— Тільки одне, — гукнула дружина з їдальні. — Хочеш повечеряти в цьому домі —постарайся зробити це в найближчі п’ять хвилин. Бо рівно черев п’ять хвилин я прибираю зі столу і йду в кіно.

Спершу не було нічого. Тільки мжичив холодний безнастанний дощ, нерухомо сірів пізній листопадовий світанок і десь у ньому чулося все ближче валування гончаків. Потім Сем Фазерс, стоячи за хлопцем, — так само, як і тоді, коли хлопець із першої своєї рушниці мало не першим набоєм, яким її було заряджено, застрелив першого свого кролика на бігу, — торкнув малого за плече, і його пройняв дрож, хоч зовсім не від холоду. Олень уже був там. Він не те що з’явився на видноті, а просто був там — не як привид, а як згусток світла і водночас його джерело, не тільки рухаючись у світлі, але й випромінюючи його, сам уже в бігу, такий, яким завжди бачиш оленя в ту частку секунди, коли він устиг побачити тебе, нахилений у сягнистому стрибку, з розмашистими рогами, навіть у тьмяному присвітлі схожими на крісельце-гойдалку, рівно поставлене у нього на голові.

— Давай, — сказав Сем Фазерс. — Швидко стріляй, але не квапся…

Хлопець зовсім не запам’ятав цього пострілу. Він мав дожити до вісімдесяти років, як його батько дожив, і батьків брат-близнюк, і їхній батько перед ними, але ніколи не міг пригадати ні звуку цього пострілу, ні віддачі приклада. Він навіть не пам’ятав, де поділась тоді рушниця. Він просто побіг. І ось він стояв над тим оленем, що лежав на вогкій землі, усе ще в пориві до бігу й нітрохи не схожий на мертвого, стояв над ним, тремтячи й відхекуючись, а Сем Фазерс знов уже був поруч і простягав йому ножа.

— Не підходь до нього спереду, — сказав Сем. — Коли він ще живий, то приб’є ратицями. Підходь ззаду і перше вхопи за роги, щоб ти встиг відскочити, якщо він спробує підвестися. А другою рукою заткни йому ніздрі.

Хлопець так і зробив: відхилив оленеві голову і Семовим ножем черкнув по пружній шиї, а Сем нахилився, занурив пальці в гарячу димну кров і розмазав хлопцеві по щоках. Потім у вогкому сірому лісі пролунав Семів ріжок, тоді вдруге і втретє, і зануртувала довкола тичба собак, що їх Джім тітки Тенні й Бун Хогенбек лиш тоді відігнали батогами, коли кожен гончак поласував кров’ю, і мисливці поз’їздилися, справжні тобто, — Волтер Юел, несхибний у пострілі, і майор Де Спейн, і старий генерал Компсон, і хлопців родич Маккаслін Едмондс, онук батькової сестри, отже, двоюрідний небіж йому, але старший за нього на шістнадцять років, і через те скорше рідний брат, ніж небіж, а ще скоріш — батько для нього (бо ж вони обидва були одинаками, і хлопців батько мав під сімдесят, коли він, хлопець, народився), — верхи на конях, вони дивилися на них двох згори — на старого, віком понад сімдесят літ, який два покоління пережив негром, але однаково зберіг обличчя й поставу свого батька, ватага племені чикасо, і на дванадцятирічного білого хлопця з відбитком закривавлених долонь на виду, який тільки намагався триматись рівно і не показати, що все в ньому дриготить.

— То він не сплохував, Семе? — запитав старого Маккаслін.

— Не сплохував, — відповів Сем Фазерс.

