Це було саме опівдні, того недільного ранку, коли шериф привіз до в’язниці Лукаса Бічема^[1], хоча все місто (та й увесь округ) ще з ночі знало, що Лукас убив білого.

Він був там, вичікуючи. Він прийшов першим і неспокійно стояв, намагаючись надати собі заклопотаного або принаймні безневинного вигляду — перед навісом замкненої кузні, через дорогу від в’язниці: там, скоріше за все, дядько його не помітить, або, точніше, якщо він перейде Майдан до поштового відділення — забирати об одинадцятій кореспонденцію.

Тому що він теж — так, знав Лукаса Бічема, — як і будь-який білий знав цю людину. Краще, ніж будь-хто, може, якщо не згадувати Керозерза Едмондса, у маєтку якого жив Лукас — за сімнадцять миль од міста, — тому що одного разу харчувався в Лукасовій хаті. Це було чотири роки тому на початку зими; йому було тоді тільки дванадцять, і сталося це так: Едмондс був другом його дядька; вони разом були слухачами у державному університеті, де його дядько вивчав додаткові питання із правознавства, відколи повернувся з Гарварда і Гайдельберга і збирався балотуватися на посаду окружного адвоката, і за день до того Едмондс приїхав до міста на гостину з приводу деяких окружних справ, лишився заночувати, а за вечерею тоді ж Едмондс йому сказав:

— Уранці ходи зі мною, полюватимемо на кроликів, — а потім його матері: — Відправлю його завтра по обіді. Пошлю хлопчака разом з ним, доки в нього буде рушниця. — І знову до Едмондса: — У нього добрий пес.

— У нього є свій хлопчина, вони однолітки, — сказав дядько, а Едмондс поцікавився:

— А той хлопчик теж полюватиме на кроликів?

Дядько відповів:

— Обіцяємо: він не зачіпатиметься з вашим.

Отже, уранці він та Алек Сендер поїхали додому з Едмондсом. Того ранку було холодно — перші зазимки, — живоплоти вкрились ожеледдю та застигли, а калюжі в канавах обабіч дороги замерзли, закрижаніли, і навіть потоки стрімкої води у Дев’ятій Милі мерехтіли памороззю, крихкою та миготливою, ніби чарівне люстро у казках. Коли вони проїхали перше обійстя ферми, а потім ще одне, і ще, і ще, то відчули в безвітряному дні запах диму від деревини, і далі вже розрізняли на задніх дворах чавунні казани, від яких курилася пара: це жінки у залишених ще з літа капелюшках або ж у старих чоловічих фетрових капелюхах та довгих чоловічих пальтах підкидали дрова під залізняки, і чоловіцтво у брезентових фартухах, припнувши за пояс до комбінезонів наточені ножі, вже було за загородою, де рохкали та верещали свині — не вельми сполохано, ще не надто налякавшись, але просто нашорошені, мовби вже охоплені передчуттям, уявляючи свій жирний невідворотний талан; не встигне спасти ніч — і цілий край буде обвішаний їхніми примарними, ще не випорожненими, затвердлими тушами, прив’язаними за ратиці, ніби схоплені в шаленій гонитві до центру землі.

