Зиґмунт Мілошевський
БЕЗЦІННИЙ

Сніг. Сніг і нічого більше. Не чарівні сніжинки, що м’яко кружляють. Не весняний лапатий сніг, що падає важко й волого, танучи на теплих газонах. Найгірший татранський сніг, ці мікроскопічні кришталики льоду, що їх несе поривчастий вітер, які вдаряють звідусіль, забиваються під одежу, наче лезом січуть кожен незахищений шматочок шкіри, зухвало набиваються в ніздрі й рота, не даючи дихнути. Цей сніг не падав, він просто був усюди, займав кожну дещицю простору, позбавляв відчуття реальності, не дозволяв визначити напрямок. Перетворював нічний похід на неприємне борсання в крижаній, наділеній свідомістю оскаженілій матерії, яка будь-що хоче замордувати непроханого гостя просто заради самої втіхи від чийогось страждання.

Чоловікові, що опинився в полоні заметілі, видавалося, що він наполегливо піднімається вгору, що з кожним кроком стає чимраз ближче до краю Західних Татр. Переконував себе, що погода – його спільник, що завдяки їй йому вдасться оминути німецькі патрулі й дістатися словацького боку. Планував з’їхати на сідницях в долину, залишивши позаду заметіль, заховатися під смереками й трохи перепочити, аби перед світанком дістатися людських осель. Сподівався бодай на дрібку везіння, що натрапить на порядного словацького ґураля, а не на зрадника-колаборанта, яких було чимало по обидва схили Татр.

Відчував, що слабне, але обов’язок гнав його вперед. Обов’язок, а ще звірячий страх. Тільки на світанку всі дізнаються, що один хлопець із готельної обслуги зник, пов’яжуть це з нічними подіями й пошлють за ним у погоню на всі сторони світу. Продертися на словацький бік і замести сліди – його єдиний шанс урятувати власну шкуру й виконати завдання.

«Ти наша єдина надія», – почув перед тим, – як вирушити в дорогу. Думав про це, і його накривала така потужна хвиля патріотичного піднесення, що на якусь мить переставав відчувати пронизливий холод у кістках. Перед очима поставали різні картини. Черчилль, що скрушно дивиться на куксу після ампутації відмороженого пальця (на таку пожертву був готовий) і запитує тремтячим голосом, чи це сталося саме тоді. Генерал Кемеровський, що поважно й урочисто чіпляє йому на груди орден Virtuti Militari, а тоді всміхається у вуса і підморгує йому, даючи зрозуміти, що жоден орден не здатен відзначити його внесок у справу батьківщини. Якщо хоч якийсь бог існує, він повинен дозволити йому дістатися словацького лісу. Цієї миті він надто поважна особа для долі світу, щоб йому це не вдалося.

Мандрівник, якому видавалося, що він увесь час піднімається, мав лише двадцять один рік, і цим можна було пояснити його патріотичне піднесення. Звався Романом Клосовичем, був родом із Познані, а звістку про початок війни дістав під час альпіністських навчань у Татрах на східних скелях Костельця: її прокричали туристи з дороги. Мав повернутися до Познані, але родичі, переконані в тому, що гірський курорт буде безпечніший, аніж Великопольща, через яку мав промарширувати кожен німецький солдат, телеграмою категорично порадили йому залишитися на місці.

Родичі ніби й мали рацію, а ніби й ні. Німці блискавично зайняли Закопане, на гірських туристичних базах посадили прикордонників, на скелі Мніха повісили свастику, а людей тримали в залізних лабетах, щоб нікому дурні думки до голови не лізли. Декому з ґуралів нова влада подобалася менше, декому більше, а сам Роман трохи підробляв кельнерством, а трохи діяв підпільно, намагаючись прислужитися Польщі.

