Я написала цю книжку, бо її ідея зачарувала мене складністю втілення. Десятеро людей мали померти, щоб це не здавалося смішним і вбивця не був надто очевидний. Я написала її, зробивши перед тим величезну кількість планів, і задоволена тим, що в мене вийшло. Вона чітко побудована; збиває з пантелику, але все в ній надзвичайно логічне; по суті, епілог був потрібен, щоб усе пояснити. Книжку добре сприйняли, вона отримала схвальні відгуки, та найбільше вона тішила мене, тому що я знала краще, ніж будь-який критик, наскільки це була важка робота.

У кутку вагона першого класу для курців сидів суддя Ворґрейв, який недавно вийшов у відставку. Він курив сигару й зацікавлено проглядав політичні новини в «Таймс».

Через якийсь час він відклав газету й визирнув у вікно. Поїзд саме проїжджав повз Сомерсет. Суддя подивився на годинник: їхати залишалося ще дві години.

Він укотре пригадав усе, що писали про Солдатський острів у газетах. Спершу його купив американський мільйонер, великий шанувальник парусного спорту – було повідомлення про розкішний сучасний будинок, який він побудував на цьому острівці, що розташований неподалік девонського узбережжя. Прикрий факт, що третя, остання, дружина американця-мільйонера, страждала на морську хворобу, став причиною, чому і будинок, і острів вирішили виставити на продаж. У пресі замиготіли різноманітні оголошення про це. А тоді з’явилося перше лаконічне повідомлення, що острів придбав містер Оуен. Опісля репортери світської хроніки почали розпускати чутки. Солдатський острів насправді, мовляв, належить міс Ґабріеллі Терл, голлівудській кінозірці. Вона прагнула провести кілька місяців подалі від публіки. «Працьовита бджілка» делікатно натякнула, що тепер це пристановище члена королівської сім’ї (??!) «Містеру Погідному» нашептали, що острів придбав для медового місяця молодий лорд Л. – нарешті він потрапив у тенета Купідона. «Йона» достеменно знав, що власником острова стало Адміралтейство, яке проводитиме там деякі секретні експерименти.

Безперечно, Солдатський острів не сходив зі стрічок новин.

Суддя Ворґрейв витягнув із кишені листа. Почерк був майже нечитабельний, але то тут, то там несподівано чітко виділялися слова. Дорогий Ловренсе… стільки років не отримувала жодної звістки від вас… повинні приїхати на Солдатський острів… найчарівніше місце… так багато про що поговорити… старі часи… єднання з природою… ніжитися на сонці… 12:40 на Педдінґтонському вокзалі… зустрінемося в Оукбриджі… Лист було підписано розмашистим підписом: завжди ваша Констанс Калмінґтон.

Ворґрейв занурився у спогади, намагаючись пригадати, коли востаннє бачив леді Констанс Калмінґтон. Певно, то було сім… ні, вісім років тому. Потому вона відправилася до Італії погрітися на сонечку та жити в злагоді з природою та contadini¹. Опісля він чув, що вона перебралася у Сирію, де планувала засмагати на палкішому сонці й жити в єднанні з природою та бедуїнами. Так, Констанс Калмінґтон, подумав собі суддя, належала до тих жінок, що купили б острів і оповили себе таємницю. Злегка киваючи головою, задоволений логікою своїх роздумів, суддя Ворґрейв схилив голову…

Він спав…

Віра Клейторн сиділа у вагоні третього класу з п’ятьма іншими пасажирами. Вона оперлася головою на стіну й заплющила очі. Сьогодні подорожувати в потягу було гаряче. Біля моря буде гарно! Їй і справді пощастило отримати цю роботу. Коли шукаєш роботу на період відпусток, майже завжди це означає догляд за роєм дітей; посаду секретаря на час відпусток знайти було практично неможливо. Навіть у агентстві її надто не обнадіювали.

І раптом прийшов лист:

Зверху була проштампована адреса: Солдатський острів, Стіклгевен, Девон…

Солдатський острів! Останнім часом преса тільки й писала, що про нього! Купа пліток та цікавих чуток. Хоча, імовірно, більшість із них були неправдиві. Та той будинок достеменно побудував мільйонер, і, кажуть, він надзвичайно розкішний.

Утомившись від напруженої шкільної чверті, Віра Клейторн міркувала: «Вихователька в поганенькій школі – незавидне досягнення… Якби мені вдалося отримати роботу в якійсь пристойній школі».

А тоді з холодком у серці вона подумала: «Та мені пощастило, що хоч якась робота є. Зрештою, людям не подобаються ті, що були під слідством, навіть якщо з мене й знято всі обвинувачення!»

Вона пригадала, що слідчий навіть похвалив її за самовладання та мужність. На кращий результат розслідування вона й сподіватися не могла. Навіть місіс Гамільтон так люб’язно трималася… Тільки от Г’юґо… але вона не згадуватиме про Г’юґо!

Раптом, попри спеку у вагоні, вона затремтіла й пошкодувала, що їде до моря. У голові чітко виникла картина. Голова Сиріла, що то з’являлася, то зникала посеред хвиль, коли він плив до скель… Угору, униз… угору, униз… І вона легкими, відточеними рухами пливе за ним, розсікаючи воду, хоча й добре знає, що не встигне вчасно…

Море… його тепла глибока синь… ранки, проведені на піску… Г’юґо… Г’юґо, який сказав, що кохає її…

Вона не повинна думати про нього…

Вона розплющила очі й глянула на чоловіка, що сидів навпроти. Високий, із засмаглим обличчям і світлими очима, що були посаджені надто близько, та зарозумілою, майже жорстокою лінією вуст.

Вона подумала: «Б’юся об заклад, що він багато де побував і побачив чимало цікавого…»