Книга дев’ята
Лицар тіней

Джулія, ось як її звали, і раніше я був упевнений, на сто відсотків, що 30 квітня, коли все це почалося, вона була мертва. Того дня я знайшов її тіло, страшенно понівечене, а ще знищив схожу на собаку почвару, яка, вирішив тоді, її вбила. Отак це все й почалося. Ми з Джулією були коханцями, і, мабуть, насправді, усе почалося саме з цього. Хоч і значно раніше.

Може, мені варто було більше розкритися перед нею. Можливо, я не мав брати її з собою на прогулянку Тінями, прогулянку, яку мусив потім заперечувати, і це відштовхнуло її від мене, привело на темні шляхи, аж до студії Віктора Мелмана, мерзенного окультиста, якого мені згодом довелось убити, того самого Віктора Мелмана, що виявився маріонеткою Люка та Джасри. Але тепер, схоже, у мене виник шанс скинути зі своєї душі тягар. Адже досі я винуватив себе в тому, чого, як з’ясувалося, не скоїв. Майже.

Тобто я дізнався, що не відповідав за те, що робив. Лише тоді, коли всадив ніж у бік загадковому чаклунові Масці, мені стало відомо, що за Маскою насправді ховалася Джулія. Моєму єдиноутробному братикові Юрту, який наполегливіше за всіх намагався мене вбити, вдалося її вихопити, обернувшись на щось на кшталт живого Козиря, і вони зникли, удвох.

Рятуючись утечею з обійнятої полум’ям Вежі Чотирьох Світів, що кришилася та руйнувалася, мені довелося взяти праворуч, аби мене не привалило балкою. Я опинився у закутку, серед залишків кам’яної кладки та охоплених вогнем крокв. І ось тоді повз мене промайнула тьмяна металева куля; здавалося, вона більшала на очах. Куля зіткнулася зі стіною й пройшла крізь неї, залишивши отвір, достатній, щоб у нього пірнути. Я не забарився вхопитися за таку можливість. По той бік стіни перестрибнув рів, скористався продовженням своїх рук у Лоґрусі, щоб відкинути убік шматок огорожі та кількох вояків, а тоді розвернувся й загорлав:

— Мандоре!

— Я тут, — почув тихий голос просто за своїм лівим плечем.

Повертаючись на голос, я встиг помітити, як Мандор спіймав металеву кулю. Вона відскочила від землі та влетіла у його простягнуту руку.

Мандор, струсивши попіл зі свого чорного жилета, пробігся пальцями по волоссю. Тоді, посміхнувшись, повернувся обличчям до Вежі, охопленої вогнем.

— Ти виконав те, що обіцяв Королеві, — сказав. — Гадаю, тут тобі більше нічого робити. Ходімо?

— Там залишилася Джасра, — відповів я. — З’ясовує стосунки зі Шару.

— А я гадав, що вона тебе більше не цікавить.

Я заперечно похитав головою.

— Їй відомо ще багато такого, чого не знаю я. А маю знати.

Над Вежею зметнувся вогняний стовп, на мить завис нерухомо, а тоді здійнявся ще вище.

— Про це я не подумав, — мовив Мандор. — Здається, вона справді запала на Фонтан. Якщо ми її звідси висмикнемо, Фонтаном заволодіє цей Шару. Яка, власне, різниця?

— А якщо не висмикнемо, Шару може її вбити.

— Маю відчуття, що переможе вона, — стенув плечима Мандор. — Б’ємось об заклад?

— Можливо, ти маєш слушність, — погодився я, не зводячи очей із Фонтана, що знову на хвильку завмер, а тоді продовжив п’ястися до неба. Вказавши на нього, я зауважив: — Схоже на фонтан нафти. Сподіваюся, переможець знатиме, як його заткнути. Звісно, якщо тут залишиться переможець.

Мандор реготнув.

— Недооцінюєш сили, які вони викликали, щоб захистити себе. А ти знаєш, що чаклунові не так просто подолати іншого чаклуна тільки чарами. Але щодо інерції матеріального світу не помиляєшся. З твого дозволу...

Я кивнув.

Легким порухом він перекинув металеву кульку через рів у напрямку палаючої вежі. Та вдарилась об землю, відскочила, і ще, і ще... І з кожним разом, здавалося, збільшувалася. Стрибки кульки супроводжувалися звуком, схожим на дзвін цимбалів, дивно гучним, зважаючи на масу та швидкість кулі, й із кожним підскоком дзвін наростав і наростав. Нарешті куля досягла охопленої вогнем стіни з цього боку Фортеці й пропала з очей.

Я вже відкрив рота запитати, що відбувається, коли побачив, як обрис великої кулі промайнув повз отвір, яким вибрався з руйновища я. Полум’я почало зменшуватися, окрім центрального стовпа, що виходив із пошкодженого Джерела, і почулося басове гудіння. За мить чи дві в отворі знову промайнула кругла тінь, цього разу ще більша, а гудіння перейшло в гуркіт, який віддавався у підошвах моїх чобіт.

Стіна обвалилася. Майже відразу розсипалась і частина іншої стіни. Крізь дим та порохняву я побачив, як румовищем знову пролетіла гігантська куля. Омахи полум’я вгамувалися. Завдяки посиленому Лоґрусом зору я бачив мерехтіння ліній сили: вони рухалися й пульсували, з’єднуючи Джасру і Шару.

Мандор витягнув руку. За хвильку я побачив невеличку металеву кульку, що, підстрибом, рухалася в наш бік, і він її спіймав.

— Ходімо, — запропонував Мандор. — Шкода було б не побачити, чим усе закінчиться.