Тадеуш Доленга-Мостович
КАР’ЄРА НИКОДИМА ДИЗМИ

Хазяїн ресторану подав таперові знак, і танго урвалося на половині такту. Пара танцюристів зупинилася посеред естради.

– Ну як, пане директоре? – запитала щупла білява жінка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на якому напівсидів гладкий, мокрий від поту чоловік.

Хазяїн здвигнув плечима.

– Що, не годиться? – прощебетала білявка.

– Певно, що ні. У нього ж немає ні дригу, ні шику. Хоча б уже доладний був…

Підійшов танцюра.

Жінка уважно глянула на його благенький костюм, ріденьке, трохи кучеряве волосся кольору волоського горіха, розділене проділом посеред голови, на тонкі губи і дуже розвинену нижню щелепу.

– А раніше ви десь танцювали?

– Ні. Тобто, танцював, тільки серед своїх. Казали навіть, що добре.

– А де саме? – байдуже спитав хазяїн.

Кандидат на ресторанного танцюриста сумним поглядом обвів порожню залу.

– В своїх краях, у Лискові.

Товстун розсміявся:

– Варшава, голубе, не Лисков. Тут, любий пане, треба елегантно, з шиком, з фасоном. Скажу щиро: ви нам не підходите. Пошукайте собі іншої роботи.

Він повернувся на підборах і пішов до буфету. Білявка подалася до гардероба.

Тапер закрив рояль.

Невдаха-танцюрист ліниво перекинув через плече плащ, насунув капелюха і рушив до дверей. Його обігнав хлопчик-офіціант, несучи тацю з тартинками, і в ніс ударили пахощі їжі.

Вулиці заливало гаряче море сонця. Надходив полудень. Людей було мало. Танцюрист почвалав до Лазенок^[1]. На розі став, засунув пальці в кишеню жилетки і дістав нікельову монетку.

«Остання», – майнула думка.

Підійшов до будки з цигарками.

– Дві «Гран-прі».

Полічив здачу і безтямно причвалав до трамвайної зупинки. Якийсь дідок, спираючись на палицю, глипнув на нього затуманеними очима. Елегантна пані, тримаючи в руках із десяток пакунків, раз по раз виглядала, чи не йде трамвай.

Поряд нетерпеливився хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а тека в сірій полотняній оправі. Коли хлопчак повертався боком, там видніла пачка листів і ріжки багатьох карток, на яких звичайно розписуються про одержання кореспонденції.

Танцюрист дивився на хлопця і згадував, що отаку самісіньку теку носив і він, коли служив посильним у нотаря Віндера, ще перед війною, перш ніж стати поштовим урядовцем у Лискові. Тільки нотар завжди посилав листи в голубих конвертах, а в хлопчака у теці були білі.

Підійшла «дев’ятка»; не чекаючи, поки трамвай зупиниться, хлопець скочив на задню площадку, але зачепив текою за поруччя, і листи розсипалися.

«Щастя його, що сьогодні сухо», – подумав недавній кандидат на ресторанного танцюриста, дивлячись, як хлопець збирає листи. Трамвай рушив. Один лист посунувся по сходинках і впав на брук. Танцюрист підняв білий конверт і замахав ним услід трамваю. Але хлопець так пильно збирав решту листів, що нічого не помітив.

То був конверт із дорогого паперу, на ньому рукою було написано: