Євреї урочисто відзначають сьомий день свята Пейсах, згадуючи про перехід через Червоне море, у християн нині Світлий четвер. У поляків сьогодні другий день триденної національної жалоби після пожежі в Камені Поморському. У світі великого футболу «Челсі» та «Манчестер Юнайтед» виходять до півфіналу Ліги чемпіонів, у польському футболі кількох уболівальників Національного спортивного клубу звинувачено в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі через носіння футболок з написом «Смерть жидзевській суці». Головна комендатура поліції публікує звіт про стан злочинності в березні: порівняно з березнем 2008 року вона зросла на 11 відсотків. Коментар поліції: «Криза змушуватиме людей вчиняти злочини». У Сандомирі вона вже примусила продавчиню м’ясного магазину відпускати з-під прилавка сигарети без акцизу. Жінку затримано. У місті холодно, як і скрізь у Польщі, температура не піднімається вище 14 градусів, проте це перший сонячний день після незвичайно холодного Великодня.

Духи напевне не приходять опівночі. О цій порі по телевізору ще дивляться вечірні фільми, підлітки активно думають про своїх учительок, коханці набираються сил перед наступним любовним актом, старі подружжя провадять серйозні розмови про те, що відбувається з їхніми заощадженнями, порядні дружини витягають з духовок пироги, а погані чоловіки будять дітей, намагаючись після пиятики відчинити двері до квартир. Північ занадто сповнена життя, аби духи померлих могли справити належне враження. Інша річ перед світанком, коли засинають навіть працівники автозаправок, а бруднувате світло починає вихоплювати з темряви буття й предмети, про чиє існування ми навіть не підозрювали.

Була майже четверта ранку, сонце мало зійти за годину, а оточений мерцями Роман Мишинський змагався зі сном у читальному залі Державного архіву в Сандомирі. Довкола нього височіли стоси парафіяльних книг із дев’ятнадцятого століття, і хоча більшість записів стосувалася радісних моментів життя, попри те, що хрещень і вінчань було більше, ніж кончин, однаково його постійно супроводжував запах смерті. Він ніяк не міг позбутися думки, що всі ці новонароджені й усі молодята вже щонайменше кількадесят років гризуть землю, а книги, які зрідка переглядають, принагідно витираючи з них пилюку – це єдине свідчення фактів їхнього існування. Хоча їм усе-таки пощастило, коли згадати про те, як обійшлася війна з польськими архівами.

Було страшенно холодно, у термосі закінчилася кава, і Мишинському тільки й залишалося, що лаяти себе за ідіотську ідею заснувати фірму, котра займалася генеалогічними розвідками, замість того, щоб залишитися на кафедрі. В університеті зарплатня невелика, зате стала, страховка оплачена – суцільні переваги. Особливо, якщо порівняти з роботою в школі, що дісталася його однокурсникам – теж погано оплачуваною, зате підсичуваною постійною фрустрацією й погрозами з боку учнів.

Зиркнув на відкриту книгу й речення, каліграфічно виведене ксьондзом із парафії у Двікозах у квітні 1834 року: «Батько і свідки читати не вміють». Ото й усе, якщо говорити про шляхетське походження Влодзімежа Неволіна. А якщо у когось залишалися сумніви, мовляв, батько прапрадіда Неволіна, що приніс його хрестити, був напідпитку після народин нащадка, то їх розвіював рід занять – селянин. Мишинський був переконаний, що коли йому пощастить дошукатися свідоцтва про шлюб, то він з’ясує, що згадана в метриці Маріанна Неволінова, яка була на п’ятнадцять років молодша за чоловіка, виявиться служницею. Або досі жила в батьків.

Підвівся й енергійно потягнувся, зачепивши при цьому на стіні стару фотографію, довоєнний знімок сандомирської ринкової площі. Поправив його, подумавши, що ринок на листівці виглядав зовсім не так, як зараз. Скромніше. Визирнув у вікно, але вулицю й ринок, яким вона закінчувалася, сповивала темна передсвітанкова мла. Що за дурниці, з якого б це дива старий ринок мав виглядати інакше, чого це він узагалі про це думає, треба братися до роботи, якщо вже вирішив розкопати минуле Неволіна й устигнути повернутися о першій до Варшави.

Чого ще можна чекати? Зі свідоцтвом про шлюб проблем бути не повинно – метрики Якуба та Маріанни мають десь зберігатися, на щастя, Польське королівство виявилося для дослідників архівів досить благодатним полем діяльності. Від початку XIX століття у Варшавському князівстві завдяки наполеонівському кодексу метрики мусили писатися у двох примірниках і передаватися до державного архіву. Пізніше ці принципи змінилися, але все й так виглядало непогано. У Галичині було гірше, а вже окраїни виявилися справдешньою чорною дірою, у Забузькому архіві Варшави знаходилися хіба що якісь рештки документів. Отож із Маріанною, приблизно 1814 року народження, проблем бути не повинно. Якщо йдеться про Якуба, котрий народився наприкінці XVIII століття, то й тут усе незле, священики мали кращу освіту і, коли не були ледацюгами, то книги заповнювали переважно старанно. У Сандомирі допомагало й те, що під час останньої війни місто не спалили ані німці, ані совіти. Найстаріші документи датувалися вісімдесятими роками XVI століття. Раніше сліди однаково губилися, бо лише на Тридентському соборі Церкві спало на думку вести облік своїх овечок.

Потер очі й нахилився над розкладеними документами. Отже, йому потрібні свідоцтва про шлюб із Двікозів за останні два роки і, може, відразу вдасться знайти матір. Дівоче прізвище Квітневська. Гм... У голові дослідника зродилася якась підозра.

Минули майже два роки, відколи Роман усупереч порадам родичів та знайомих відкрив фірму «Золотий корінь». Ця ідея виникла в нього, коли Мишинський збирав матеріал для дисертації в Головному архіві й зустрічав там напівбожевільних людей, які невміло шукали інформацію про своїх предків, намагаючись створити своє генеалогічне дерево. Одному хлопцеві Роман допоміг через жалість, якійсь дівчині – через її гарні груди, і нарешті, Магді, бо вона виявилася просто чудовою зі своєю генеалогічною реконструкцією, що нагадувала Древо Ісайї. Скінчилося все тим, що Магда та її генеалогічне дерево оселилися в нього на півроку. На п’ять місяців більше, ніж треба. Дівчина пішла від нього зі сльозами на очах та усвідомленням, що її прапрабаба Цецилія була байстрючкою, бо в 1813 році її принесла хрестити повитуха.

Тоді Роман вирішив, що можна скористатися цією генеалогічною скаженівкою, і почав продавати свої навички користування архівами. Реєструючи підприємницьку діяльність, він наперед захоплювався тим, як стане детективом історії, і йому й на думку не спало, що назва фірми «Золотий корінь» спричиниться до того, що кожен, буквально кожен клієнт спершу поцікавиться, чи це має щось спільне з китайською медициною, а потім невдало пожартує на цю тему.

Яку «чорних» детективних романах, спершу Мишинський переважно чекав на телефонний дзвінок, утупившись у стелю, проте клієнти зрештою таки з’явилися. Часом випадкові, іноді хтось його рекомендував, тож охочих прибувало, та, на жаль, це не були довгоногі брюнетки в спокусливих панчохах. Передусім приходили відвідувачі двох типів. Перший – закомплексовані окулярники, на чиїх обличчях вимальовувалося питання «Ну, що я тобі такого зробив?» У житті їм не надто повелося, тож вони сподівалися відшукати його сенс і цінність у давно спорохнявілих предках. Покірно і з полегшею, наче сподіваючись цього удару, вислуховували інформацію про те, що вони нічиї нащадки, і зникали.

Другий тип – тип Неволіна – від початку заявляв, що платить не за те, аби довідатися, що в роду були п’янички-фурмани й гулящі дівки, а за відшукання гербової шляхти й місця, куди можна повезти дітей і показати їм, мовляв, тут був маєток, у якому дід Полікарп лікував завдані йому під час повстання рани. Повстання могло бути будь-яке. Спершу Роман намагався бути максимально відвертим, та потім вирішив, що все-таки в нього приватна фірма, а не дослідний інститут. Якщо шляхта в родоводі означала премії, щедру винагороду й нових клієнтів, що ж, нехай! Якби хтось запрагнув створити образ колишньої Польщі лише на підставі результатів його пошуків, то легко дійшов би висновку, що всупереч сподіваному, це не край простих селян, а справжніх панів чи принаймні заможних міщан. Попри різні натяжки, Роман ніколи не брехав, просто шукав серед далеких родичів доти, доки не знаходив якогось шляхтича.

