Скоро вже й Дельта. Це відчуття було йому знайоме. Воно оживало щороку в останній тиждень листопада, і так уже понад п’ятдесят років — останній пагорб, і за ним у долині, наче море біля підніжжя скель, стелиться широка наносна рівнина, танучи вдалині під млявим листопадовим дощем, як тануло б і море.

Раніше вони приїздили у фургонах: рушниці, постіль, собаки, харчі, віскі, гостре, збудливе передчуття полювання — молоді тоді, вони могли цілу ніч і цілий день їхати під тим холодним дощем, таборитися під дощем, спати, загорнувшись у мокрі укривала, спозаранку вставати і йти на влови. Тоді й ведмеді водилися, і можна було забивати оленицю з оленям, так само, як і оленя-самця, а надвечір повправлятися у мисливському хисті, стріляючи з пістолета диких індиків, причому птицю всю, окрім грудинки, віддавали на харч собакам. Але ті часи минули. Тепер вони їздять у машинах, з кожним роком швидше й швидше, бо дороги стають усе кращі, а їхати доводиться все далі й далі, — ліси, де ще водиться дичина, рік у рік убувають, як убуває його життя, і тепер він лишився останній з тих, котрі колись могли день і ніч їхати у фургонах, не переймаючись дорожньою шарпаниною, а з мулів аж парувало під дощем та ляпавицею, — і їздив тепер у товаристві синів і навіть онуків колишніх своїх однолітків. Вони називали його «дядько Айк», а він нікому не признавався, скільки йому зосталося до восьми десятків, бо й сам незгірше за них знав, що не в його віці вибиратися в такі подорожі, хоч би й машиною.

І справді, тепер щоразу першої безсонної ночі в таборі, закутаний у шорсткі укривала, виболілий усім тілом, коли кров йому лиш ледь-ледь зігрівалася від тієї єдиної чарочки розбавленого віскі, яку він собі ще дозволяв, старий запевняв себе подумки, що це вже він тут востаннє. Але витримував і цю подорож — стріляв він майже так само влучно, як і колись, дичини забивав ледве чи менше давнішого, а скількох оленів мав на своєму віку, вже не міг і злічити, — а тоді пекуча жарота довгого наступного літа наче додавала йому свіжої снаги. Потім знову надходив листопад і знову він сидів у машині разом з двома синами своїх давніх товаришів, яких навчив розрізняти оленя й оленицю не тільки по слідах, а й по відгомону бігу, — сидів і дивився вперед, у півколо, виписуване склоочисником, і бачив, як земля раптом падає ниць, розпластується і тане вдалині під дощем, як тануло б і море. Він казав тоді:

— Ну, хлопці, ось ми й знов приїхали.

Цим разом, однак, він не встиг нічого сказати. Водій без попередження рвучко загальмував машину, аж її трохи занесло на слизькому від дощу шосе, і обидва пасажири, силою інерції кинуті вперед, схопилися за розподільчий щиток.

— Ти що в чорта, Разе! — вигукнув той, що був посередині. — Не міг бодай сигналу спершу дати? Ви не забилися, дядьку Айку?

— Ні, — відказав старий. — Що сталося?

Водій не відповів. Усе ще нахилений уперед, старий хутко глянув попри сусіда на обличчя свого родича, що сидів за кермом. Той був наймолодший із них трьох, з орлиним профілем, лице мав похмуре й трохи суворе, як і його батько, хоч усе-таки трохи інакше, лагідніше; насупившись, він дивився крізь вітрове скло, по якому струменів дощ і раз у раз миготіли двоє близнят-склоочисників.

— Я не збирався цієї осені їхати, — раптом промовив він гострим тоном.

— Ти казав це в Джефферсоні ще того тижня, — зауважив старий. — Потім ти передумав. А тепер знов передумав? Не дуже в пору…

— Та ні, Раз доїде, — втрутився той, що посередині, його ім’я було Лігейт. Він ні на кого не дивився і говорив, наче сам до себе. — Якби це він їхав по олéня, то була б інша річ. Але в нього тут олениця. Звісно, дядько Айк літній чоловік, і йому до олениці байдуже, тобто до двоногої олениці — я маю на увазі, коли вона стоїть. Та ще й досить світлошкіра вона, ця олениця. Та сама, за якою він цілі ночі вганяв торік восени, коли казав, що полює на єнотів. І ввесь цей січень — здається мені, що то була та сама олениця, дядьку Айку. Але, звісно, дядько Айк літній чоловік і йому до цього байдуже.