Вони стояли там удвох — білий хлопець, тільки-но позначений кров’ю, і темношкірий старий, по батьку-матері нащадок дикунських королів, який позначив його і закривавлені долоні якого тільки довершили посвяту хлопця в те, що він під опікою старого уже й так прийняв смиренно й радо, із самозреченням, хоч і не без гордощів; ті долоні, той доторк, та перша дорогоцінна кров, яку хлопець урешті сподобився пролити, поєднали його із старим навік, тож тепер старий житиме в ньому й тоді, коли хлопцеві мине сім десятків років, а потім і вісім десятків, ще довгий час після того, коли сам він піде в землю так, як і ватаги й королі в неї йдуть, — поки що дитя ще, а не муж, чий дід прожив своє життя в цьому краю, прожив майже так само, як хлопець мав прожити, щоб, як і дід його, залишити нащадків на цій землі, і старий чоловік віком понад сімдесят літ, чиї предки володіли цією землею задовго до того, як білі її побачили, а потім з усім своїм плем’ям зникли з неї, і тільки рештки їхньої крові, змішавшись із кров’ю іншої раси і на якийсь час навіть потрапивши в рабство, збереглись, тепер неминуче завершуючи свій збочений кругообіг, бо ж Сем Фазерс не мав дітей.

Батьком його був сам Ікемотубе, що перейменував себе на Дума. Сем розповідав хлопцеві про те, як Ікемотубе, син сестри старого Ісетібеги, замолоду втік до Нового Орлеана і повернувся сім років опісля у товаристві француза, що називався кавалер Сьє-Блонд де Вітрі і був, либонь, таким самим пройдою у себе в роду, — він уже тоді прозивав Ікемотубе «Du Homme», Чоловіком тобто, ватагом, — повернувся, приїхав додому з отим своїм чужинецьким Арамісом і рабинею, майбутньою матір’ю Семовою, що мала три чверті білої крові, і з капелюхом та плащем, гаптованими золотом, і плетеним кошиком з-під вина, в якому був цілий вивід одномісячних щенят та золота табакерка з білим порошком, як цукрова пудра. І про те, як Дума зустріли над річкою троє-четверо приятелів з його парубоцької молодості, і як Дум, полискуючи золотом капелюха та плаща при курному світлі смолоскипа, присів навпочіпки на мулистому березі, дістав з кошика щеня, поклав йому на язик дрібку порошку, після чого той, хто тримав щеня, ще й не встиг пошпурити його геть, як воно вже здохло. І як вони прибули до індіанського селища, де замість Ісетібеги, тепер небіжчика, ватагував його син, опасистий Думів брат у перших Мокетубе, і як наступного дня несподівано помер восьмирічний син Мокетубе, і як надвечір того ж таки дня на очах Мокетубе й більшості інших (люду, як їх називав Сем Фазерс) Дум дістав з кошика друге щеня й поклав йому дрібку порошку на язик, і як Мокетубе тут таки зрікся влади, і Дум і справді став Чоловіком, ватагом, як його вже давно прозивав приятель-француз. І як на третій день, перебираючи в свої руки кермо влади, Дум оголосив про шлюб уже вагітної квартеронки з одним із щойно успадкованих своїх невільників (звідки й ім’я Сема Фазерса: мовою індіанців чикасо він називався Син Двох Батьків), і як через два роки він продав того негра з жінкою й дитям, своїм рідним сином, білому сусідові Керазерсові Маккасліну.

Це було сім десятиріч тому. Коли хлопець запізнався з Семом Фазерсом, той мав уже шістдесят літ, — він був невисокий, швидше присадкуватий, не надто рухливий, на вигляд слабосилий, але тільки на вигляд, з волоссям, як кінська грива, навіть тепер, у сімдесят літ, без жодної сивинки і з обличчям, яке не виказувало його віку, поки він не усміхався; про домішку негритянської крові в ньому свідчила тільки деяка притьмяність у волоссі й під нігтями, і ще щось, помітне в його очах, помітне тому, що воно проступало там не завжди, а лиш у хвилини задуми, та й то не щоразу — не в обрисі очей та забарвленні, а в їх виразі, і Маккаслін сказав хлопцеві, що це таке: не спадщина Хама, не знак упокорення, а знак залежності, усвідомлення того, що одна частка його крові певний час була кров’ю рабів.