Він і не знав, як це сталося. Хлопчик, один з орендарських синів Едмондса, старший і більший за Алека Сендера, який, у свою чергу, був вищим, ніж він, хоча обидва були однолітками, чекав біля будинку з собакою — справжнім хортом, мисливцем на кроликів, — можливо, основна кров була від гончака, сам рудий, муругий, з чорними плямами, може, з домішкою від пойнтерів, достеменний ніґґерський пес, на якого досить оком накинути, як одразу скажеш: є в нього щось із кроликами споріднене, от як кажуть, що у негрів є щось спільне з мулами. В Алека Сендера вже була підпора, прикручена важкими гайками, шворнем від залізничних рейок, насаджена на коротку ручку від мітли, — і Алек Сендер міг так обертати цю підпору, що вона кружляла у повітрі, наздоганяючи кролика, — так само влучно, як він міг поціляти з дробовика. Алек Сендер, так само як і хлопчик Едмондса з підпорою, і він з рушницею — вони бігли лісом, а далі до вигину струмка, де Едмондсів хлопчик знав, де можна перейти по футовій колоді. Він і не знав, як це сталося, хіба що дівчиську таке можна вибачити, бо від дівчати на таке можна чекати, але більше нікому: він ішов по цій колоді, уже здолавши пів-шляху, навіть не думаючи про це, начебто видирався на верхню штахетину, удвічі вищу, ніж оця, та й гуляв там собі — коли раптом така знайома, рідна, осяяна зимовим сонцем земля обернулася під ним, крутнулась і впала навзнак йому просто на лице, а він, усе ще не випускаючи рушниці, міг пригадати хіба що тонкий дзенькіт розколюваної криги; він навіть не відчув удару об воду, а лише ковток повітря, виринувши знову. Він випустив рушницю, тож довелося йому знову пірнати, і знову занурюватися, аби розшукати її, і знову з крижаного повітря — у воду, холоду якої ще не відчував, як і холоду промоклого одягу: чобіт і товстих штанів, і светра, і мисливської куртки, — навіть не відчуваючи тягаря, а просто це сковувало рухи, і він знайшов рушницю, і ще раз намацав дно, а потім, гамселячи по берегу рукою, усе ще тупцюючи на місці та чіпляючись за вербову гілку, він простягав рушницю, доки хтось не перехопив її; певно, Едмондсовий хлопчик, бо тої ж миті Алек Сендер совав йому кінець довгої тичини, майже рубанця, і спочатку вибив йому землю з-під ніг та ледь не потопив під водою, ледь не змусивши відпустити гілку, доки чийсь голос не сказав:

— Прибери кілка, хай вилізе, — просто чийсь голос, і не тому, що він міг належати Алеку Сендеру чи хлопчику Едмондса, а тому, що зараз це неважливо; хапаючись обома руками за крихкий лід, намагаючись вилізти, у грудях дзвенить і розриває кашлем; його одяг, схожий на розплавлений, але холодний свинець, який зрушити неможливо, але, здавалося, огортав його тіло, ніби пончо або брезент; виборсуючись, він гріб до берега, доки не побачив ноги у гумових чоботях — не Едмондсового хлопчика і не Алека Сендера, — а потім побачив ноги у комбінезонових штанинах, у гумових чоботях, і, підвівшись, побачив негра із сокирою на плечі, у підбитому вовною пальті й крислатому збляклому фетровому капелюсі — такий носив його дідусь, — який дивився на нього, і ось як він вперше побачив Лукаса Бічема. Таких, як Лукас Бічем, забути неможливо: задихаючись, здригаючись і лише тепер відчуваючи шок від крижаної води, він дивився на обличчя, яке, у свою чергу, дивилося на нього без жодного натяку на співчуття або якийсь інший вираз, навіть подив: лише спостерігаючи за ним, адже хазяїн цього обличчя не доклав жодних зусиль, аби витягнути потопельника зі струмка; насправді ж наказав Алеку Сендеру забрати кілка, що був єдиною соломинкою для того, хто потопав, і ось як сталося насправді; те обличчя належало чоловіку, якому, на його думку, було десь під п’ятдесят чи навіть лише сорок — такий вік можна було дати, якщо не дивитися на капелюха та на очі, а сам, за шкірою, це був негр; але все це навіть не хвилювало дванадцятирічного хлопчика, який тремтів од холоду і все ще задихався від шоку та напруги, а в тому обличчі не було взагалі жодної барви — навіть якогось виразу, притаманного білому, — ні зарозумілості, ні навіть презирства: просто непрозірне та стримане.

Потім Едмондсів хлопчик щось сказав чоловікові, назвавши його на ім’я: якісь слова і «містер Лукас», і тоді він дізнався, хто це, а потім пригадав і завершення цієї історії, яку знали уривком, як окрушину хроніки цього округу — знали її замало, та й навряд чи хтось знав краще, ніж його дядько: що цей чоловік був сином одного з людей старого Керотерза МакКасліна, Едмондсового прадіда, рабом, який не просто належав старому Керотерзу, але й був його сином; пригадував це, стоячи і тепер невпинно тремтячи, як йому здавалося, ще цілу хвилину, доки цей чоловік стояв і дивився на нього, а обличчя нічого не виражало. Потім чоловік повернувся, говорячи навіть не через плече, а вже на ходу, навіть не чекаючи, щоб побачити, чи розчули вони, не кажучи вже про те, чи хочуть вони підкоритися:

— Ходімо до мене додому.

— Я повернуся до містера Едмондса, — відповів той. Чоловік не озирнувся. Він навіть не відповів.

— Тягни його рушницю, Джо, — сказав він.

Так вони йшли, а Едмондсів хлопчик і Алек Сендер услід за ними, вервечкою уздовж струмка, до мосту і на стежку. Невдовзі він більше не тремтів; йому просто зараз було холодно і мокро, та це мине, якщо лише він не припинить рухатися. Вони перейшли міст. Тепер попереду з’явилася брама, звідки можна було дістатися через парк до Едмондсової господи. Він ішов майже милю; мабуть, він обсушився та зігрівся, адже стільки подолав дороги, і все ще йому здавалося, що треба зайти у браму, аж раптом він збагнув, що так туди й не зайшов, ні, не зайшов, зараз уже пізно. Він казав собі, що вся причина в тому, що хоча Едмондс — старий парубок і не терпить у себе вдома ніяких жінок, сам Едмондс може так і не дозволити йому знову покинути будинок, доки його не відправлять назад до матері, і все ще переконував себе в цьому, навіть попри все знання: справжня причина полягала в тому, що він не міг уявити, як насмілиться сперечатися з тим чоловіком, який ступає попереду, так само, як не міг сперечатися зі своїм дідом, і не від страху чи навіть погрози розправи, а тому, що, як і його дід, цей чоловік, який ступав попереду, був просто нездатний навіть помислити, як такий жовторотий суперечить йому та ігнорує його накази.

Так, коли вони проминули ворота, він навіть не глянув на нього, і тепер вони всі попрямували, повернувши праворуч, бічним шляхом — не стежкою, що веде до хатин, де живуть орендарі чи слуги, яку видно за декілька футів, але зарослим, покинутим манівцем, який зміївся чи то по яру, чи по якійсь дорозі, під пагорбом, і стежка була така ж гордовито-незалежна та непрозірна. А потім він побачив і хатину — хижку, — і згадав усю історію, цю легенду: як Едмондсів батько передав своєму кузену-негру і його спадкоємцям у довічне користування будинок із десятьма акрами землі, цю довгу смугу землі посеред плантації у дві тисячі акрів, як поштова марка у центрі конверта, — нефарбований дерев’яний будинок, з нефарбованим парканом, нефарбованими ворітьми без засуву. Той чоловік запросто розчахнув хвіртку коліном, знову ж таки не озираючись, а троє: він, Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик — стежили за ним, стоячи надворі. Тут навіть улітку не росла трава; він міг уявити, як це — зовсім голо, ні бадилинки, ні гілочки — нічого, а пил щоранку вимітав хтось із жінок Лукасового дому мітлою з вербового гілля, вимальовуючи викрутаси, вісімки та петлі, які протягом дня поволі забруднювалися послідом і загадковими трипалими відбитками курячих лап, немовби (йому зараз це пригадалося, у шістнадцять років) ландшафт в мініатюрі з епохи гігантських ящерів, і четверо пішли тим, чим і ходити було важко, тому що поверхня була скоріше багном, ніж дорогою, утоптана ногами смужка, яка прямо лягала між двох кордонів: консервних бляшанок і порожніх пляшок, і порцелянових друзок, і засипаного землею фаянсу, аж до нефарбованих східців на ґанку та до тераси, окрай якої теж валялися бляшанки, але ще більше — порожні галонові відра, куди колись наливали патоку або, може, фарбу, а ще — відра з-під води чи молока, і одна п’ятигалонна каністра для гасу з обрізаним верхом, і половина того, що колись комусь служило (безсумнівно, Едмондсу) кухонним баком для гарячої води, порізана смужками, як бананова шкуринка — а крізь неї ще з минулого літа проросли квіти, чиї мертві стебла та висохлі й тендітні вусики тепер знічено похилилися. Окрім цього, ось і сам будинок, сірий та обшарпаний вітром, і не лише тому, що непофарбований, а тому, що якийсь усамітнений, незалежний, несприйнятливий до фарби; і цей будинок сприймався не лише наче одне-єдине можливе продовження вигину занедбаної дороги, але й увінчував її, неначе в’юнке різьблене акантове листя на капітелях давньогрецьких колон.

