кумпан, тому, хто пхає свого носа, куди його не просять, не має предків і з’явився бозна-звідки, чиє ім’я ще чверть століття тому було зовсім не знане в цих краях, мартоплясові, що нездатен навіть навчитися гнати віскі, а проте стає йому, Лукесові, на дорозі, ставлячи під загрозу все його діло й розбиваючи сім’ю, і ось уже цілий тиждень сіє в його серці то люту тривогу, то ганебну роздратованість, яка сягнула свого вершка сьогодні, чи то пак — оскільки вже світає — учора вночі, та й досі не розвіялась, бо треба ж іще заховати змійовик та казан. Нізащо. Хай Джордж подякує йому вже за те, що не потрапить за грати, куди Раз Едмондс його неодмінно запроторив би, навіть коли б цього не зробила поліція.

Надворі дедалі розвиднювалось, і він міг уже бачити довколишні предмети. Самогонний апарат був присипаний землею. Лишилося тільки кинути на це місце оберемок хмизу, щоб свіжа земля менше впадала в око. Він устав. Одначе так і не зміг випростатися на повен зріст. Тримаючись рукою за поперек і все ще трохи горблячись, дерев’яною, натужною ходою Лукес рушив до молодого тополиного гайка за яких двадцять кроків од пагорба, коли це у тому гайку чи за ним щось рвонулося і пустилось бігцем серед дедалі тихшого тріску галуззя; заціпенівши, він стояв з кілька секунд, аж поки втікач почав заглиблюватись у гущавину, — стояв із роззявленим ротом, зачудований, ще не ймучи віри, хоч уже все зрозумів, і' тільки повертав голову на тупіт невидимих ніг. Та ось він крутнувся на місці, стрибнув і навдивовижу моторно й прудко помчав не на самий звук, а ніби рівнобіжно до нього, поміж дерев та кущів; продершись крізь хащі, він устиг ще побачити, як у дедалі бурхливішому розливі блідої зоряниці втікач, мов олень, летить полем до далекого, ще затопленого нічною темрявою лісу.

Він здогадався, хто це, ще перше ніж повернувся в чагарі, звідки його вигнав, а вже там, зупинившись, на власні очі побачив у багнищі сліди босих ніг своєї дочки, де вона сиділа навпочіпки, — впізнав їх незгірше, ніж сліди свого мула чи собаки, і все стояв над ними, придивляючись, але вже нічого не бачив. Он воно як! Що ж, навіть коли б у нього ще був час (мине якась година — і на нивках уздовж видолинка з’являться негри з мулами), навіть коли б він мав надію, що встигне знищити всі сліди розкопок під пагорбом, однак уже не варто було перевозити самогонний апарат до іншої схованки. Хай він, навпаки, лишається тут, скажімо, тільки трохи присипаний землею і так недбало прикиданий гілками, що просвічуватиме крізь них, хай ті, хто прийде сюди копати — а тепер вони прийдуть неодмінно, — натраплять на нього відразу ж; тоді вони не зачіпатимуть пагорба, видобудуть із землі свою знахідку й заберуться геть. Нехай! Тут усе ясно, як божий день. Джорджу Вілкінсові таки доведеться зникнути. Доведеться вирушити в дорогу ще до наступного ранку. II

Повечерявши, він відсунув од столу стілець і підвівся. Ще раз, не грізно, але все ж таки холодно глянув на похнюплену голову дочки, на її загадкове обличчя. Проте озвався не знати до кого: чи то до неї, чи до дружини. Його слова могли бути звернені так само до одної, як і до другої, чи до них обох, чи просто до стіни.

— Я пішов.

— Куди тебе несе проти ночі? — спитала дружина. — Протовкся у тій долині аж до рання! А повернувся, то встиг хіба що коней запрягти та виїхати в поле через добру годину після сходу сонця. Тобі треба виспатись, якщо хочеш зорати оту латку над струмком, бо як містер Раз…

Він уже не чув її, був надворі. Землю облягла ніч. Піщана дорога стелилася блідо, невиразно під безмісячним небом, яким воно буває в пору сівби. Трохи перегодом, ідучи нею, він поминув ту саму нивку, що збирався засіяти бавовником, тільки-но озвуться дремлюги. Якби не Джордж Вілкінс, він давно упорав би її: і виорав би, й угноїв. Та дарма, незабаром це вже скінчиться. Ще десять хвилин — і він однаково що вкине монету в проріз автомата — той, правда, не сипне йому одразу дзвінким золотим дощем, та Лукес цього й не просить, і не хоче; він заходиться коло скарбу сам, аби лиш дали йому спокій, не викрили його таємниці. Така робота, навіть цілонічна, хоч би й довелося самотужки розкопати півпагорба, — його не лякає. У свої шістдесят сім років він був міцніший за декого вдвічі молодшого, а десять літ тому ще здужав робити день і ніч. Одначе тепер він працюватиме тільки потемки. Йому трохи жаль було кидати фермерство. Він кохався в ньому, тішився своїми нивками й залюбки обробляв їх, неабияк пишаючись тим, що має добрий реманент і вправно орудує ним, однаково зневажаючи як погане знаряддя, так і абияку роботу, — це засвідчувала хоча б і купівля найкращого, якого тільки вдалося знайти, казана, коли він почав гнати віскі; тепер він пригадував, скільки йому коштувала ця обміднена посудина, ще з більшою досадою, ніж будь-коли раніше, бо треба було свідомо нею пожертвувати. Він навіть визначив, як саме, якими словами після залагодження першої справи повідомить Едмондса про свою ухвалу облишити фермерство: в його літах, мовляв, уже пора на спочинок, отож нехай Едмондс його землю віддасть комусь іншому, хто й збере цьогорічний урожай. «Гаразд, — скаже Едмондс. — Тільки ти не сподівайся, що я надаватиму твоїй родині житло, постачатиму вас дровами й водою, якщо ви не оброблятимете землі». І він відповість йому, коли до цього справді дійде, а таке цілком можливе, бо син Зека Едмондса — він, Лукес, твердитиме це до самого скону — далеко гірший за свого батька, так само, як вони обидва, разом узяті, були далеко гірші за старого Каса Едмондса, — він відповість: «Гаразд. Я винайму у вас хату. Називайте ціну, й щосуботи увечері я платитиму вам, доки мені не набридне тут сидіти».