Найгірше було наштовхнутися на єврея. Історичні аргументи про те, що в міжвоєнній Польщі десять відсотків населення становили саме євреї, у зв’язку із чим, особливо на теренах Галичини або колишнього Королівства Польського можна було натрапити на предка юдейської віри, нікого не переконували. Із Романом таке сталося двічі. Першого разу його просто виматюкали, за другим Мишинському замалим не натовкли пику. Спочатку він аж нетямився від здивування, потім, подумавши кілька днів, дійшов висновку, що клієнт – наше все. Зазвичай єврейське питання він зондував під час першої ж розмови, і якщо виявлялося, що ця тема викликає надмірні емоції, був готовий затаїти можливе існування Іцика. Проте це траплялося надзвичайно рідко: далися взнаки наслідки Голокосту.

І ось, будь ласка, у документах дев’ятнадцятого століття виринає така собі Маріанна Неволіна, дівоче прізвище Квітневська. Не завжди, проте часто бувало, що прізвища, які походили від назв місяців, нерідко виявлялися прізвищами вихрестів, бо саме цього місяця відбувалося хрещення. Так само, як і ті, що походили від назв днів тижня чи починалися з «Нова». Прізвище Добровольський могло свідчити, що хтось із предків добровільно змінив юдейську віру на християнську. Романові подобалося уявляти, що за такими історіями стояло кохання, бо люди, маючи перед собою вибір – релігія чи почуття, обирали друге. А що католицизм був тоді панівним віросповіданням, то зазвичай на нього й переходили.

Власне, Мишинський міг би й закинути цей слід, бо однаково здивувався, що задокументовані корені Неволіна сягають такої давнини. Але, по-перше, йому було цікаво, а по-друге, дратував цей пихатий йолоп, що розмахував перед ним перснем-печаткою з місцем для майбутнього герба.

Роман відкрив у лептопі одне зі своїх основних знарядь – зісканований «Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських земель», монументальну працю з кінця XIX століття, де було описано кожне село в межах Речі Посполитої до поділу. Знайшов слово «Двікози», і довідався, що це було село на 77 хат і 548 душ та маєток по священику. Жоднісінького слова про єврейську громаду, зрозуміла річ, якщо пам’ятати про заборону оселятися євреям на теренах, що належали костьолові. Отож, якщо Маріанна походила з тамтешньої родини вихрестів, то шукати треба в Сандомирі або Завихості. Переглянув скани й дізнався, що в Сандомирі було 5 єврейських заїздів, синагога, 3250 католиків, 50 православних, 1 протестант і 2715 юдеїв. Зате в Завихості з 3948 душ юдеями була 2401 особа. Багатенько. Глянув на мапу. Інтуїція підказувала йому, що шукати треба саме в Завихості.

Відкинув думку, що марнує час, встав, зробив кілька присідань і скривився, почувши хрускіт у колінах. Тоді вийшов із читалки. Клацнув вимикачем у темному коридорі, але нічого не змінилося. Клацнув іще двічі. Нічого. Невпевнено роззирнувся. Хоча він і звик проводити ночі в архівах, та все ж відчув неспокій. «Геній місця», – прошепотів Роман, подумки кепкуючи над власною схильністю до фантазування.

Знову нетерпляче клацнув вимикачем, і після кількох спалахів, а тоді сходову клітку залило мертвотне світло люмінесцентних ламп. Роман глянув униз, на готичний портал, що провадив з адміністративної частини до архіву. Перехід виглядав, м’яко кажучи, непривітно.

Мишинський кахикнув, щоб порушити тишу, і рушив униз із думкою, що пікантності до справи Неволіна і його прапрабаби, у дівоцтві Квітневської, додасть той факт, що Сандомирський архів містився в будівлі синагоги вісімнадцятого століття. Читальний зал і кабінети працівників знаходилися в добудованому до храму будинку кагалу, де зараз розташувалася адміністрація гміни. Самі документи займали головне приміщення синагоги, одне з найцікавіших місць, які Романові довелося бачити за свою кар’єру детектива.

Він спустився вниз і штовхнув важкі, інкрустовані гвіздками залізні двері. У ніздрі вдарив горіховий запах старого паперу.