Чоловік, жодного разу не зупинившись, піднявся сходами, перетнув терасу, відчинив двері та ввійшов, а тоді він, Алек Сендер і Едмондсів хлопчик подалися слідом: хол — майже тьмяний після сліпучого сонця та барвистої природи, і вже можна було відчути запах — так, запах, який він несвідомо вловлював усе життя, той запах, який витає у помешканнях, де живуть люди, у котрих тече бодай краплина негритянської крові, живуть так само, як він завжди знав: усі, хто носить прізвище Маллінсон, точно мають бути методистами. А далі була спальня: гола, мощена, досить чиста, нефарбована, без килимка долівка, а в одному кутку — під яскраво-картатою клаптевою ковдрою, під тінистим балдахіном — ліжко, певно, успадковане з будинку Керотерза МакКасліна, а далі був потрісканий дешевий комод з Ґранд-Репідс^[2], а потім — нічого, або здавалося, що нічого; лише пізніше він помітив — чи згадав, що помітив, заставлену камінну полицю, де виднілися квітчаста гасниця, розмальована вручну, і ваза, наповнена згортками зім’ятих газет, а над камінною полицею — кольорові літографії з календаря, якому вже три роки: картинки зображали Покахонтас у пір’їстій і торочкованій оленячій шкурі — уборі вождя племені сіу або чіпп’юа^[3] — стоїть на балюстраді з італійського мармуру, у саду строгих кипарисів, а у темному кутку навпроти ліжка — хромолітографічний портрет двох людей, оправлений у золочену раму, на золоченій підставці. Але він ще не бачив картини, як і всього іншого, бо все, що його зараз цікавило, — це було вогнище, мазаний глиною, складений з плиток камін, де полум’я майже згасло, і окремі жаринки у дровах спалахували і тліли в сірому попелі. Поруч із каміном у кріслі-гойдалці сиділа дитина — принаймні так йому спершу здалося, поки він ще не розрізнив обличчя. Він навіть зупинився і досить довго роздивлявся жіночу постать, яка сиділа в кріслі, бо готовий був ще щось пригадати з того, що йому розповідав дядько — принаймні щодо Лукаса Бічема. Дивлячись на неї, уперше зрозумів, яка насправді це літня людина. Має бути такою — крихітна, стара, завбільшки майже як лялька, жінка, набагато темніша за чоловіка, у шалі, у фартуху, голова завинута бездоганно білою хустиною, на яку був надітий пістрявий капелюшок, оздоблений якимсь орнаментом. Але йому не спадало на думку, що саме казав його дядько, а потім здалося, що він навіть не пам’ятає розповідей, а тепер он — сам сидить у кріслі просто перед вогнищем, куди Едмондсовий хлопчик підкладає дрова і соснові тріски. Алек Сендер, присівши навпочіпки, стягнув з нього геть мокрі чоботи, а потім штани, а вставши, звільнив від пальта, светра і сорочки, і обом доводилося ухилятися кругом та навколо, оминаючи чоловіка, який сидів біля вогнища, спиною до жару, у гумових чоботях і капелюсі, знявши лише вовняне пальто, і тоді знову поряд з ним виникла та стара жінка, нижча навіть за нього і Алека Сендера, хоча обом тільки дванадцять, з іншою яскравою клаптевою ковдрою, перекинутою через руку.

