Це був один із тих жарких, безвітряних липневих ранків, який так добре провести на пляжі, лежачи поруч з якоюсь білявкою, але котрий важко витримати, якщо ти затиснутий у чотирьох стінах контори, як оце я.

Крізь відчинені вікна долинали ранкове дзижчання транспорту на бульварі Орхідей, приглушений гул літака, що кружляв над пляжем, та неголосний шум прибою.

Кондиціонери, що гуділи десь у нутрощах бульвару Орхідей, успішно справлялись із наростаючою спекою. Сонце, гаряче й палюче, кидало відблиски на килимок, який Пола придбала, щоби справити враження на клієнтів, і котрий видавався мені надто дорогим, аби щодня швендяти по ньому.

Я сидів за великим столом, на якому недбало розкидав кілька старих листів, щоб переконати Полу – якби вона зненацька зайшла – в тому, що працюю. Хайбол, себто віскі зі содовою та льодом, – достатньо міцний, щоб у ньому розчинився навіть цемент, – завбачливо захований за парочкою солідних книг із права, привітно подзенькував шматочками льоду щоразу, коли я дотягувався до нього.

Минуло заледве три з половиною роки, відколи я заснував «Універсальні послуги»: бюро, котре не гребувало будь-якою роботою – від пошуку зниклого пуделя до викриття шантажиста, що вдало підживився фінансами нашого чергового клієнта. Це був потенційно вельми прибутковий бізнес – судячи з наших розцінок, котрі стрімко повзли вгору, бо в ті часи мільйонерів у Оркід-сіті було не менше, ніж піщинок на пляжі. За три з половиною роки ми непогано розважились, однак заробили не так уже й багато, займаючись усім потроху; в активі у нас було навіть розслідування вбивства.

Останніх кілька днів справи йшли так мляво, що це вже радше нагадувало будні старої діви. З рутиною прекрасно справлялася сама Пола Бенсінґер. І лише тоді, коли на горизонті з’являлося щось справді неординарне, до діла бралися ми з напарником, Джеком Керманом. А позаяк сьогодні на обрії не вимальовувалося нічого особливого, то ми з Джеком сиділи в очікуванні, спорожняючи пляшку віскі та всіляко демонструючи Полі, що страшенно зайняті.

Недбало розкинувшись у кріслі, призначеному для клієнтів, Джек Керман, довготелесий, худий, франтувато одягнений чепурун, зі широким сивим пасмом у густому чорному волоссі та вусиками а ля Кларк Ґейбл^[1], приклавши покриту інеєм склянку до розпашілого лоба, відпочивав. Виглядав бездоганно – оливково-зелений літній костюм та жовто-червона смугаста краватка, м’які черевики з дорогої шкіри і темно-зелені шкарпетки – так, наче щойно зійшов зі сторінок журналу «Есквайр».

Після тривалого мовчання він урешті сказав:

– Що за цяця!! Відбийте їй руки – і вона буде не гіршою за саму Венеру!

Усівся зручніше й зітхнув:

– А непогано було б, якби хтось таки відбив їй оті рученята! Але ж і сильна вона була! А я гадав, що здобути її – суща дурниця!

– Ой, тільки не починай! – почав я благально, потягшись за своїм хайболом. – Це звучить до болю знайомо. Останнє, що я хотів би почути цього ранку – це про твої чергові любовні походеньки. Краще вже читатиму Крафта-Ебінґа^[2].

– Той старий козел тобі нічого не дасть, – з презирством сказав Керман. – Усі свої дотепи він виклав латиною.

– Ти вельми здивуєшся, дізнавшись, як багато диваків вивчило латину лише для того, аби зрозуміти, що ж він написав. Ось що я називаю – вбити двох зайців водночас!

– Це знову ж таки повертає нас до моєї блондинки, – сказав Керман, витягуючи довгі ноги. – Минулого вечора я зустрів її в крамничці Барні...

– Мене не цікавлять блондинки, – з притиском сказав я. – Замість того, щоб сидіти тут і теревенити про жінок, краще б ти знайшов для нас якусь справу. Часом замислююся: за що я плачу тобі гроші?

Керман із вельми здивованим виразом обмірковував мої слова.

– То ти хочеш якусь нову справу? – врешті-решт запитав він. – А я гадав, що ти вирішив повісити всі діла на Полу – і щоб ми жили її коштом.

– Загалом це правильно, але було б непогано, щоби ти вряди-годи сам вимислив щось, аби відробити гроші.

Керман поглянув на мене з полегкістю.

– Ага: вряди-годи! А я вже, було, подумав, що ти хочеш сказати – «просто зараз».

Він відпив ковток віскі й заплющив очі.

– Отож, повернімося до білявки, про котру хочу тобі оповісти. Вона кмітлива штучка – найрозумніша з усіх, з ким мені доводилося мати справу. Коли я спробував «закадрити» її, вона сказала, що не бігає за чоловіками. І знаєш, що я їй відповів?

– То що ти їй відповів? – запитав я задля годиться, бо й так знав, що він неодмінно мені це розкаже, і якщо я не вислуховуватиму його побрехеньок, то хто ж тоді слухатиме мої?!

Керман фиркнув.