Всі моралісти погоджуються, що хронічні муки сумління – це вкрай небажана річ. Якщо ви повелися кепсько, покайтеся, загладьте, як тільки можливо, свою провину і зосередьтеся на тому, щоб у майбутньому поводитися краще. У жодному разі не гризіться забагато своїми лиходіяннями. Порпатися у гноївці – не найкращий засіб для очищення.

Мистецтво також керується певними моральними принципами, що в багатьох випадках ідентичні або принаймні аналогічні пересічним правилам і нормам етики. Небажано постійно виправдовуватися не тільки за свою погану поведінку, але й за погані мистецькі твори. Недоліки треба вишукувати, визнавати й уникати їх по можливості в майбутньому. Але копирсання в літературних вадах двадцятирічної давнини, спроби поліпшити дефектний твір, довівши його до тієї досконалості, якої йому бракувало спочатку, намагання у зрілому віці спокутувати мистецькі гріхи, що їх вчинила й заповідала вам та інша особа, якою ви були замолоду, – це все, звичайно, марнота і безглуздя. Ось чому це нове видання роману «Який чудесний світ новий!» нічим не відрізняється від попереднього. Його мистецькі вади чималі, але для того, щоб їх виправити, я мав би заново переписати всю книжку – і в процесі цієї роботи, ставши не тільким старшою, але й іншою людиною, я міг би позбавити цю свою оповідь не тільки деяких хиб, але й певних достоїнств, якими вона володіла. А отже, утримавшись від спокуси загрузнути у трясовині мистецького покаяння, я волію залишити все, як є, – і вади, і здобутки твору, зосередившись натомість на чомусь іншому.

Варто, однак, згадати принаймні про найсерйозніший дефект цього роману, який полягає ось у чому. Дикун має на вибір лише дві альтернативи: безумне життя в Утопії або примітивне існування в індіанському поселенні, що в багатьох аспектах виявляється набагато людянішим, та все ж таки навряд чи може вважатися по-справжньому нормальним і гідним. Коли я писав цю книжку, ідея про те, що людські істоти наділені свободою волі лише для того, щоб обирати між божевіллям і безумством, здавалася мені кумедною і цілком вірогідною. Однак задля драматичного ефекту я часто дозволяв Дикунові висловлюватися значно розважливіше, ніж на це був би здатний юнак, який виховувався в середовищі адептів релігії, що являла собою суміш культу родючості і дикого обряду спокутування. Навіть його знайомство із Шекспіром не давало насправді підстав для таких раціональних розмірковувань. І врешті-решт, він, звичайно, втрачає-таки свій здоровий глузд; ним знову оволодіває шал укоріненого в ньому покутництва, і все це завершується маніакальним самобичуванням і розпачливим самогубством. Ось таким нещасливим вийшов фінал цієї казочки, на превелику втіху її автора, естета і скептика-пірроніста.

Сьогодні я не відчуваю жодного бажання доводити ілюзорність здорового глузду. Якраз навпаки, хоч я й надалі залишаюся, на жаль, переконаним, що в минулому розсудливість була доволі рідкісним явищем, я впевнений, що це не така вже й недосяжна річ, і волів би натрапляти на дедалі більше прикладів здорового глузду. За цю свою впевненість, якою я поділився з читачами останніх моїх книжок, і насамперед за те, що я склав антологію висловлювань розсудливих людей про здоровий глузд і шляхи його досягнення, один поважний академік розкритикував мене, назвавши мої переконання сумним симптомом інтелектуального занепаду в кризову епоху. З цього, мабуть, слід було зробити висновок, що сам цей професор зі своїми колегами являє собою успішний зразок інтелектуального розквіту. Благодійники людства заслуговують на честь і шану. Треба спорудити професорський Пантеон. Зведімо його на руїнах одного зі спустошених міст Європи чи Японії, а над входом до усипальниці я б написав величезними двометровими літерами прості слова: «СВЯЩЕННОЇ ПАМ’ЯТІ СВІТОВИХ ПРОСВІТИТЕЛІВ. SI MONUMENTUM REOUIRIS CIRCUMSPICE».

Але повернімося до теми майбутнього... Якби я мав намір переписати тепер книжку, я запропонував би Дикунові третю альтернативу. Між утопічними і примітивними крайнощами цієї дилеми я б розмістив імовірність здорового глузду – можливість існування якого була вже певною мірою актуалізована у спільноті вигнанців і втікачів з Чудесного нового світу, що перебували в межах Резервації. Економіка цієї спільноти була б децентралізована в дусі Генрі Джорджа, політика втілювала б ідеї кропоткінського кооперативізму. Наука і техніка підпорядковувалися б людині, а не поневолювали б її (як це відбувається тепер, не кажучи вже про Чудесний новий світ). Релігія була б усвідомленим і глибинним пошуком Остаточної Мети людства, прагненням пізнати єдність іманентного Тао чи Логоса, трансцендентального Божества чи Брахмана. А панівною філософією життя був би різновид Вищого Утилітаризму, де принцип Найбільшого Щастя був би вторинний порівняно з принципом Остаточної Мети, – коли в кожній життєвій ситуації насамперед шукали б відповідь на таке питання: «Як ця думка або дія сприятиме чи заважатиме тому, щоб я і якнайбільше інших осіб досягли Осаточної Мети людства?»

Виростаючи серед первісних людей, Дикун (у цій гіпотетичній новій версії роману) перенісся б в Утопію лише після того, як мав би нагоду безпосередньо ознайомитися з природою суспільства, яке створили вільні особистості, що співпрацюють між собою і присвячуюють своє життя утвердженню здорового глузду. Видозмінений таким чином «Який чудесний світ новий!» набув би мистецької і (якщо тільки можна вживати такий високий термін стосовно художнього твору) філософської завершеності, чого йому тепер явно бракує.

Але «Який чудесний світ новий!» – це книжка про майбутнє, а подібні книжки, попри всі свої мистецькі або філософські якості, можуть нас зацікавити лише тоді, коли нам видається, ніби їхні пророцтва мають імовірну здатність здійснюватися. Дивлячись тепер на ці передбачення з кута зору сучасних історичних подій, за п’ятнадцять років, упродовж яких ми невпинно сповзаємо вниз, наскільки вірогідними виглядають ці прогнози? Що сталося за цей трагічний відтинок такого, що підтверджує або знецінює зроблені 1931 року передрікання?

Відразу впадає в очі один явний і очевидний недогляд. Роман «Який чудесний світ новий!» не містить жодних посилань на реакцію ядерного поділу. І це доволі дивно, адже розмови про можливості атомної енергії точилися задовго до написання книжки. Мій добрий приятель, Роберт Ніколс, навіть написав на цю тему успішну п’єсу, і я сам, пригадую, згадав про неї мимохідь у своєму романі, опублікованому наприкінці двадцятих років. Тому, як я вже зазначив, украй дивно, що в сьомому сторіччі ери Нашого Форда ракетоплани й гелікоптери не працюють на атомному пальному. Цей недогляд важко виправдати, але принаймні його можна пояснити. В «Чудесному новому світі» не йдеться про науковий проґрес сам по собі, а про те, як цей проґрес впливає на людські особистості. Тріумфальні досягнення фізики, хімії й техніки сприймаються як належне. Увагу приділено лише тим науковим успіхам і результатам майбутніх досліджень в галузі біології, фізіології і психології, які можуть безпосередньо стосуватися людських істот. Життя може бути радикально змінене лише за допомогою наук, що досліджують життя. А от науки про матерію можуть бути застосовані так, що просто знищать життя або зроблять його неймовірно складним і незручним; проте вони в жодному разі не зможуть модифікувати природні форми і прояви самого життя, якщо їх тільки не використають як інструментарій біологи і психологи. Вивільнення атомної енергії свідчить про величезну революцію в історії людства, але не про остаточну і глибинну революцію (хіба що ми самі рознесемо себе на дрібні шматочки, поклавши тим самим кінець своїй історії).

По-справжньому революційна революція може відбутися не в зовнішньому світі, а в людських тілах і душах. Маркіз де Сад, якому довелося жити в революційну епоху, скористався цією теорією революцій для логічного обґрунтування свого вельми своєрідного різновиду безумства. Робесп’єр здійснив найповерховішу революцію – політичну. Бабеф пішов трохи глибше, вдавшись до спроби економічної революції. А от Сад вважав себе апостолом справді революційної революції, що виходила за межі політики й економіки, – революції, що відбулася б з кожним окремим чоловіком, жінкою або дитиною, чиї тіла відтепер ставали б спільною сексуальною власністю, а свідомість була б очищена від усіх природних дотримувань пристойності, всіх з такими великими труднощами засвоєних заборон і стримувань традиційної цивілізації. Звичайно, між ученням Сада і справжньою революційною революцією не існує жодних безпосередніх і очевидних зв’язків. Сад був безумцем, і свідомою чи напівсвідомою метою його революції було створення загального хаосу і деструкції. Нехай тих людей, які керують Чудесним новим світом, і не можна вважати цілком нормальними (в абсолютному, так би мовити, сенсі цього слова), але вони не божевільні, і їхньою метою є соціальна стабільність, а не анархія. І саме заради досягнення стабільності вони і здійснюють науковими засобами остаточну, особистісну, по-справжньому революційну революцію.

Але наразі ми перебуваємо на першому етапі того, що можна, мабуть, назвати передостанньою революцією. Її наступним етапом може стати атомна війна, і тут нам уже не потрібно буде займатися жодними прогнозами стосовно майбутнього. Але цілком імовірно, що нам вистачить здорового глузду якщо не для того, щоб узагалі припинити війни, то принаймні для того, щоб поводитися не менш розсудливо, ніж це робили наші предки у XVIII сторіччі. Неймовірні жахіття Тридцятилітньої війни таки навчили дечого людей, і понад сто років європейські політики і генерали свідомо утримувалися від спокуси використовувати свої військові ресурси на всю їхню руйнівну потугу або (в більшості конфліктів) вести боротьбу з ворогом до остаточного його знищення. Вони, звичайно, були аґресорами, що прагли наживи і слави, але вони також були консерваторами, сповненими рішучості за будь-яку ціну зберегти свій світ цілим і недоторканним. Упродовж останніх тридцяти років усіх консерваторів замінили націонал-радикали правого чи лівого спрямування. Останнім державним діячем-консерватором був п’ятий маркіз Лансдаун; і коли він написав листа в «Таймс» з пропозицією завершити Першу світову війну компромісом, яким закінчувалися більшість воєн XVIII сторіччя, редактор цієї колись консервативної газети відмовився цього листа друкувати. Перемогли націонал-радикальні погляди з усім нам відомими наслідками – більшовизмом, фашизмом, інфляцією, занепадом, Гітлером, Другою світовою війною, руйнуванням Європи і мало не всесвітнім голодом.

