— Я твій двоюрідний брат Рінальдо, — повільно сказав він. — Я вбив Каїна і практично впорався з Блейзом. Із бомбою на похороні прогадав. Хтось помітив мене. Я знищу Дім Амбера з твоїм Колесом-Привидом чи без нього — але з такою силою здійснити все було б набагато простіше.

— Яка муха тебе вкусила, Люку?.. Рінальдо? Навіщо ця вендета?

— Я почав з Каїна, — продовжив він, — адже саме він убив мого батька.

— Я... не знав, — мовив я, вдивляючись у застібку-фенікса, що палахкотіла в нього на грудях. — Не знав, що у Бранда був син.

— Тепер знаєш, друзяко. Це ще одна причина, чому я не можу відпустити тебе і мушу тримати в такому місці. Не хочу, щоб ти попередив інших.

— Ти не зможеш усе це провернути.

Кілька секунд він помовчав, а тоді знизав плечима.

— Пан або пропав — а спробувати мушу.

— А чому 30 квітня? — зненацька запитав я. — Скажи мені.

— Саме того дня я дізнався про батькову смерть.

Він узявся за камінь і затулив ним діру, тепер остаточно. Пролунало кілька ударів молотком.

— Люку!

Він не відповів. Крізь прозорий камінь я бачив його тінь. Трохи згодом він випростався, а тоді зник з поля зору. Я чув, як його черевики стукали об землю надворі.

— Рінальдо!

Він знову не відповів, а мені лишалося тільки слухати його подаленілі кроки.

Я лічив дні, спостерігаючи за освітленням і потьмаренням синіх кристалічних стін. Уже проминув місяць від миті мого ув’язнення, але я не знав, як швидко чи повільно плине тут час порівняно з іншими Тінями. Я обійшов кожен вестибюль чи кімнату цієї великої печери, але виходу не знайшов. Мої Козирі тут не працюють — навіть Козирі Долі. Моя магія позбавлена для мене жодного сенсу, адже не виходить за межі стін барви Люкового персня. Я вже відчуваю, що з радістю шукав би притулку в стані афекту, але мій розум уперто відмовляється здаватися йому. Надто вже багато загадок тривожать мене: Ден Мартінес, Меґ Девлін, моя Озерна Панна... Чому? І чому ж він провів стільки часу в моїй компанії — Люк, Рінальдо, мій ворог? Необхідно знайти спосіб попередити інших. Якщо йому вдасться налаштувати Колесо-Привид проти них, тоді Брандова мрія — а моє нічне жахіття про помсту — здійсниться. Тепер я бачу, що припустився багатьох помилок... Пробач мені, Джуліє... Я знову виміряю кроками межі своєї камери. Має ж бути тріщина десь у крижаній синій логіці, що оточує мене. Супроти неї постають мій розум, мої крики, мій гіркий сміх. До цього коридору, вниз тунелем. Синява повсюди. І Тіні не віднесуть мене геть, адже тут немає Тіней. Я Мерлін-бранець, син Корвіна-зниклого, і мою світлу мрію обернули проти мене. Я стережу власну в’язницю, неначе привад самого себе. Не можна дозволити, аби все закінчилося саме так. Можливо, в цьому тунелі чи в наступному...

Життя моє впродовж останніх восьми років протікало порівняно мирно, якщо не зважати на 30 квітня кожного року, бо саме цього дня хтось незмінно намагався мене вбити. Поза цим, моя академічна кар’єра, присвячена комп’ютерним наукам, та чотири роки моєї роботи на фірму «Ґранд Дизайн» виявилися корисним досвідом і дали мені змогу застосувати надбані знання до моєї розробки. У мене був добрий приятель, такий собі Люк Рейнард, який працював у тій самій компанії, у відділі продажів. Я ходив під вітрилами на своїй яхті й регулярно займався бігом.

Але все це пішло шкереберть 30 квітня цього року, саме тоді, коли я гадав, що справи починають налагоджуватися. Мій улюблений проект просувався, і мені вдалося створити Колесо-Привид; я звільнився з роботи, спакував свої манатки й був готовий вирушати на пошуки багатших пасовиськ, миліших куточків. Я й досі не поїхав тільки тому, що наближався цей день, знаменний на свій похмурий кшталт, і цього разу я збирався дізнатися, хто стоїть за набридливими замахами на моє життя і що у нього на меті.

За сніданком я зустрівся з Люком, і він передав мені цидулку від моєї колишньої дівчини, Джулії. У коротенькому листі вона висловлювала бажання зустрітися зі мною. Тому я заїхав до неї, але знайшов Джулію в її помешканні мертвісінькою. Очевидно, дівчину вбила схожа на собаку почвара, яка трохи згодом напала й на мене. Мені вдалося знешкодити цю істоту. Перш ніж забратися з місця трагедії, я швиденько обшукав квартиру і знайшов неповну колоду дуже дивних гральних карт, яку прихопив із собою.

Ці карти надто скидалися на магічні карти Таро, вживані в Амбері та Дворах Хаосу, аби не зацікавити такого чаклуна, як я.

Так. Я чаклун. Мене звати Мерлін, і я син Корвіна Амберського і Дари з Дворів Хаосу, а тутешні приятелі знали мене як Мерля Корі, розумного, компанійського, спортивного хлопця. Хочете дізнатися подробиці — почитайте Кастільоне^[48] та лорда Байрона, бо я ще й до біса скромний, стриманий та неговіркий.

Карти ці виявилися справжніми магічними об’єктами, і я зрозумів, що так і мало бути, коли з’ясував, що Джулія після нашого розриву заприятелювала з таким собі Віктором Мелманом, окультистом. Мій візит до студії цього джентльмена завершився тим, що він спробував ритуально вбити мене. Від цієї примусової церемонії мені вдалось ухилитись і розпитати його про деякі речі, перш ніж певні місцеві обставини та мій ентузіазм спричинили його смерть. Ось і все, що треба знати про цей ритуал.

Я дізнався від нього достатньо, аби зрозуміти, що він був лише знаряддям у чиїхось руках. У руках особи, яка підштовхнула його до спроби принести мене в жертву та, цілком можливо, стояла за вікопомними (для мене) подіями, що припадали на кожне 30 квітня.

На жаль, я не мав часу довго роздумувати над цими можливостями, бо невдовзі мене вкусила (так, вкусила) приваблива рудоволоса жінка, яка матеріалізувалася в помешканні Мелмана. Цьому передувала наша з нею коротенька телефонна розмова, під час якої я намагався видати себе за Мелмана. Її укус мене спаралізував, та поки він подіяв ще не до кінця, я зумів забратися звідти, скориставшись однією з тих магічних карт, що знайшов у Джулії. Завдяки карті я опинився в товаристві Сфінкса, і він дав мені час отямитись, аби я міг зіграти з ним у дурнувату гру в загадки, яку так полюбляють ці істоти, бо тих, хто не може знайти відгадку, вони просто зжирають. Додам лише, що цей Сфінкс виявився поганим гравцем.

Так чи інакше, але я повернувся до Тіні Земля, де тоді мешкав, і там дізнався, що оселя Мелмана згоріла за час моєї відсутності. Я намагався видзвонити Люка, бо хотів із ним пообідати, але дізнався, що він виїхав зі свого мотелю, залишивши для мене листа, в якому повідомляв, що вирушив до Нью-Мексико у справах. У листі була й назва мотелю, де він планував зупинитися. Портьє попросив мене передати Люкові перстень із блакитним каменем, який той забув у своєму номері, і я погодився.