Я — сторожовий пес. Звуть мене Нюх. Я саме живу зі своїм господарем Джеком під Лондоном. Мені дуже до вподоби нічний Сого з його запашними туманами й темними вулицями. У цей час тут дуже тихо, і ми довго гуляємо. Через одне давнє прокляття Джек багато що мусить робити вночі, щоб запобігти гіршим речам. Я ж тим часом чатую. Якщо хтось іде, я вию.

Ми — доглядачі кількох проклять, і наша робота дуже важлива. Я маю наглядати за Тим, що в колі, Тим, що в шафі, і Тим, що в морській скрині, не кажучи вже про Тих, що в дзеркалі. Коли вони пробують виборсатися, я їх щодуху втихомирюю. Вони мене бояться. Не знаю, що б і робив, якби всі вони спробували виборсатись одночасно. Та це добра вправа, і я багато гарчу.

Подеколи я приношу щось Джекові — його жезл чи великий ніж із давніми письменами обабіч. Мені завжди відомо, коли саме він чогось потребує, бо це моя робота — пильнувати і знати. Бути сторожовим псом мені подобається більше, ніж тим, ким я був раніше, перш ніж Джек мене викликав і дав цю роботу.

Тож ми гуляємо, Джек і я, а інші собаки часто мене бояться. Інколи я маю настрій побалакати й поділитися враженнями про сторожування та господарів, але вони схильні мене лякатися.

Та якось недавно, коли ми були на нічному цвинтарі, до мене таки підійшов старий пес-колега й ми трохи поспілкувалися.

— Привіт! Я тут чатую.

— І я.

— Я стежив за вами.

— А я — за тобою.

— Чому твій риє велику яму?

— Там, унизу, є дещо, чого він потребує.

— Он як. Не думаю, що йому можна це робити.

— Покажеш зуби?

— Так. Ось. А ти?

— Звісно.

— Мабуть, таки можна. Слухай, а чи не могли б ви лишити десь поблизу велику кістку?

— Гадаю, це можна влаштувати.

— Це ви тут були того місяця?

— НІ, то конкуренти. Ми тоді запасались деінде.

— Вони чатового не мали.

— От недотепи. І що ти зробив?

— Багато гавкав. Вони знервувалися й забралися.

— Добре. Тоді ми, напевно, досі попереду.

— Ти давно зі своїм?

— Цілу вічність. А ти давно на цвинтарі?