Але це влаштується само собою. Найперша й найголовніша — та справа. Сьогодні вранці, тільки-но повернувшись додому, він мав намір спочатку вдатися до самого шерифа, щоб запевнити собі цілковитий успіх на випадок, якби Едмондс обмежився лише тим, що знищить Джорджів апарат та негайно вижене Джорджа з околиці. Бо тоді Джордж і далі тинявся б десь поблизу, хіба не показувався б на очі Едмондсові; позбавлений будь-якої роботи на плантації, не кажучи вже про змогу гнати віскі, він знічев’я швендяв би скрізь цілими ночами й був би ще небезпечніший, ніж досі. Але потім він подумав: краще, коли заява надійде від Едмондса, білого, бо Лукес для шерифа тільки негр, і вони обидва, шериф і Лукес, добре це знають, хоч тільки один з них усвідомлює, що шериф для Лукеса — звичайний собі селюк, який не має жодних причин пишатися своїми предками, а тим паче надії пишатися своїми нащадками. Якщо ж Едмондс вирішить уладнати цю справу полюбовно, без допомоги поліції, то Лукес у Джефферсоні завжди знайде, кого повідомити, що про самогонний апарат на плантації Керазерса Едмондса знає, крім нього з Джорджем Вілкінсом, ще й сам Керазерс Едмондс.

Він увійшов у широку браму; від неї в’їзна алея, звернувши вбік, вела на пагорб, де між дубами та кедрами ще здалеку було видно електричне світло, перед яким мерк вогонь найяскравіших гасових ламп, — тим часом воно осявало вікна дому, чий теперішній власник був далеко гірший від давніших його мешканців, що задовольнялися, власне, лампами, а то й свічками. У стайні для мулів стояв тепер трактор, теж річ недозволенна для Зека Едмондса, а в спеціально спорудженій повіточці — автомобіль; туди старого Каса не заманили б і медом. Але це вже належало до давніх літ, давніх часів, ті люди були кращі від теперішніх; він сам, Лукес, залічував себе до них, ставлячи себе поруч із старим Касом, не тільки майже ровесником йому, а й близьким за духом — зіставлення таке ж слушне, як і парадоксальне: старий Кас був Маккасліном лише по матері (ба й прізвище мав інше), а Лукес — по батькові, а проте перший з них був законний власник землі з усіма правами на неї, другий же тільки користувався землею без ніяких юридичних прав. Так, ті люди були кращі: от хоча б старий Кас — щоправда, він Маккаслін лише по матері, але мав у своїх жилах доволі крові старого Керазерса Маккасліна, аби відняти землю в законного її спадкоємця тільки тому, що хотів нею володіти й знав, що зуміє краще дати їй раду, — досить дужий, досить безоглядний, досить споріднений внутрішньо зі старим Керазерсом; навіть Зек, уже не той, що його батько, але, на думку Лукеса, — Маккасліна по чоловічій лінії, — настільки рівня йому, Лукесові, що одного ранку, сорок три роки тому, Лукес навіть мав намір убити його й схаменувся лише тоді, коли, давши лад усім своїм справам, як той, хто й собі готується до смерті, став з голою бритвою в руці над сонним білим.

Він дістався до будинку. Колись давно два рублених його крила, збудованих Керазерсом Маккасліном і цілком достатніх для старих Ферта й Кумпана, сполучалися відкритим з обох боків переходом, та згодом старий Кас Едмондс зробив його закритим і — як пам’ятник, а воднораз і епітафію своїй гордині — надбудував ще один поверх, обшалювавши його білою шалівкою та притуливши на фасаді портик. Він, Лукес, не мав звичаю заходити туди із задвірка, кухонними дверима. Відколи народився Керазерс Едмондс, він зайшов ними лише раз і вдруге не зайшов би до скону. Не піднявся він і на парадні сходи. Натомість став у пітьмі біля веранди й заходився барабанити кісточками пальців об її поруччя, аж поки білий вийшов у передпокій і визирнув з парадних дверей.

— Ну? — запитав Едмондс. — Що там таке?

— Це я, — відповів Лукес.

— Добре, заходь, — запросив його Едмондс. — Чого ти там стоїш?