— Усе скидай, — сказав чоловік.

— Я не… — почав був він.

— Усе скидай, — повторив чоловік.

Тому він зняв ще й мокрий натільний комбінезон, а потім знов опинився в кріслі, перед уже яскравим, розпаленим вогнем, який палахкотів, і, загорнутий у ковдру, наче кокон, оповитий тепер безпомилково достеменним запахом негрів, — запахом, який би йому й не згадався, коли б не цей випадок. За весь цей час, що тепер вимірювався по-іншому — минуло насправді кілька хвилин, — а він би зійшов у могилу, не вельми й сушачи голову над тим, щó цей запах означає, — може, він не належить ні расі, ні навіть злиденному життю, а просто означає умову — ідею — віру: примирення, пасивне примирення ними із самою думкою, що вони, негри, навіть і не повинні митись як слід, ретельно, або часто, або навіть узагалі часто митися чи купатися, хай і без зручностей, аби бути чистими; насправді навіть краще, аби вони цього не робили. Але ні зараз, ні тоді цей запах нічого не значив; мала минути година, доки це станеться, а далі ще чотири роки, доки він не усвідомив масштабів наслідків і як це відбилося на ньому; він уже стане дорослим, коли усвідомить, що він це прийняв. Отже, він просто вдихнув цей запах, а потім перестав відчувати, бо звик до нього — він добрячу частку життя провів у Паралі, матері Алека Сендера, в їхньому будиночку на задньому дворі, де вони з Алеком гралися за негоди, коли ще були малюками, а Паралі куховарила для них, пекла коржики з непросіяного борошна, годуючи між двома трапезами в маєтку, і вони з Алеком одразу ковтали цю їжу, і обом вона однаково смакувала, і він навіть не міг уявити такого існування, де не було б цього запаху і яке б його позбулося. Він увібрав цей запах у себе назавжди і просякнувся ним, і так буде, — це завжди було частиною його невгамовного минулого, це було невід’ємною частиною його багатющої спадщини як південця. Йому навіть не треба цуратися його, просто він уже не відчуває цього запаху, так само як курець люльки вже не відчуває її духу, вона для нього наче охолола, і ця файка давно стала часткою його одягу, як і ґудзики та петлі; і він, сидячи, навіть трохи задрімав, закутаний у теплу шматяну ковдру, рясно напахчену; одного разу він трохи скинувся, коли почув, що Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, які до того сиділи навпочіпки біля стіни, підвелися та полишили кімнату, але це його не надто розбурхало, і він знову занурився в теплий сопух ковдри, а той чоловік досі стояв над ним, біля вогню, заклавши руки за спину, бракувало тільки сокири і вовняного пальта, а за винятком цього, виглядав точнісінько як тоді, коли згори подивився на струмок і першим побачив того, хто потопав; чоловік у гумових чоботях і вицвілому комбінезоні, який носять негри, але з важким золотим ланцюжком від годинника, причепленим до нагрудника комбінезона, і невдовзі по тому, як вони ввійшли до кімнати — він того не усвідомлював, — цей чоловік повернувся та щось узяв із заставленої камінної полиці та поклав собі до рота, а він сам лише опісля побачив, що це таке — золота зубочистка, така, якою користувався його рідний дід; та й капелюх був з бобрового хутра, виготовлений вручну — такі його дід купляв по тридцять-сорок доларів штука, — сидів не щільно, а трохи відсувався над обличчям, кольором як у негра, але ніс мав високу спинку, був навіть з легким горбочком, а вираз цього обличчя не являв почуттів ні як на чорного, ні як на білого, був навіть не зверхнім чи презирливим: просто застиглим у нетерпимості, непіддатливим і стриманим.

