Це почалося одного літнього дня в липні – найспекотнішому місяці року, коли небо безхмарне і дмуть пекучі курні вітри. На перетині двох шосе, Форт Скотт і Невада, що перерізають автомагістраль №54 – головну дорогу, котра з’єднує Піттсбурґ і Канзас-сіті, – розташована автозаправка із забігайлівкою. Це стара дерев’яна будівля з одною-єдиною бензоколонкою, яку обслуговує немолодий вдівець із донькою, опасистою білявкою.

Десь по першій біля заправки зупинився запорошений старенький «Лінкольн». У машині було двоє чоловіків: один із них спав.

Той, що за кермом, Бейлі, коренастий чолов’яга із грубим м’ясистим обличчям, неспокійними чорними очицями і білим шрамом на підборідді, вийшов із авто. Його потертий костюм, весь у поросі, був дуже заяложеним, а манжети сорочки – сильно обтріпаними. Почувався Бейлі жахливо. Усю ніч він пив, і тепер полуднева спека неабияк йому дошкуляла.

Він зупинився, поглянув на свого сплячого супутника, старого Сема, і, здвигнувши плечима, зайшов у забігайлівку, полишивши того задавати хропака на самоті.

Білявка, обіпершись об стійку, привітно йому всміхнулася. Вона мала крупні білі зуби, які нагадували Бейлі клавіші піаніно. Дівчина була надто огрядна, щоб зацікавити його, тож він не всміхнувся у відповідь.

– Привіт, містере! – весело сказала вона. – Ну й спека! Минулої ночі я й очей не стулила!

– Віскі, – коротко мовив Бейлі, зсунувши капелюх на потилицю й витираючи обличчя брудним носовичком.

Блондинка поставила на стійку пляшку з віскі та склянку.

– Вам би краще випити пива, – сказала вона, труснувши білявими кучериками. – Віскі нікому не піде на користь у таку спеку.

– Нехай це тебе не обходить, – огризнувся Бейлі.

Він узяв пляшку зі склянкою й відніс за дальній столик, за яким і всівся.

Блондинка скорчила гримаску, дістала книжку в дешевій м’якій обкладинці і, байдуже знизавши плечима, почала читати.

Бейлі добряче хильнув віскі й відкинувся на стільці. Його непокоїли гроші. Якщо Райлі негайно щось не вимислить, подумав він, то їм доведеться обчистити банк. Чоловік сердито насупив брови, бо не хотів у це влазити. Там же завжди повно охорони! Бейлі поглянув крізь скло на старого Сема, що й далі спав у машині, і презирливо посміхнувся. «Окрім того, що Сем вміє кермувати, користі від нього мало, – подумав Бейлі. – Він надто старий для нашого діла. Усе, що в нього на думці, – то як би поїсти і поспати. Ми ж із Райлі мусимо сушити собі голову, як роздобути гроші. А й справді – як?»

Від випитого віскі він відчув, яким же голодним є насправді.

– Яєчню з шинкою – і хутко! – гукнув він білявці.

– А вашому приятелеві? – запитала блондинка, тицяючи пальцем у вікно на старого Сема.

– Хіба він справляє враження голодного? – поцікавився Бейлі. – Рухайся! Я дуже хочу їсти.

Крізь вікно він побачив, як під’їхав запорошений «форд», з якого вийшов немолодий товстун.

«Хейні, – подумав Бейлі. – Цікаво, що він тут робить?»

Товстун зайшов перевальцем у бар і помахав Бейлі рукою.

– Привіт, друзяко! – сказав він. – Давно тебе не бачив. Як справи?

– Паршиво, – буркнув Бейлі. – Ця спека мене добиває.

Хейні підійшов ближче, підсунув до себе стілець і всівся поруч. Він був виїзним репортером відділу світської хроніки однієї з газет і підробляв дрібним шантажем. Усюди збирав якісь крихти інформації й частенько ділився цінними відомостями з місцевими бандитами, які заправляли в околицях Канзас-сіті.

– Можеш повторити це ще раз, – озвався Хейні, принюхуючись до запаху смаженої шинки. – Минулого вечора я був у Джопліні на одному гидотному весіллі й мало там не засмажився. Робити весілля при такому пеклі!

Але побачивши, що Бейлі його не слухає, запитав: