— Вітаю, ватаже, — промовив Сем. — Предку.

Коли вони підійшли на звук ріжка, Волтер нерушно стояв спиною до них, розгублено втупившись собі під ноги.

— Ходи сюди, Семе, — тихо покликав Волтер, не обертаючись.

Вони підступили ближче. Волтер, усе не підводячи погляду, вдивлявся у невеличку звірину, яка ще навесні була звичайним оленям.

— Він такий малий, що неохота було й брати, — сказав Волтер. — Але гляньте лишень, які у нього сліди. Здоровенні, як у корови. І більше нічиїх слідів, а то б я заприсягся, що тут проходив якийсь інший олень, котрого я й не побачив.

Уже смеркло, коли дісталися до шляху на узліссі, де чекала бричка. Холоднішало, дощ перестав, і небо почало прояснятися. Маккаслін, майор Де Спейн і генерал Компсон сиділи біля багаття.

— То як, узяли? — поцікавився майор Де Спейн.

— Взяли, тільки болотяного кролика-рогача, — відповів Волтер.

Він опустив упольованого оленя на землю, Маккаслін глянув на здобич.

— А великого так ніхто й не побачив? — спитав він.

— Мабуть, і сам Бун його не бачив, — заявив Волтер. — То, певне, чиясь корова заблукала у хащі, а він на неї й набрів.

Бун почав клясти — спершу Волтера й Сема, що не спустили відразу собак, а тоді оленя і взагалі все на світі.

— Нічого, — сказав майор Де Спейн. — Він почекає нас до наступної осені. Рушаймо вже.

Минула північ, коли Волтер зійшов перед своєю хвірткою за дві милі від Джефферсона, і ще пізніша година, коли доправили генерала Компсона до його домівки, після чого повернули до майора Де Спейна, — там хлопець з Маккасліном мали доночувати, бо їм додому було ще цілих сімнадцять миль дороги. Стояла холодінь, небо зовсім прояснилося. Над ранок мав бути добрий приморозок, земля уже й так застигла під копитами коней, під колесами й у людей під ногами, коли вони через Де Спейнове подвір’я проходили в дім, теплий і темний; потім помацки піднімались у темряві сходами, поки майор Де Спейн не знайшов і не запалив свічки, увійшли в чужу кімнату з широким м’яким ліжком і цупко-холодними простирадлами, і аж тоді почали зігріватись їхні тіла і нарешті тремтіння припинилось, і хлопець нараз почав розповідати Маккаслінові, як було з тим оленем, і Маккаслін, не уриваючи, вислухав до самого кінця.

— Але ти не віриш, — сказав урешті хлопець. — Я знаю, ти не…

— Чого це не вірю? — відказав Маккаслін. — Подумай-но про все, що діється тут, на цій землі. Про всю цю гарячу, напоєну життям і радощами кров, яка вертається назад у землю. Напоєну, звичайно, і болем, і стражданням, хоч усе-таки в житті втіхи більше, ще й здорово більше, бо, зрештою, ніхто ж не примушує терпіти те, що здається тобі стражданням: ти завжди на свій розсуд можеш урвати, поставити крапку. Проте навіть страждання і біль кращі від нічого: нема гірше, як смерть, хіба що ганьба. Але не можна жити вічно, і життя кінчається задовго до того, як людина вичерпає його можливості. А вся ця плоть мусить же десь лишатися, її не для того винайдено й створено, щоб у непотріб іти. Та й земля ж мілка — неглибоко й копнути, як уже суцільне скелля. І земля не хоче просто тримати все це в собі й громадити — вона хоче знов його оживляти. Ось глянь на насінину, на жолудя, глянь, що навіть з падлом діється, коли його закопаєш: воно теж протестує, теж борсається і нуртує, аж поки виб’ється на світло й повітря, уперто рвучись до сонця. І ніщо… — хлопець побачив, як на мить вималювався обрис Маккаслінової руки на тлі вікна, в якому йому, вже призвичаєному до темряви, видно було небо з поблиском миготливих крижаних зірок. — …ніщо не хоче йти в землю і не потребує. Бо й пощо йому там бути, коли воно ще на землі не нажилося, коли й тут так привільно і досхочу місць незайманих, як і тоді, коли воно, хоча б те саме падло, було ще гарячою кров’ю, ще втішалося життям?

— Але нам усе живе потрібне, — озвався хлопець. — Щоб разом з ними. Тут стане місця і для нас, і для них.

— Авжеж, — сказав Маккаслін. — Нехай навіть без плоті, без тіні…

— Але ж я бачив його! — скрикнув хлопець. — Бачив!

— Заспокойся, — сказав Маккаслін і на мить торкнув рукою хлопця за бік. — Заспокойся. Я знаю, що ти бачив. Бо я теж бачив. Сем водив мене туди, коли я забив свого першого оленя.

Тепер уже не тільки чоловік, а й собака був той, що треба. Звірів стало двоє — у тому числі й Старий Бен, ведмідь, — і людей двоє — у тому числі й Бун Хогенбек, який мав у жилах трохи тієї самої індіанської крові, що й Сем Фазерс, тільки Бунова належала до плебейського її різновиду, отож лише Сем, Старий Бен та мішаної породи пес, названий Левом, були бездоганні й справдешні.

Хлопцеві повернуло на сімнадцятий рік. Уже шість років він їздив на полювання разом з дорослими. Уже шість років прислухався до розмов, найцікавіших на світі. До розмов про незайману пущу, про великі ліси, більші й давніші за будь-які писані документи; про білу людину, настільки самовпевнену, щоб повірити, ніби вона спроможна придбати у власність якусь частину пущі, про індіанця, настільки зухвалого, щоб удавати, ніби йому й справді належить якась частина тієї пущі; про ліси, з величчю яких годі змагатися майорові Де Спейну разом з тією ділянкою лісу, що він купив у старого Сатпена, про ліси, з давністю яких не зрівнятись ні старому Томасові Сатпену, ані навіть старому Ікемотубе, ватагові племені чикасо, що у нього придбав ту саму ділянку Сатпен, хоч кожен з них трьох чудово розумів: ліси не підвладні купівлі-продажеві. До розмов про чоловіків — не про білих, чорних або червоних шкірою, а просто про чоловіків, мисливців, які мали завзяття й волю, щоб витривати, смиренність і вміння, щоб вижити, і про собак, ведмедів та оленів, що виразно поставали поряд з ними, покликані до життя у глибині пущі і волею пущі, і виступали вони одні проти одних у прадавній нещадній боротьбі, згідно з прадавніми й безжальними правилами, які виключають будь-яке милосердя і не допускають ніякої поблажливості. Найбільша втіха в житті, найкраще з усього, що будь-коли можна почути, — оті голоси, які спокійно, повагом і задумливо поринають у спогади, щоб передати і цілу картину, й усі її деталі, поруч містяться реальні докази — рушниці в стояках, трофеї у подобі рогів та шкур, — а розмова відбувається в кабінеті міського будинку, або в плантаційній конторі, або (і це найкраще) в самому таборі, де висить ще тепла необбілована туша, а чоловіки, що забили звірину, сидять біля розпаленого каміна (це якщо там є будинок і камін) або ж довкола димного жаркого вогнища перед брезентовим наметом (якщо будинку нема). І завжди при тому бувала пляшка: хлопцеві навіть здавалося, що ті розкішні хвилини, коли людина виявляє всю свою силу духу, розум, мужність, спритність і жвавість, — що вони ущільнюються й перетворюються в самий цей рудуватий напій, призначений не для жінок, підлітків та дітей, а лише для мисливців, які причащаються через нього не кров’ю, що вони пролили, а своєрідною квінтесенцією дикого й безсмертного духу. І пили вони помірковано й навіть смиренно, не маючи поганської ницої і никлої надії розжитись таким чином на хитрощі, силу та жвавість, а навпаки — пили за ці чесноти. Отож хлопцеві здалося цілком природним, що того грудневого ранку все мало початися з віскі. Інакше ж і бути не могло!

Згодом він зрозумів, що насправді все почалося куди раніше. Власне, ще того дня шість років тому, коли він уперше зміг позначити свій вік двома цифрами і коли його родич Маккаслін уперше привіз його до табору, у великий ліс, щоб хлопець здобув у незайманій пущі ім’я і гідність мисливця, — якщо, звичайно, він виявить достатню міру смирення й витривалості. Вже тоді успадкував він, ще й не бачивши того спадку, великого старого ведмедя з покаліченою в пастці лапою, ведмедя, що на площі мало не сотні квадратових миль прославився і заслужив собі ім’я, так, наче був людиною. З цим ім’ям пов’язані були цілі історії — про порозбивані й спустошені засіки з кукурудзою, про затягнених у ліс і роздертих поросят, свиней і навіть бичків, про потрощені капкани й пастки, про скалічених і загризених собак, про постріли мало не впритул з дробовиків або навіть і гвинтівок, такі марні, наче це дитина горохом стріляла з пукавки, — ця колія нищення й руйнації почалася задовго до того, як хлопець народився, і волохатий здоровезний звір сунув цією колією з безжальною і невідпорною силою локомотива.

Ведмідь увійшов у свідомість хлопця ще до того, як він побачив його наяву. Цей звір громадиною підносився й нависав над хлопцем у снах ще до того, як він побачив на власні очі не зайнятий сокирою ліс, де ведмідь полишав свій кривулястий слід, — сам волохатий, здоровезний, червоноокий, не злостивий, а просто великий, занадто великий, як на собак, що пробували його зацькувати, як на коней, що пробували його наздогнати, як на людей, що посилали в нього кулі, занадто великий навіть як на сам той край, що ним обмежувався його життєвий простір. Хлопець наче підсвідомо вже бачив те, до чого ще не дійшов ані чуттям, ані розумом: цей приречений праліс, що його по шматочку безнастанно надгризали своїми плугами та сокирами люди, які боялись його, бо то була дика пуща, люди, незліченні й безіменні навіть одне для одного на тій землі, де заслужив собі ім’я старий ведмідь, де він проносився навіть не як смертний звір, а як неприборканний і нездоланний анахронізм із давно мертвих часів, фантом, символ і апофеоз давнього дикого життя, в яке цілими юрмами врубувалися пройняті шалом відрази й ляку дрібненькі й мізерні двоногі створіння, неначе пігмеї, що метушаться біля стіп сонного слона, — старий ведмідь, одинокий, усамітнений і неприборканний, бездітний удівець, непідвладний смерті, старий Пріам, що втратив свою стару дружину й пережив усіх своїх синів.

Ще дитиною, змушений чекати спершу три роки, тоді два, тоді рік до того часу, коли він зможе стати одним із них, мисливців, дивився хлопець, як щолистопада вибиралися фургоном з собаками, постіллю, харчем та зброєю до Великої Улоговини, до великого лісу його родич Маккаслін, Джім тітки Тенні й Сем Фазерс (поки той не перейшов назовсім жити в табір). Йому здавалося, що вони їдуть не полювати на ведмедів та оленів, а на щорічне побачення з тим ведмедем, якого й не збираються вбивати. Через два тижні вони поверталися — без трофею, без шкури. Він цього й сподівався. І не боявся, що серед інших шкур та голів може котрогось разу бути й та шкура. І не тішив себе думкою, що ось за три роки, за два, за рік він теж поїде з ними і що, може, то саме його рушниця завершить усе. Він вважав, що йому тільки тоді дозволять вистежувати той кривулястий слід, коли він відбуде свій термін учнівства в лісі і доведе, що гідний бути мисливцем; але й тоді протягом двох тижнів у листопаді він ні на що не спроможеться, так само, як і Маккаслін, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, і Волтер Юел, і Бун, і собаки, що боялися затримати того ведмедя, і дробовики та гвинтівки, нездатні його хоч би поранити, — всі ці щорічні шанувальники неймовірної безсмертності старого ведмедя.

Нарешті його день настав. Він сидів у бричці разом з Маккасліном, майором Де Спейном та генералом Компсоном і крізь мляву листопадову мжичку, майже подібну до снігу, дивився на незайману пущу — йому здавалося, що він завжди бачив її такою, принаймні назавжди запам’ятав: висока нескінченна стіна густого листопадового лісу в присмерку надвечір’я у прикінцеву пору року, похмура й неприступна (навіть не вірилося, щоб можна було якось в’їхати в цей ліс, хоч він і знав, що десь там чекає на них Сем Фазерс із фургоном); бричка пропливає поміж сухих стебел бавовнику та кукурудзи на останніх оброблених ділянках перед лісом, на цих останніх слідах жалюгідного людського вгризання в правічну лісову пахвину; на тлі пущі бричка стає до кумедного маленькою і наче зовсім перестає рухатись (цей образ теж довершиться пізніше, через багато років, коли він виросте й побачить море) — так, ніби одинокий човник застиг самотньо й непорушно у безкрайньому просторищі океану, що погойдує його вгору-вниз, тоді як вода, а потім, здавалося б, зовсім недосяжна земля (що поволі, майже непомітно, ближчає) легенько погойдуються, і, врешті, відкривається й дедалі ширшає рятівна бухточка. В’їхали в ліс. Сем, закутавшись в укривало, чекав на передку фургона, позад терплячих мулів, над якими здіймалася пара. Сем був з ним поруч, коли він вступав тепер послушником у справжній праліс, — так само, як давніше був поруч з ним, коли він у дні свого мисливського учнівства полював на кроликів та іншу дрібну звірину: обидва закутані вогким, теплим укривалом, від якого відгонить негритянським духом; хащі, впустивши хлопця, зразу й замкнулися. І так було й далі: ліс розступався попереду й замикався ззаду — фургон посувався не битим шляхом, а наче каналом, якого не було за десять кроків перед мулами і який зникав за десять кроків позад фургона, посувався, здавалось, не тому, що його тягли мули, а тому, що довколишня непорушна й текуча глушина — дрімотна, глуха, присмеркова — немовби проштовхувала його крізь себе.