Тут повернувся Алек Сендер, тримаючи його одяг, висушений і досі майже розпечений від грубки, і він одягнувся, ледь залізши у зашкарублі чоботи; Едмондсів хлопчик знову сів біля стіни, почавши щось їсти з долоні, а він сам сказав:

— Я пообідаю у містера Едмондса.

Чоловік не обурився і не висловив згоду. Він не ворушився; він навіть не дивився на нього. Він просто сказав, непохитно і спокійно:

— Вона вже все виставила.

І він пройшов повз стареньку, яка стояла осторонь від дверей, щоб пропустити його, на кухню: накритий цератою стіл біля осяяного яскравим сонцем квадрату південного вікна, де — він сам не знав, звідки йому це відомо, бо ж не було жодних ознак, слідів, забруднених тарілок, які б це підказали — уже поїли Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, а він сів і теж поїв те, що, очевидно, мало бути Лукасовим обідом: салат із городини, шматочок м’яса зі стегна, смажений у борошні; великі, пласкі, недопечені бісквіти, склянка пахтанини: негритянська їжа, якої він теж не міг отак відцуратися, бо саме на таку й очікував — це те, що їдять негри, бо це їм смакувало, бо вони самі це обрали (лише дванадцять років: доведеться йому вирости, перш ніж уперше в цьому засумніватися, і відкриття його вразить): ні, не тому, що за всю довгу історію їхнього існування у них не було можливості навчитися любити щось інше, якщо не зважати на тих, які частувалися на кухні білих, але тому, що вони самі це обрали, відповідно до своїх смаків і обміну речовин; а потім, за десять хвилин і далі — протягом наступних чотирьох років — він намагався переконати себе: ось саме з цієї їжі усе і почалося. Але йому краще відомо; його споконвічна помилка, омана, закарбована у кістковому мозку, весь час не полишала його, і навіть не треба викликати у пам’яті запах хатини і ковдри, щоб дати йому пережити те, що на нього дивилося (і навіть не на нього: просто дивилося в нікуди) з обличчя цього чоловіка; нарешті підвівшись, уже тримаючи півдоларову монету, повернувся до іншої кімнати: і тоді він побачив це вперше, бо тепер опинився перед обрамленим у золото груповим портретом на золоченій підставці, і підійшов до картини, нахиляючись, щоб її роздивитися в темному кутку, де лише мерехтіла сухозлітка, доки він сам усвідомив, що, власне, збирається робити. Портрет був одретушований; крізь кругле, у невиразних гранях скляне склепіння, неначе магічний кристал чи кришталеву кулю ворожки, на нього глянуло таке ж стримане нетерпиме обличчя під пихатим, претензійним, крислатим капелюхом, без краватки, з накрохмаленим комірцем, який врізався у білу накрохмалену сорочку з ґудзиком у формі зміїної голівки і майже таким самим завбільшки; годинником, чий ланцюжок тепер звисав на сукняному жилеті під сукняним пальтом, хіба що зубочистки бракує, а поруч — крихітна, неначе лялька, жінка в іншому пофарбованому солом’яному капелюшку і шалі; і це, певно, і є та сама жінка, хоча здавалося, раніше й не було помітно, і тоді він зрозумів, що тут є щось більше: там було щось страшне, майже нестерпно-моторошне, пов’язане з цим чоловіком чи з цією жінкою: коли вона заговорила, він озирнувся, а чоловік досі стояв перед вогнем, а жінка знову сиділа у кріслі-гойдалці, де й раніше, майже в самому кутку, не поглядаючи на хлопчика, і він знав, що вона ніколи на нього не поглядає. Вона сказала: