Вільям ФОЛКНЕР
СВІТЛО В СЕРПНІ

Сидячи край дороги, дивлячись, як узвозом наближається візок, Ліна розмірковує: «Я прийшла з Алабами. Неблизький світ. Увесь шлях пішки. Це ж шмат дороги. Йду менш як місяць, а вже дісталася Міссісіпі. Так далеко від домівки я ніколи не бувала. І від Доунової лісопильні так далеко не заходила, ще з моїх дванадцяти літ».

На Доуновому тартаку Ліна побувала допіру тоді, коли померли батько й мати, хоча шість чи вісім разів за рік у суботу їздила возом до міста, зодягнена у виписану на пошті сукенку, спершись босими ногами об днище й тримаючи поряд себе, на сидінні, загорнуті в клапоть паперу туфлі. Взувала їх перед самим в’їздом у місто. З часом, підрісши, донька взяла за звичку просити батька спинятися на околиці. Тоді сходила й ішла пішки. Не казала, чому хоче йти, а не їхати. Батько гадав, що причина в гладких хідниках і вулицях. Насправді ж вона сподівалася, що перехожі, побачивши її пішою, матимуть за городянку.

Коли Ліні було дванадцять, померли батьки, того самого літа, в рубленому трикімнатному будинку з передпокоєм, без протимоскітних сіток на вікнах, у кімнаті, де навколо гасової лампи кружляла комашня, а долівку босі ноги відполірували, як старе срібло. З усіх дітей, що вижили, Ліна була наймолодша. Першою відійшла на той світ мама. «Доглядай тата», — заповіла вона. Дочка послухалася. А одного дня тато сказав: «Поїдеш на Доунову лісопильню разом із Мак-Кінлі. Збирайся, щоб була готова, коли він приїде». І помер. Мак-Кінлі, брат, приїхав підводою. Поховали батька пополудні в гаю за церквою й поставили сосновий нагробок. Наступного ранку Ліна перебралася назавжди на Доунів тартак, хоч, їдучи з Мак-Кінлі, й не знала цього. Позичивши воза, брат пообіцяв віддати його до ночі.

Ось на цій лісопильні він і працював. Усі чоловіки села трудилися або на ній, або для неї. Спилювали сосни. Робили це вже сім років, а за наступні сім винищать увесь навколишній ліс. А тоді частину обладнання завантажать у товарні вагони та й відвезуть. Частину ж машинерії покинуть, — бо ж завжди можна придбати на виплат нову, — і височітимуть над купами битої цегли та буйними хащами кошлатих бур’янів, вражаючи око, знерухомілі колеса, і здійматимуться заіржавілі бездимні комини поверх спотрошених котлів, упертих, збитих із пуття, очманілих, понад усіяною пеньками-віспинами сценою дощентного тихого спустошення — не ораною, не боронованою, помалу западаючись у червонясті захаращені яри під довгими тихими дощами осені й скаженими бурями в пору весняного рівнодення. І тоді цього сільця, яке й у свої найкращі дні не значилося в анналах пошти, не згадають навіть змордовані глистами, нічим не стримувані спадкоємці, розтягаючи хати на дрова й спалюючи в печах та камінах.

У сільці жило сімей зо п’ять, коли приїхала Ліна. Була там невеличка залізнична станція, і раз на день повз неї пролітав, виючи, пасажирсько-товарний потяг. Можна було його спинити червоним прапорцем, та зазвичай поїзд зненацька привидом виринав з-за оголених пагорбів і, заводячи, немов фея — провісниця смерті, проминав сільце-несільце, як проминають намистинку, впалу з обірваної нитки.

Мак-Кінлі був на двадцять років старший від сестри. Вона майже не знала брата, коли переїхала до нього. Мешкав у чотирикімнатному нефарбованому будинку зі своєю жінкою, змордованою від праці та дітей. Рік у рік вона як не ходила на останніх місяцях, то оклигувала після пологів. У той час Ліна тягла на собі всю хатню роботу й доглядала дітлахів. Згодом вона сказала собі: «Видно, тому я й сама так скоро розстарала собі дитину».

Ночувала Ліна у прибудові, на задвірку. Там було вікно, яке вона навчилася безшумно відчиняти й зачиняти в темряві, бо ж у цій кімнаті також спали спершу найстарший небіж, тоді два найстарші, а тоді три. Уперше відчинила це вікно, проживши тут вісім років. Відчинила разів десять-дванадцять, поки виявилося, що взагалі не треба було цього робити. «Такий уже, мабуть, мій талан», — сказала вона собі.

Про цю новину зовиця доповіла своєму чоловікові. Мак-Кінлі зауважив, що сестра погладшала, хоч мав би це спостерегти раніш. То був твердий чоловік. Разом із потом випарувалися з нього м’якість, ніжність, притаманні молодості (а було йому всього сорок), та майже все, крім своєрідної впертої, відчайдушної витривалості й безрадісного спадку по родовій гордості. Брат обізвав Ліну шльондрою. Звинуватив спокусника, вгадавши, хто він (молодих парубків, а тим паче зухвалих зальотників, було навіть менше, ніж сімей), а вона не згодилася з цими словами, хоч винуватець виїхав шість місяців тому. Лишень уперто товкла своє: «Він пошле мені виклик. Пообіцяв, що викличе мене» — непохитно, по-овечому, черпаючи із запасу терплячої стійкої вірності, на яку покладаються й надіються оті Лукаси Берчі, причому навіть не гадають стати поруч, коли їх потребують. А за два тижні Ліна знову вибралася через вікно. Цього разу було трохи важче спромогтися на таке. «Якби так важко було робити це тоді, то, мабуть, не довелося б тепер лізти», — спало їй на гадку. Могла б вийти дверима за дня. Ніхто б її не затримував. Напевно, вона це усвідомлювала, однак воліла піти вночі, ще й через вікно. Взяла з собою віяло з пальмового листя та акуратно зав’язаний із хустинки клуночок. Крім іншого пожитку, були в ньому тридцять п’ять центів, п’ятий десятицентовими монетами. Взулась у братові черевики — подарунок від нього. Тільки трішки зношені, бо влітку ніхто з рідні взагалі не носив взуття. Відчувши під ногами порох на дорозі, Ліна роззулась і понесла черевики в руках.

Ось так вона чинила майже чотири тижні. Позаду чотири тижні — спогади про далечінь, мирний коридор, застелений непохитною, нескаламученою вірою, залюднений приязними безіменними лицями, заповнений голосами: «Лукас Берч? Не знаю. У цій окрузі не знаю нікого з таким іменем. Цей шлях? Веде до Покагонтаса. Може, він там. Цілком можливо. Он попутна підвода. Підвезе вас кілька добрих гонів туди» — і ось за нею розкручується довга низка сумирних неухильних змін світла на пітьму й пітьми на світло, крізь які Ліна просувалася вперед на неквапливих однакових, не знати чиїх возах, немов крізь вервицю скрипучоколісних, обвисловухих аватар — утілень божеств, немов у вічному русі на місці, навколо амфори.

І ось віз їде вгору, до Ліни. За милю звідси проминула його. Стояв край битого шляху. Дрімали запряжені мули, вказуючи головами напрямок, куди вона простувала. Ліна побачила їх, запримітила й двох чоловіків, що сиділи навпочіпки за парканом, під стайнею. Зиркнула на віз і на тих двох — один-єдиний погляд, всеохопний, бистрий і проникливий. Не спинилася; мабуть, ці чоловіки й не зауважили, що вона глянула на віз чи там на них. І не озиралася. Зникла з очей, цілу милю йшла спроквола в напіврозшнурованих черевиках, поки дісталася вершини пагорба. Тоді сіла на пригорбок, звісила ноги у плиткий рівець і роззулася. А невдовзі дала себе чути ця підвода. Якийсь час було чутно, а відтак і стало видно, як вона виїжджає узвозом.

Гостре хрустке скрипіння й торохтіння битого негодою, незмащеного дерева та заліза, розмірене й страхітливе… Сухі ліниві перекоти раз у раз долинають за півмилі, крізь гарячу нерухому п’янку хвойну тишу серпневого пополудня. Дарма що мули плуганяться у невпинному й незмінному отуманенні, а підвода ніби завмерла на місці. Так поволеньки рухається, що здається, неначе на віки вічні зависла неподалік — непримітною намистинкою на м’якій червонястій шворочці путівця. Так поволеньки, що побачене і відчуте змішуються, поглинаються, як сама дорога, з усіма мирними, одноманітними змінами темряви і світла, як заздалегідь відмірена нитка, намотувана на шпульку. Так поволеньки, поволесеньки, ніби цей розмірений, жахливий і безглуздий звук долинає із якогось дріб’язкового, нікчемного місця ген поза простором, ніби дух іде за півмилі перед своїм тілом. «Далеко чути, а ще не видно, — думає Ліна. Уявляє, що вже їде, знову їде. І снується гадка: — Буде так, неначе я їхала півмилі ще перед тим, як забралася на підводу, ще перед тим, як вона добралася до місця, де я чекала. А коли вона поїде вже без мене, то я все одно буду в ній ще півмилі». Ліна чекає, не дивлячись на віз, думки плинуть дозвільно, гладко й прудко, повні безіменних облич і голосів: «Лукас Берч? Кажете, що вам треба до Покагонтаса? Ось цією дорогою? Вона веде до Спринґвейла. Зачекайте тут. Незабаром буде підвода, підвезе вас». «Він, мабуть, ішов пішки весь шлях до Джефферсона, — міркує Ліна. — А я їхатиму й слухатиму про Лукаса Берча ще перед тим, як побачити його. Він чутиме підводу, але не знатиме, що це саме вона. Отже, почує мене, перш ніж побачить. Побачить нас двох, перш ніж пригадає».

Сидячи навпочіпки в тіні під стіною Вінтерботтомової конюшні, Армстід і Вінтерботтом побачили Ліну на шляху. Відразу спостерегли, що вона молода, вагітна й нетутешня.

— Цікаво, де це вона нагуляла собі таке черево, — сказав Вінтерботтом.

— Цікаво, чи здалеку несе його, — відповів Армстід.

— Мабуть, іде навідати когось у цих краях, — припустив Вінтерботтом.

— Мабуть, ні. Якби так, то я знав би. І там, у моїй окрузі, нікого такого немає. Бо інакше я б почув про це.

— Здається, вона знає, куди йти, — сказав Вінтерботтом. — По ході видно.

— Недалеко зайде сама-одна, матиме попутника, — зауважив Армстід.