Пітер Воттс
Сліпобачення

Це почалося не зараз. Не з шифраторів або «Роршаха», не з Великого Бена, «Тезея» чи вампірів. Більшість людей сказала б, що все почалося зі Світляків, але й вони помилилися б. Цими штуками все завершилося.

Для мене все почалося з Роберта Паґліно.

У вісім він був моїм найщирішим і єдиним другом. Ми — побратими-аутсайдери, яких пов’язувало спільне лихо. Моє — набуте. Його — генетичне: безконтрольний генотип, що подарував йому схильність до короткозорості, прищавості та (як виявилося пізніше) наркоманії. Батьки його так і не оптимізували. Рідкісні релікти двадцятого століття, які досі вірили в Бога та ще й вважали, буцімто ніхто не повинен намагатися покращити Його творіння. Тож, хоч нас обох можна було полагодити, сталося це тільки зі мною.

Прийшовши на майданчик, я побачив, що Паґ опинився в центрі уваги півдюжини дітей. Поодинокі щасливці, які стояли попереду, били його по голові, а решта, в очікуванні на свою чергу, задовольнялася лайкою: «виродок», «одуд». Я спостерігав, як друг, ледь не вагаючись, підняв руки, аби захиститися від найважчих ударів. Його думки я розумів краще, ніж свої власні; Паґ боявся, що нападники можуть вирішити, ніби піднятими руками він відбиватиметься, боявся, що вони сприймуть це як акт агресії і почнуть його гамселити ще завзятіше. Навіть тоді, у зовсім дитячому віці, маючи лише половину мозку, я ставав бездоганним спостерігачем.

Але я й гадки не мав, що робити.

Ми з Паґом уже давно не бачилися. Я майже не сумнівався, що він мене уникає. Але коли твій друг вскочив у халепу, ти йому допомагаєш, еге ж? Навіть якщо шанси мізерні (до слова, чи багато восьмирічних хлопчаків підуть проти шести більших, ніж вони, пацанів заради дружка по пісочниці?), ти можеш бодай покликати на допомогу. Помахати охоронцю. Зробити хоча б щось.

Я просто стояв. І не дуже хотів йому допомагати.

Це не мало жодного сенсу. Навіть якби Паґ не був моїм найкращим другом, мені слід було принаймні поспівчувати йому. На відміну від Паґа, до мене майже не чіплялися — через мої напади діти намагалися триматися від мене подалі. Хвороба їх лякала і водночас робила мене безпорадним. Та все одно. Я чудово знав, що таке знущання, образи чи несподівана підніжка, яка раптом уриває твій рух з точки А в точку Б. Я знав, що це за відчуття.

Або колись знав.

Ту частинку мене вирізали разом з хворими ланками. Я досі опрацьовував алгоритми з її відновлення, досі засвоював новий досвід. Стадні тварини завжди шматують найслабших. Кожна дитина інстинктивно знає про це. Можливо, я мав дозволити процесу спокійнісінько тривати далі. А що як не слід було йти проти природи? Але ж он, Паґові батьки не пішли проти природи, і погляньте, що трапилося: їхній син корчиться в багнюці, а зграйка виправлених суперхлопців кóпає його по ребрах.

Зрештою, там, де зазнало провалу співчуття, спрацювала пропаганда. Найімовірніше, тоді я більше спостерігав, ніж думав, згадував, а не робив висновки — і мені пригадалися тисячі підбадьорливих історій, де співали дифірамби всім, хто виступив на захист зневажених.

Тож я підняв із землі камінь розміром з власний кулак і вдарив ним двох Паґових кривдників по потилицях, перш ніж хтось збагнув, що я вступив у гру.

Третій, повернувшись назустріч новій загрозі, отримав такий удар в обличчя, що було виразно чути, як тріснула його вилицева кістка. Пригадую, як здивувався, що я не отримав жодного задоволення від цього звуку. Для мене він означав лише те, що на одного суперника стало менше.

Решта розбіглися, щойно побачили кров. Один зі сміливців пообіцяв, що я — труп, вигукнув через плече: «Їбаний зомбі!» та зник за рогом.

Знадобилося три десятиліття, щоб збагнути іронію в тій ремарці.

Двоє суперників корчилися біля моїх ніг. Я гамселив одного з них по голові, доки той не перестав ворушитися, а тоді повернувся до іншого. Хтось схопив мене за руку — і я замахнувся, не думаючи, не дивлячись, аж доки Паґ з криком не відскочив від мене.

— Ой, — сказав я. — Вибач.