Хлопці, які прийшли подивитися на смерть Вессі, вишикувалися уздовж шинквасу. Вони щосили намагалися бадьоритись, однак у кожного з них з переляку тремтіли жижки.

Я зайшов до бару тієї миті, коли п’янкі трунки вже добряче захмелили товариство. Хлопці побачили мене і тяжко застогнали.

– Заради всього святого, погляньте-но лише, хто до нас завітав, – вигукнув Баррі. – Та це ж пан короткочасна сенсація власною персоною.

Баррі Г’юсон був непоганий парубок, одначе мав замало смальцю в голові. Я замовив собі житнього віскі та усміхнувся до присутніх.

– Здоровенькі були, хлоп’ята, – сказав я, змахнувши рукою. – Ладен закластися, що дехто з вас вже зовсім скоро геть іншої заспіває.

Очевидячки, цей мій дотеп не припав хлопцям до смаку, й вони з суворим виглядом згуртувалися навколо мене. Г’юсон тицьнув мене у груди вказівним пальцем. Оце я люблю – коли якийсь хлопака штурхає мене у груди. Та Баррі вже був добряче підпилий, тож я поставився до його дій поблажливо.

– Послухай-но, друзяко, – промовив він, примружуючи очі, щоби як слід сфокусуватися на моєму обличчі, – на цю невеличку урочистість пускають лише тих, хто має запрошення. У тебе ані найменшого шансу. Тому будь хорошим хлопцем і забирайся звідси.

Я вихилив житнього та показав Баррі свою перепустку.

– Хлоп’ята, ви тут – не єдині репортери, – сказав я. – Хай там як, а я – з вами.

Гаккеншмідт із газети «Глоуб» зсунув свого капелюха на потилицю.

– І як ото тобі вдається щоразу так швидко з’являтися там, де щось відбувається? – запитав він. Його огрядне обличчя було схоже на вкрай здивоване кружало голландського сиру. – Зазвичай тебе навіть і близько нема, та варто лише трапитися чомусь цікавому – як ти вже вродився там, де й не сіяли.

Я кивнув.

– Знаю, – сказав я, – це – сувора правда життя, але так вже воно є. Краще завчасно, ніж запізно, як сказала одна стюардеса пасажирові.

Г’юсон наповнив свою склянку. Тоді поглянув на годинника.

– Остаточний термін – 12:01, – сказав він.

Гаккеншмідт схопив жменю соломинок для коктейлів і розламав її навпіл. Відклав одну найкоротшу соломинку – жереб, і ретельно перелічив решту. Я задумливо спостерігав за його діями.

– Ти не полічив мене, – сказав я, коли він завершив підрахунок.

У відповідь той хлопака закопилив свою товсту губу. Саме так він уявляв собі глузливу посмішку.

– Та невже? – запитав він. – А я ж бо думав, що ти не береш у цьому участі.

Я нахилився вперед і вибрав соломинку.

– Поклади її до жмутку і не будь таким дурилом, – сказав я, простягаючи йому соломинку.

Гаккеншмідт поглянув на мене, а я – на нього. Тоді він узяв у мене соломинку. І оці слабкодухи вважають, буцімто дуже круті, та насправді вони звичайнісінькі тюхтії. От і Гаккеншмідт був достеменним тюхтієм.

Одна з соломинок була значно коротша за решту. Той, хто витягне найкоротшу – слухатиме останні слова Вессі. І це конче мусив бути я.

Першу соломинку потягнув Г’юсон, але йому випала довга. Я пропустив уперед ще трьох хлопців, а тоді витягнув найкоротшу соломинку, тож інші репортери мусили поступитися. Я ж бо добре знав, де лежить найкоротша, тож і дістав її.

Хлопці стояли навколо та люто дивилися на мене.

– Що ж, ти переміг. Іди й роби, що маєш робити, – сказав Г’юсон. – Лише не намагайся викинути якогось коника.