Польщі, яка за своєю звичкою вкотре перестала існувати. Землі на заході включно з рідною Романові Познанню були анексовані Рейхом, східні прикордонні області зайняли радянці, решта окупованої Польщі з Варшавою і Краковом була об’єднана в дивне утворення під назвою Генеральне губернаторство. Губернатором став Ганс Франк, доктор права й улюбленець Гітлера, який любив називати себе королем Польщі й справно виконував свою місію, розв’язуючи єврейське питання остаточно, а польське питання ефективно – так, щоб нація перетворилася на збіговисько тупих рабів.

Франк, як і належить королю Польщі, зазвичай хазяйнував у Вавелі, але щойно відкрив для себе розташоване біля підніжжя гір Закопане, що нагадувало йому баварське Шлірзее, одразу відчув себе там як удома. Негайно наказав перейменувати найрозкішніший татранський готель на Калятівках – винятковий, розташований на галявині, в серці гір, оддалік від курортної цивілізації – на Берґхауз Кракау, оточив його есесівцями і влаштував там шикарну резиденцію, в якій проводив майже кожний вік-енд. Сидів на терасі, вдивлявся у Каспровий Верх і посьорбував свій улюблений до холери міцний чай із дещицею молока, який йому подавав Роман Клосович.

На другий день Різдва 1944 року Роман до пізньої ночі снував між кухнею й апартаментом номер сімнадцять на другому поверсі. Тут ніхто не розважався, ніхто не святкував, на диво не було навіть жодних шльондр. Роман бачив і чув речі, що їх бачити й чути не повинен був, але мешканці апартаментів потилицями відчували подихи червоноармійців, що дислокувалися вже не за сотні, а за десятки кілометрів від Кракова й готувалися до подальшого наступу. Це вони були проблемою, а не кельнер із «великими» вухами.

О другій ночі нервово метушився по своїй кімнатці під дахом і не міг вирішити, чи йти до Анелі, чи, може, це все-таки було не на часі.

О другій п’ятнадцять прийняв рішення. Триває окупація, ніхто не знає ні дня, ні години^[1], тож усе-таки піде і власне так і пояснюватиме, що триває окупація і так далі. Аж раптом прочинилися двері, й він побачив у них не Анелю, а знайомого йому лише з вигляду симпатичного есесівця, одного з головних преторіанців Франка.

Роман подумав, що якби пішов до Анелі раніше, то, мабуть, його однаково знайшли б, але, принаймні, не довелося б помирати незайманим.

– Слухай уважно, двічі не повторюватиму, – озвався есесівець чистою польською мовою, передаючи йому металевий предмет. – Маєш негайно вийти і втекти з цим до Словаччини, у Закопаному надто багато ґуралів діють на два фронти. Сховайся, війна за декілька місяців закінчиться. Не уявляю, що тоді буде, але як настане кінець, ти мусиш передати це Каролеві Естрейхеру з уряду в Лондоні. Повтори.

– Каролеві Естергазі.

– Естрейхеру. Повтори.

– Естрейхеру.

– Добре. А тепер забирайся. Вдягнися тепліше, погода псується.

– Але…

– Забирайся.

Роман розглядав предмет, який на вигляд був як звичайнісінький металевий термос, коли есесівець ще раз вистромив голову з-за дверей.

– Я не повинен тобі цього казати, але в тебе в руках найбільша таємниця цієї війни. Тож не розчаруй мене, хлопче. Ти наша єдина надія. А тепер забирайся.

Одягнувся й вийшов у ніч, почувався як герой.

О третій удосвіта віяло вже жахливо, але сніг тільки починав падати, бачив навіть впродовж якоїсь миті вогник проміжної станції канатної дороги на Мисленіцьких Турнях. Вершина Каспрового Верху вже тоді була у полоні хуртовини, що шаленою лавиною накочувалася на долину.

О четвертій заметіль досягла долини. Перший удар снігової стіни звалив його з ніг, від цієї миті він безперервно почувався як шматок м’яса, вкинутий до міксера зі жменею снігу й кількома грудками льоду. Людський крижаний коктейль, авжеж, майн гер, уже готую.