— Він як старий лев або ведмідь у клітці, — сказав Маккаслін. — Він народився у клітці, і все життя у ній прожив, і нічого іншого не знав. А потім відчув щось. Це могло бути будь-що, абиякий повів, що потрапив йому в ніздрі. Всього на мить війнуло гарячим піском або заростями тростини, яких він сам зроду не бачив і, може, побачивши, навіть і не впізнав би і, мабуть, не зміг би там і прожити, якби раптом його туди закинуло. Проте не це, власне, відчув він. Запах клітки, ось що він відчув. Доти він не відчував її запаху. А війнув вітерець йому в ніздрі гарячим піском чи тростиною, і залишив після себе запах клітки. Через це й такий вираз у нього в очах.

— То відпусти його! — вигукнув хлопець. — Відпусти його!

Маккаслін засміявся. І враз примовк, тобто перестав удавати, ніби сміється, бо то був зовсім не сміх.

— Його клітка — не від Маккаслінів, — сказав він. — Він був дикий. У нього зроду в крові і по батьковій, і по материній лінії, окрім тієї невеликої частки білої крові, живуть інстинкти так давно витруєні з нашої крові, що ми їх просто забули, ми навіть мусимо жити табунами, щоб захистити себе від своїх власних витоків. Він же рідний син не тільки войовника, а й ватага. Потім він підріс, почав пізнавати світ і раптом одного дня виявив, що його зраджено, що кров войовників і ватагів у ньому зраджено. І не батько цей зрадник, — хутко додав Маккаслін. — Сем, мабуть, не має серця на старого Дума, який продав його й матір у рабство: він певне, вважав, що шкоду було заподіяно ще раніше і що кров тих самих войовників і ватагів у ньому, та й у Думові теж, зраджено через ту чорну кров, передану від матері. Тут не те, що та чорна кров сама по собі зрадницька, і не те, що мати зі своєї волі завинила, хоч вона таки провинна, бо передала йому мало що кров невільників, а ще ж і частку крові їхніх поневолювачів. Він сам поле своєї битви, арена свого розгрому й пам’ятник своєї поразки, його клітка — не від нас, — повторив Маккаслін. — Ти коли-небудь чув, щоб він дуже переймався, коли йому накажуть щось там зробити чи не зробити, нехай навіть твій батько або дядько Кумпан?

Це була правда. Уже в найраніших своїх згадках хлопець бачив, як Сем Фазерс сидить на порозі плантаційної кузні, в якій він гострив лемеші, лагодив інструмент або й виконував простішу теслярську роботу, коли не блукав лісом. А часом, тоді, коли навіть ліс його не вабив, і навіть коли кузня була завалена всяким реманентом, направи якого чекали в господарстві, Сем, бувало, просиджував на порозі півдня або й цілий день, і ніхто, навіть хлопців батько та батьків брат-близнюк у свій час, ані Маккаслін, пізніше ставши фактичним, хоч іще й не юридичним господарем плантації, ніколи не казав йому: «Щоб оце мені до вечора було готове» або «Чому цього вчора не зроблено?»

І щороку пізньої осені, в листопаді, хлопець бачив, як на воза з напнутою вже брезентовою будою вантажили харчі — шинку й ковбаси з коптильні, каву, борошно й мелясу з плантаційної комори, забитого напередодні ввечері цілого бика для собак, поки не розживуться на дичину в таборі, — потім клітку з тими самими собаками, а тоді ладували ще постіль, зброю, ріжки, ліхтарі й сокири, і як на передку вмощувались у мисливській одежі Маккаслін і Сем Фазерс і вкупі з Джімом тітки Тенні, що сідав на собачій клітці, вирушали до Джефферсона, щоб звідти разом з майором Де Спейном, і генералом Компсоном, і Буном Хогенбеком, і Волтером Юелом їхати на два тижні до великої улоговини над річкою Таллагачі, де водилися олені й ведмеді. Але ще до того, як воза встигали навантажити, хлопець відчував, що йому несила на це дивитись. Він відходив убік, майже біг, і зупинявся за рогом, звідки не видно було воза і де його самого ніхто не міг побачити, і стояв там, зібгавшись, не піддаючись плачеві, а тільки тремтячи, і шепотів сам до себе:

— Вже недовго. Вже недовго. Ще три роки (або: ще два роки, ще рік) — і мені буде десять років. Тоді, Кас обіцяв, я теж зможу поїхати.

Сем і справді, коли працював, то так, наче білий. Бо нічого іншого він і не робив, окрім того ковальства: ані обробляв приділені йому акри, як інші колишні раби старого Керазерса Маккасліна, ані працював поденником на полі, як молодші негри, прибульці з інших околиць, і хлопець так ніколи й не з’ясував, як саме у нього встановилися такі стосунки зі старим Керазерсом чи то опісля з двома, його синами-близнюками. Мешкав Сем, щоправда, серед негрів, в одній з хатин негритянського виселку, і спілкувався з неграми (якщо взагалі з ким-небудь спілкувався, крім хлопця, відколи той настільки підріс, що сам добирався від дому до кузні, а потім і рушницю став носити), і одягався, як негри, і розмовляв такою ж говіркою, і навіть часом ходив з ними до негритянської церкви, а все-таки він був сином ватага племені чикасо, і негри це знали. І не тільки негри, як здавалося хлопцеві. Он у Буна Хогенбека бабця теж була індіанка чикасо, і хоч ближчі його предки належали тільки до білих і сам Бун був білий, а проте ж то була не ватагова кров. Ця різниця, як на хлопця, виразно впадала в вічі, тільки-но побачиш Буна й Сема разом, і навіть Бун, здається, її помічав — той самий Бун, котрому зроду-віку й на думку не спадало, що хтось міг би бути родовитіший, ніж він. Можна бути кмітливішим, це він визнавав, або багатшим (він казав — таланистішим), але щоб родовитіш, то вже ні. Бун був безмежно відданий, як пес-мастиф, — свою вірність він ділив порівну між майором Де Спейном та Маккасліном, — і безмежно безпорадний у повсякденному житті — турботу про свій хліб щоденний він з такою самою безсторонністю покладав порівну на майора Де Спейна та Маккасліна, — раб усіх своїх пристрастей, він був затятий, щедрий, досить сміливий і майже цілковито безвідповідальний. Як на хлопців погляд, то не хто інший як саме Сем Фазерс, негр, ставився не тільки до Маккасліна і майора Де Спейна, а й до всіх білих з гідністю і повагою, зовсім без запобігливості й похватних веселощів, що ними, наче непроникним муром, відгороджуються від білих негри, причому до Маккасліна він ставився навіть не просто як рівний до рівного, а як старший до молодшого.

Він призвичаював хлопця до лісу, навчав, як полювати, коли стріляти і коли не стріляти, коли забивати і коли не забивати, нарешті, що робити з упольованою дичиною. А поза тим розповідав хлопцеві, — коли вони вдвох сиділи або влітку на пагорку під шатром гострих зір, чекаючи, щоб гончаки знов пригнали ближче лиса, або біля багаття в листопадовому чи грудневому лісі, поки собаки вистежували єнота над струмком, або коли вони без ніякого багаття присідали навпочіпки в суцільному мороці росистого квітневого передсвіту, чатуючи під деревом, де сідало дикого індика. Хлопець ніколи нічого не розпитував у Сема, бо той розпитувань не любив. Він просто чекав, а тоді слухав, коли Сем починав розповідати про давні часи та індіанський люд, якого сам він не встиг спізнати, а отже, не міг і пам’ятати (він навіть батькового обличчя не пам’ятав), і якого не могла йому заступити та інша раса, що її кров він теж мав у своїх жилах.

І коли він розповідав про давні часи і вимерлих та зниклих людей зовсім інакшої раси, аніж ті дві, знані хлопцеві, поступово давні часи в очах хлопця переставали бути давніми, а перепліталися з теперішністю, і не просто так, наче все те відбулося вчора, але так, ніби воно ще от зараз відбувалося, — ті люди, що ступали колись цією землею, немов зараз пробували тут, дихали цим повітрям, відкидали свої живі тіні на цю землю, якої вони навіть і не покидали. Ще й більше — деякі з тих подій наче не тільки не сталися, а мали відбутися щойно завтра, аж кінець кінцем хлопцеві почало уявлятися, що й вій сам ще не існує, що на цій землі ще немає нікого ані з його раси, ані з тієї другої, підлеглої раси, яку навезли сюди його одноплемінні; і що хоч ця земля, де вони з Семом полюють, належала його дідові, потім батькові й дядькові, тепер Маккаслінові, а згодом належатиме йому самому, насправді їхні права на неї так само ілюзорні й умовні, як і отой вибляклий досі запис старосвітським письмом у реєстраційній книзі в Джефферсоні, яким зафіксовано ті права, і що він, хлопець, тільки гість тут, а справжній господар промовляє устами Сема Фазерса.

Ще три роки тому їх було двоє — той другий, чистокровний індіанець чикасо, був по-своєму навіть ще безпросвітніш неприкаяний, ніж Сем Фазерс. Звався він Джо Бейкер — в його устах це ім’я звучало як одне слово: «Джобейкер». Звідки його принесло — ніхто не знав. Жив він відлюдьком у злиденній халупці на розвиллі струмка за п’ять миль від плантації і від будь-якої іншої оселі. Заробляв на прожиття Джобейкер тим, що спродасть із дичини та риби, і ні з ким не водився — ні з чорними, ні з білими. Негри навіть його стежку обминали, і ніхто не важився підходити до тієї халупи, опріч Сема Фазерса. Десь так раз на місяць хлопець заставав їх обох у Семовій кузні — двоє давніх людей сиділи навпочіпки на брудній долівці й розмовляли мішанкою негритянської англійщини з говіркою горян-фермерів, подеколи докидаючи слово-друге тією давньою індіанською мовою, що її, сидячи тут-таки навпочіпки й прислухаючись, з бігом часу починав навчатися хлопець. Потім Джобейкер помер, чи, краще сказати, скількись там днів його більше не бачено. А ще потім одного ранку зник і Сем Фазерс, і ніхто, навіть хлопець, — не знав, коли й куди він заподівся, аж поки раз увечері кілька негрів, полюючи в долині струмка, побачили, як шугнув омах полум’я, і пішли в тому напрямку. Горіла Джобейкерова халупа, але не встигли вони підійти близько, як хтось вистрелив до них з пітьми поза хатою. Стріляв, виявилося, Сем Фазерс, але де могила Джобейкера — ніхто ніколи так і не довідався.

Наступного ранку, сидячи з Маккасліном за сніданком, хлопець побачив, як Сем Фазерс промайнув повз вікно їдальні, — він тоді ж таки пригадав, що зроду ще не бачив Сема ближче до дому, як у кузні. Хлопець навіть їсти перестав — вони з Маккасліном почули голоси за дверима їдальні, потім двері відхилилися й увійшов Сем з капелюхом у руці, але не постукавши, як зробив би кожен інший на його місці, крім хатньої челяді; він ступив у кімнату лиш настільки, щоб двері за ним змогли зачинитись, — і зупинився. З цим своїм індіанським обличчям і негритянською одежею він не дивився на них, а втупив погляд кудись понад їхніми головами, може, навіть на щось таке, що було зовсім і не в кімнаті.

— Я хочу піти звідси, — сказав він. — Піти у Велику Улоговину.

— Хочеш там пожити? — перепитав Маккаслін.

— У вашому з майором Де Спейном таборі, куди ви їздите на полювання, — сказав Сем. — Поки вас там нема, я б доглядав за табором. Коли не можна в тій великій хаті, то я поставлю собі хатчину в лісі.

— А як же Айзек? — запитав Маккаслін. — І як ти без нього? Чи й його з собою забереш?