и з братами були рибалками.

Мої брати і я стали рибалками в січні 1996 року, після того як наш батько виїхав з Акуре, міста на заході Нігерії, де ми жили разом усе наше життя. Роботодавець, Центральний банк Нігерії, перевів його до відділення в Йолі — місті на відстані доброго верблюжого переходу, більш як за тисячу кілометрів від нас — у перший тиждень листопада минулого року. Я пам’ятаю той вечір, коли батько повернувся додому з листом про своє переведення — то була п’ятниця. Отож тієї п’ятниці й усю наступну суботу батько з матір’ю вели свої переговори пошепки, як ченці біля монастирського вівтаря. Недільного ранку матір було не впізнати. Вона була чимось схожа на мокру мишу і відводила очі, коли ходила будинком. Того дня вона не пішла до церкви, а залишилась удома й випрала та випрасувала стопку батькових речей, зберігаючи на обличчі непроникний і зневірений вираз. Жоден із них не сказав нам з братами ані слова, а ми не питали. Ми з братами — Ікенною, Боджею, Обембе — вже давно зрозуміли, що коли дві камери серця нашої оселі — батько і мати — набралися мовчання, як передсердя, переповнені кров’ю, то штрикати їх небезпечно, бо можна затопити увесь будинок. Тож у такі часи ми уникали телевізора, що стояв у вітальні на етажерці. Стривожені, ми сиділи у своїх кімнатах і вчили уроки або вдавали, що вчили уроки, і не ставили запитань. Ми лиш наводили за двері свої антени, щоб уловити про наше становище бодай щось.

Недільного надвечір’я дрібки інформації почали випадати з материних монологів, як пір’їнки з пишно опереного птаха:

— Що це за робота така, що забирає батька й не дає йому виховувати синів? Навіть якби я народилась із сімома руками, хіба ж змогла б упоратися з цими дітьми сама?

Хоч ці гарячкові запитання не були звернені до когось конкретно, вони, безумовно, призначалися для батькових вух. Він сидів собі в кріслі у вітальні, затуливши обличчя своєю улюбленою газетою «Ґардіан», і почасти читав, а почасти слухав матір. Звісно, батько почув усе, що вона сказала, але, як завжди, пропускав повз вуха слова, що не були звернені прямо до нього, ті, які він називав «боягузливими словами». Він просто читав собі далі, іноді зупиняючись, щоб уголос засудити чи схвалити щось прочитане: «Якщо на світі є справедливість, то відьма, яку Абача має за дружину, скоро його оплакуватиме», «Ого, Фела Куті просто Бог! Сила небесна!», «Ройбена Абаті треба звільнити!» — він казав будь-що, аби тільки показати, що материні нарікання пропадають марно, як шепіт, на який ніхто не звертав уваги.

Перш ніж ми того вечора повкладалися спати, Ікенна, котрому було вже п’ятнадцять, і на інтерпретацію явищ і подій якого ми здебільшого покладалися, висунув здогад, що батька переводять. Боджа, котрий був на рік молодший за нього і котрий почувався б дурником, якби не мав власних міркувань стосовно ситуації, сказав, що батько, певно, їде за кордон до того «Західного світу», якого ми нерідко побоювалися. Обембе було одинадцять років, він був старший за мене на два роки і не мав власної думки. Я теж. Але чекати нам лишалося недовго.

Відповідь надійшла наступного ранку, коли батько раптом з’явився в кімнаті, яку я ділив з Обембе. На ньому була коричнева футболка. Він поклав окуляри на стіл — цей жест закликав нас слухати уважно.

— Я відсьогодні житиму в Йолі й не хочу, щоб ви, хлопці, завдавали матері клопотів.

Тільки-но він сказав це, його обличчя сіпнулося, як завжди, коли він хотів натравити на нас псів страху. Він повільно говорив своїм низьким гучним голосом, вганяючи кожне слово дев’ятидюймовим цвяхом у крокви наших голів. Це для того щоб, якби ми наважилися його не послухатися, він міг однією простою фразою «А я вам казав» змусити пригадати цей самісінький момент, коли він дав свою вказівку.

— Я регулярно їй телефонуватиму, і якщо почую погані новини, — він підняв пальця, щоб підкреслити сказане, — я кажу про будь-які дивні вчинки — за кожен із них дам вам прочухана.

Він вимовив слово «прочухан», яким наголошував попередження чи підкреслював розплату за хибний вчинок, з такою силою, що стали помітні вени з обох боків його обличчя. Зазвичай це слово допомагало й завершувало думку, яку потрібно було донести. Він витяг із нагрудної кишені дві 20-найрові купюри й кинув їх на наш письмовий стіл.

— Це вам на двох, — сказав він і вийшов із кімнати.

Ми з Обембе продовжували сидіти на ліжках, намагаючись допетрати, що це було, коли почули, як матір говорить до батька на вулиці таким голосом, ніби він уже дуже далеко.

— Еме, пам’ятай, що в тебе тут хлопці ростуть, — сказала вона. — Кажу тобі, ох.

Вона ще продовжувала щось говорити, коли він завів свій «Пежо-504». Почувши звук двигуна, ми з Обембе вискочили з кімнати, але батько вже проминав ворота. Він поїхав.

Щоразу, коли я думаю про нашу історію, про те, як той ранок позначив останній день, коли ми ще жили разом, однією родиною, як було раніше, я починаю — навіть двадцять років потому — шкодувати за тим, що він поїхав, хотіти, щоб він ніколи не отримував листа про своє переведення. Поки той лист не надійшов, усе було на своїх місцях — батько щоранку ходив на роботу, а мати, яка тримала крамничку свіжих продуктів на ринку, доглядала мене і ще п’ятьох дітей, котрі, як і діти з більшості родин Акуре, ходили до школи. Усе йшло природним шляхом. Ми мало думали про минулі події. Час тоді нічого не значив. Один за одним минали дні й приносили хмари, що висіли в небі, насиченому пилом у сухі пори року, а сонце не ховалося до пізнього вечора. А під час дощових сезонів ніби чиясь рука малювала в небі розмиті картини, і хмари, що пульсували від громових спазмів, потоками вивергали безперервний дощ протягом шести місяців. Через те що час ішов за цією відомою і впорядкованою схемою, жоден окремий день не заслуговував на те, щоб залишитися в пам’яті. Тоді важливим було тільки теперішнє й осяжне майбутнє. Його знаки показувалися вдалині, як локомотив із чорним вугіллям у серці та гучним слонастим гуком, що наближався рейками надії. Іноді такі знаки приходили у снах чи в польотах на крилах мрійливих думок, що шепотіли в наших головах, — я стану пілотом або президентом Нігерії, буду заможним, матиму гелікоптери — і майбутнє поставало таким, яким ми хотіли його бачити. Воно було чистим полотном, на якому можна було уявити будь-що. Але батьків переїзд до Йоли змінив баланс у рівнянні — час, пори року й минуле набули значення, і ми почали сумувати за ним і тягтися до нього сильніше, ніж до теперішнього й майбутнього.

З того ранку він почав жити в Йолі. Домашній зелений телефон, що переважно використовувався для прийому дзвінків містера Байо, батькового друга дитинства, який жив у Канаді, став нашим єдиним способом зв’язку з ним. Мати нетерпляче чекала його дзвінків і позначала в календарі у своїй кімнаті дні, коли він телефонував. Коли батько не дзвонив за графіком, а мати виснажувала своє терпіння, чекаючи до півночі, вона розв’язувала вузол на подолі своєї раппи, видобувала пом’ятого папірця, на якому нашкрябала його номер, і набирала його без кінця, поки батько не відповідав. Якщо ми ще не спали, то скупчувалися навколо неї, щоб почути батьків голос, і підбивали її видавити з нього обіцянку взяти нас із собою до нового міста. Однак батько вперто відмовлявся. Йола, казав він, норовливе місто із цілою історією частих і масових виявів насилля, особливо до людей нашого народу — іґбо. Ми все одно насідали на нього, аж поки у березні 1996 року не почалися криваві бунти фанатиків. Коли батько нарешті вийшов на зв’язок, він переповів — при цьому під час розмови чулася хаотична стрілянина, — як ледь-ледь уникнув смерті, коли бунтівники напали на його район, і як у будинку через дорогу було замордовано цілу родину. «Малих дітей повбивали, як тих курчат!» — сказав тоді він, так сильно й виразно наголосивши «малих дітей», що нікому при здоровому розумі не могло й на думку спасти знову наважитися проситися до нього, тож на тому воно і скінчилося.

Батько завів звичку навідувати нас через кілька вихідних. Він приїздив у своєму седані «Пежо-504», просяклий пилом і виснажений після 15-годинної дороги. Ми не могли дочекатися тих субот, коли його машина гуділа під ворітьми, і кидалися їх відчиняти, бо всім не терпілося дізнатись, якого гостинця чи подарунка він привіз нам цього разу. Та коли ми потроху звикли бачити його раз на кілька тижнів, усе змінилося. Його велетенська фігура, що випромінювала благопристойність і спокій, поступово зменшилася в наших очах до розмірів горошини. Його усталений розпорядок, що передбачав холоднокровність, слухняність, навчання й обов’язкову сієсту, які довго були сталими схемами нашого щоденного буття, поступово втрачав над нами волю. На його всевидючі очі впала пелена, а ми ж бо вірили, що ті очі здатні помітити найменшу шкоду, якої ми могли потай наробити. На початку третього місяця його довга рука, що часто тримала батога, інструмент застороги, хруснула, як виснажена гілка дерева. І тоді ми вирвалися на волю.

Ми закинули книжки на полицю й подалися досліджувати непізнаний світ навколо того, до якого ми звикли. Перш за все ми попрямували до муніципального футбольного поля, де більшість вуличних хлопців щодня грали у футбол. Але ті хлопці були наче зграя вовків. Вони зустріли нас не радо. Хоч ми й не знали нікого з них, окрім одного, Кайоде, який мешкав за кілька кварталів від нашого будинку, однак ці хлопці знали нашу родину і нас самих аж до імен наших батьків і постійно дражнилися, щодня шмагаючи словесними батогами. Попри неймовірну здатність до дриблінгу Ікенни й ті дива, які творив Обембе у воротах, до нас причепилося тавро «аматори». Вони також часто жартували, що наш батько, «містер Аґву», був багатієм, який працював на Центральний банк Нігерії, а ми — привілейовані діти. Вони також підібрали для батька незвичайне прізвисько — Баба Оніле, за іменем головного героя популярного йорубського серіалу, котрий мав шість дружин і двадцять одну дитину. Виходило, що прізвисько мало висміяти батькове бажання мати багато дітей, яке у нашому районі стало легендарним. До того ж мовою йоруба так називали богомола, гидку зелену скелетасту комаху. Ми не могли терпіти таких образ. Побачивши, що нас менше і що ми б не перемогли у бійці з цими хлопцями, Ікенна за звичаєм християнських дітей багато разів просив їх утриматися від образ наших батьків, які не заподіяли їм нічого поганого. Але вони не вгавали, аж поки якось увечері Ікенна, розлючений знову згаданим прізвиськом батька, не штовхнув одного з хлопців головою. За секунду хлопець ударив Ікенну ногою в живіт і вчепився в нього. За коротку мить, поки вони кружляли разом, їхні ноги збили в повітря нерівний вихор піску, яким було засипане поле. Але врешті той хлопець кинув Ікенну на землю і висипав жменю пилу йому на обличчя. Решта хлопчаків радісно загукали й підняли його на руки, а їхні голоси злилися у переможний хор, де переважали ноти «бу» і «фу». Того вечора ми пішли додому побиті і більше ніколи туди не поверталися.

Після тієї бійки нам набридло ходити надвір. За моєю пропозицією, ми благали матір переконати батька віддати нам ігрову приставку, щоб ми могли грати в «Мортал Комбат», бо він забрав її в нас і сховав ще минулого року, після того як Боджа — зазвичай один з перших учнів свого класу — прийшов додому з червоним написом «24-й» у табелі й попередженням про те, що він може залишитися на другий рік. Справи Ікенни були не кращі — він був шістнадцятим із сорока, і його табель потрапив до батька разом із листом від учителя, містера Баккі. Батько читав листа в такому нападі люті, що я чув тільки слова: «Сили небесні! Сили небесні!», які він повторював, як рефрен. Тоді ж він конфіскував ігри й назавжди відрізав нас від тих часів, коли ми аж звивалися від захоплення, кричали й підвивали, почувши наказ невидимого коментатора у грі: «Добий його!», коли звитяжець завдавав значної шкоди переможеному, відправивши його ударом вгору до небес або розрубавши на гротескний вибух кісток і крові. Екран тоді світився словами «фатальний удар», а букви мерехтіли вогнем. Одного разу Обембе, який саме пішов шукати полегшення, вибіг із туалету просто для того, щоб приєднатися до решти й заволати: «Це фатально!» з американським акцентом, що наслідував озвучку гри. Пізніше мати покарала його, коли побачила, що він ненароком накидав екскрементів на килимок.

Розчаровані, ми знову спробували знайти таку фізичну діяльність, яка б заповнила наш позашкільний час, коли вже звільнилися від суворих батькових приписів. Тож ми збирали своїх друзів-сусідів грати у футбол на пустирі позаду нашого двору. А ще ми покликали Кайоде — єдиного хлопця, якого ми знали зі зграї вовків, з якими грали на муніципальному футбольному полі. Його андрогінне обличчя постійно прикрашала ніжна усмішка. До нас також приєдналися Іґбафе, наш сусід, і його двоюрідний брат Тобі — напівглухий хлопець, через якого, коли говориш, надриваєш собі зв’язки, а він усе одно запитує: «Вибач, що ти сказав?» Тобі мав величезні вуха, які, здавалося, не були частиною його тіла. Він майже не ображався, — можливо тому, що іноді просто не чув, як ми, зазвичай пошепки, називали його Eleti Ehoro — Заячі Вуха. Ми бігали тим полем уздовж і впоперек, одягнені в дешеві футбольні майки, на яких друкованими літерами написали свої футбольні прізвиська. Ми грали так, ніби зірвалися з ланцюга, часто зафутболюючи м’ячі у сусідні будинки, а потім робили провальні спроби їх повернути. Багато разів ми приходили на місце саме вчасно, щоб побачити, як сусіди пробивають нашого м’яча, пропускаючи повз вуха наші благання віддати його, бо той м’яч ударив когось або щось розбив. А одного разу м’яч перелетів через сусідський паркан і вдарив інваліда по голові, вибивши його з візка. Іншого разу м’яч розбив шибку у вікні.

Щоразу, як хтось знищував м’яча, ми збиралися грошима й купували новий — усі, крім Кайоде, котрий, походячи з бурхливого моря найбіднішого населення міста, не міг докласти до наших зборів навіть одного кобо. Часто він був одягнений у поношені й подерті шорти, а мешкав зі своїми літніми батьками, духовними лідерами невеликої Христової Апостольської Церкви, у недозведеному двоповерховому будинку за першим поворотом по дорозі до школи. Не маючи змоги робити свій внесок, він молився за всі наші м’ячі, благаючи Бога допомогти нам і зберегти кожен якомога довше, забороняючи їм перетинати межі майданчика.