Скерував човна у море, точно знаючи, куди мушу потрапити, але не тямлячи до пуття, як це краще зробити. Попливу через Тінь та незнайомі води, це таки краще, ніж прошкувати суходолом, а надто тепер, коли світ збагатився новим творінням моїх рук.

Вітрило настановив так, що вітер гнав мене до землі, такої самої блискучої, як Амбер. Колись оте місто вважали безсмертним, а сьогодні його вже практично нема, воно майже зникло. Багато століть тому розчинилося в Хаосі, однак десь таки повинна залишитися його Тінь. Я мав лише знайти те місто, переконатися, що це воно, і знову зробити своїм, як було колись у давнину. Потім, коли за моєю спиною стоятиме підлегле мені військо, зроблю ще дещо, чого не знав Амбер. Наразі не знав, як саме, та пообіцяв собі, що того дня, коли повернусь у безсмертне місто, салютуватимуть рушниці й гармати.

Коли я вплив у Тінь, з'явився білий птах моїх бажань; він сів мені на праве плече, я написав записку, прив'язав її до лапки пернатого, й птах поніс до адресата.

У записці було: «Я йду» і — мій підпис.

Не вгамуюся, допоки сповна не помщуся кривдникові й трон не стане моїм, і горе кожному, хто опиниться на моєму шляху!

Над моїм лівим плечем низько висіло сонце, а вітри напинали вітрила й несли мене вдалину. Лайнувшись, потім я засміявся.

Я був вільний, і я втікав, але наразі мені вдалося все. Тепер у мене був той шанс, про який мріяв стільки часу.

Знову з'явився чорний птах моїх бажань, сів мені на ліве плече, і я написав записку, приторочив її до лапки й послав на захід.

«Еріку, я повернуся», — було в записці. І підпис: «Корвін, Володар Амбера».

Вітер далі гнав мене на схід від сонця.

Я зійшов з човна на берег і сказав:

— Ну, «Метелику», прощавай.

Повільно розвернувшись, човен рушив у відкрите море. Я знав, що він повернеться в кабрійський порт, причалить десь неподалік од маяка, звідкіля вже рукою подати до Тіней.

Поблизу берега бовваніли зчорнілі дерева. На мене чекала тривала дорога. Обравши потрібний напрямок, я пішов, на ходу змінюючи реальність так, як вважав за необхідне. Ліс огорнула передсвітанкова прохолода, і було насолодою відчувати її дотик.

Хоч я ще й досі мав на пів сотні фунтів менше, ніж важив би при повному здоров'ї, хоч інколи мені двоїлося в очах, уже впевнено йшов на поправку. За допомогою божевільного Дворкіна мені таки вдалося вирватися з камери у підземеллі на волю, а шанувальник Бахуса Жопен поставив мене на ноги. І ось тепер я мав знайти відображення світу, що існував колись, але якийсь час тому зник, був знищений. Тож вибрав собі годящий шлях та й вирушив у дальню путь.

Через деякий час я дійшов до дуплистого дерева, де мав обладнаний сховок. Понишпоривши в дуплі, видобув з нього посріблений меч і почепив його на пояс. Той факт, що раніше він був у Амбері, а тепер — у цьому лісі, не викликав у мене жодних запитань. Тепер він чекав мене тут, бо я йшов по цій тіні. Ось і все.

Кілька годин я крокував дорогою, сонце було у мене за спиною ліворуч. Ненадовго зупинився, щоб перепочити, тоді пішов далі. Очі насолоджувалися виглядом листя й каміння, змертвілих стовбурів і живих дерев, зеленої трави та чорної землі. Я вдихав на повні груди аромати життя, що роїлися навкруги, вслухався в комашине дзижчання, у щебетання птахів... Боже мій! Лише той, до кого повернувся зір, зрозумів би моє невимовне блаженство! Проживотіти в цілковитій темряві майже чотири роки, а потім стати знову спроможним бачити світ — годі знайти слова, якими можна було б описати мої почуття! До того ж, я вільно йшов туди, куди хотів...

Ступав дорогою, і вранішній вітер шарпав мій поношений плащ. Якби цієї миті мене хтось побачив, гадаю, він дав би мені років п'ятдесят із гаком: обличчя густо вкрите зморшками, тіло худюще, розбовтане. Цікаво, чи впізнали б у мені принца Корвіна?

Йдучи по цій тіні, я намагався перенестися в одну місцину, та мені це чомусь не вдавалося. Невже розгубив усі свої колишні навички? От що може статися з людиною, коли вона...

За поворотом раптом побачив сімох чоловіків, які валялися край дороги. Шестеро лежали неживі, їхні тіла були жорстоко понівечені, а сьомий напівсидів-напівлежав під тисячолітнім дубом, упершись головою в товстий, порослий мохом стовбур. Меч бідолахи лежав на колінах, у правому боці зяяла страшна рана, що й зараз кровоточила. Він був без обладунків, на відміну від убитих, закутих у панцирі й лати. Погляд його сірих очей був спрямований уперед. Шкіра на пальцях і на кісточках обдерта, дихання ледве помітне. Нахмуривши кошлаті брови, він мовчки дививсь, як ворони видзьобують очі мерцям. Мене чоловік, схоже, ще не бачив.

Натягнувши каптур глибше, я схилив голову, щоб заховати обличчя, і приступив трохи ближче до нього.

Колись я його знав, або ж принаймні той, кого я знав, був дуже схожим на нього. Зараз він нарешті побачив мене, звів меч і спрямував вістрям у мій бік.

— Не бійсь, я тобі не ворог, — попередив я. — Пити хочеш?

Хвильку повагавшись, він кивнув і простогнав:

— Хочу...

Відкоркувавши баклажку, я простягнув її йому. Він жадібно приклався до неї, закашлявсь, а прокашлявшись, знову припав до води.

— Вельми вдячний вам, пане, — мовив він, повертаючи посудину. — От якби там замість води було щось міцніше!.. Бісова рана!