І далі ні на кого не дивлячись, Лігейт пирхнув сміхом, але не зовсім глузливим.

— Що? — спитав старий. — Це ти про що?

Однак на Лігейта він і не глянув, бо дивився невідступно на лице Керазерса Едмондса. Очі його за окулярами були по-старечому затуманені, але ще досить гострі: цівку рушниці і те, що бігло перед нею, він бачив так само добре, як і будь-хто з них. Тепер він пригадав: торік, на останньому відтинку дороги до табору, коли переправлялися моторкою, в них упав за борт ящик з харчами, і другого дня Раз поїхав до найближчого містечка поновити припаси. Там він заночував, і повернувся якийсь сам не свій. Щоранку до світ сонця він ішов з рушницею в ліс, як і решта йшли, але старий, придивившись, помітив, що він зовсім не полює.

— Гаразд, — сказав старий. — Підвези мене й Віла куди-небудь, щоб ми мали дах над головою і могли почекати ваговоза, а сам вертайся.

— Чого там, я їду, — гострим тоном кинув Раз. — Не турбуйтесь. Бо це ж усе одно востаннє.

— Востаннє що — полювання на оленя чи на оленицю? — запитав Лігейт.

Цим разом старий не звернув уваги на його слова, в усякому разі не озвався. Він невідступно дивився на молодикове запекле й задумане обличчя.

— Чого б це востаннє? — запитав він.

— А якщо Гітлер гору візьме? Чи то Сміт, Джонс, Рузвельт, Вілкі, чи як там він зватиметься в цій країні?

— У нас він не розгуляється, — сказав Лігейт. — Хоч би він звався й самим Джорджем Вашінгтоном.

— Не розгуляється? — спитав Едмондс. — А чим ви його стримаєте? Співаючи в барах опівночі «Боже, боронь Америку»? Чи понаколовши до вилог паперових прапорців?

— А, так он що тебе хвилює, — сказав старий. — Я ще не помічав, щоб цій країні бракувало захисників, коли вона їх потребувала. Та ти й сам двадцять років тому належав до них, хоч тоді ще не виріс як слід. Ця країна трошки дужча, ніж будь-який її ворог, — чи то один чоловік чи гурт їх, усередині країни чи ззовні. Я гадаю, коли прийде час і вам набридне галасувати, — одним з вас, що нам капець, якщо ми не вступимо у війну, а іншим — що нам капець, якщо ми вступимо, — то ми собі любісінько впораємо того австріяцького шулера, хоч би й як він себе називав. Мій батько і ще дехто, кращі люди, ніж оті, що ти їх згадав, вони спробували раз розірвати країну навпіл, і нічого в них не вийшло.

— Ну й що ми маємо? — сказав Едмондс. — Половина народу без роботи, а половина фабрик страйкує. З тих, що живуть на допомогу для безробітних, половина не хоче працювати, а половина не може, хоч би й хотіла. Забагато бавовни, зерна й свиней, але замало, щоб вистачило людям їсти й одягатися. Куди не глянь, усюди тебе повчають, що не можна вирощувати бавовника, — байдуже, хочеш ти чи ні, а щодо армійських лав, то навіть така приманка, як Селлі Ренд^[12] з наличками сержанта не допомогла б їх заповнити. І масла нема, і гармат не дуже…

— Маємо оленячий табір, якщо коли-небудь доїдемо до нього, — устряв Лігейт. — Уже не кажучи про олениць.

— Якраз до речі й про них сказати, — мовив старий. — І про оленят також. Єдина в світі бійка, що її бог хоч трохи благословляє, це коли б’ються, захищаючи олениць та оленят. Тож якщо дійдеться тепер до бійки, не завадило б це пам’ятати.

— Невже, проживши такий вік… — скільки вже понад сім десятків?.. — ви й досі не переконалися, що чого-чого, а жінок та дітей завжди вдосталь? — запитав Едмондс.

— Може, якраз тому я й думаю тепер, що до табору нам ще десять миль дороги річкою, — мовив старий. — То вже їдьмо.