Припускаючи, отже, що ми здатні після Хіросіми винести такий самий урок, який наші предки винесли після Маґдебурґа, ми можемо очікувати попереду період якщо вже не цілковитого миру, то принаймні обмежених і лише частково руйнівних воєн. Можна також припустити, що це буде період приборкання ядерної енергії і використання її в промислових потребах. Цілком очевидно, що результатом цього стане низка безпрецедентно швидких і всеосяжних економічно-соціальних змін. Увесь дотеперішній уклад людського життя буде підірвано, і доведеться вигадувати і створювати новий уклад, що узгоджувався б з антигуманним фактором атомної енергії. Вчені-ядерники, мов ті прокрусти в сучасному вбранні, готуватимуть ложе для цілого людства; якщо ж це ложе не зовсім пасуватиме людству, тим гірше для людства. Доведеться вдаватися до розтягувань або ампутації – і хоч подібні речі відбувалися й раніше, відколи за справу взялася прикладна наука, та відтепер всі ці операції будуть значно радикальніші. Керувати цими вельми болючими розтягуваннями й ампутаціями будуть високоцентралізовані тоталітарні уряди. І це неминуче; адже найближче майбутнє нагадуватиме скоріше за все недавнє минуле, а в цьому минулому швидкі технологічні зміни, що відбувалися в економічних умовах масового виробництва і серед здебільшого незаможного населення, завжди мали тенденцію до творення економічного і соціального безладу. Для того, щоб упоратися з цим безладом, влада централізувалась і посилювався урядовий контроль. Цілком імовірно, що всі світові уряди стануть у тій або іншій мірі тоталітарними ще навіть до приборкання атомної енергії; а те, що вони будуть тоталітарними впродовж цього приборкання і після нього, видається майже безсумнівним. Тільки великомасштабний народний рух до децентралізації й самопомочі може зупинити цю сучасну тенденцію до етатизму. Хоч тепер немає жодних ознак того, що такий рух може виникнути.

Немає, звичайно, жодних підстав для того, щоб новий тоталітаризм нагадував старий. Використовувати для урядування кийки й розстрільні команди, штучні голодомори, масові ув’язнення й депортацію – це не тільки антигуманно (ніхто в наш час не переймається особливо гуманністю), але й вельми неефективно, а в епоху передової технології неефективність – це гріх перед Святим Духом. У справді ефективній тоталітарній державі всемогутня еліта політичних босів зі своєю армією управителів контролюватиме підвладне їм населення рабів без жодного примусу, адже раби любитимуть своє рабство. Завданням прищепити їм цю любов наділені в сучасних тоталітарних державах міністерства пропаганди, редактори газет і шкільні вчителі. Але їхня методика ще й далі примітивна й антинаукова. Старі хвастощі єзуїтів про те, що кожна дитина, яку вони виховали, назавжди збереже прищеплені їй релігійні погляди, так і залишилися видаванням бажаного за дійсне. А сучасному педагогові, мабуть, ще важче сформувати у своїх учнів умовні рефлекси, ніж на це були здатні преподобні отці, які дали освіту Вольтерові. Найбільших пропагандистських тріумфів було досягнуто не завдяки якимось діям, а завдяки утриманню від будь-яких дій. Правда – це велика сила, але ще потужнішим з практичного погляду є замовчування правди. Просто не згадуючи певні теми, відгороджуючи маси «залізною завісою» (за словами містера Черчилля) від небажаних, на думку місцевих політичних босів, фактів чи арґументів, тоталітарні пропагандисти вплинули на погляди людей набагато дієвіше від будь-яких найпромовистіших звинувачень чи найпереконливіших логічних спростувань. Але одного замовчування не досить. Для того, щоб уникнути переслідувань, страт та інших симптомів соціального конфлікту, потрібно, щоб позитивні аспекти пропаґанди були такими ж ефективними, що й неґативні. Найважливішими мангеттенськими проектами майбутнього стануть потужні, спонсоровані урядами дослідження того, що політики й залучені науковці назвуть «проблемою щастя» – іншими словами, проблемою прищеплення людям любові до власного рабства. Без гарантій економічного добробуту любов до рабства недосяжна; однак я припускаю, що всемогутня виконавча влада та її менеджери з успіхом розв’яжуть проблему надання цих гарантій. Проте люди дуже швидко звикають до добробуту, сприймаючи його як належне. Досягнення його – це лише поверхова, зовнішня революція. Любов до рабства може бути утверджена не інакше, як внаслідок глибинної, особистісної революції в людських тілах і душах. Для здійснення цієї революції потрібні, крім усього, дальші відкриття й винаходи.

— По-перше, набагато досконаліша техніка навіювання – шляхом зумовлювання немовлят і формування в них умовних рефлексів, а згодом за допомогою таких лікувальних препаратів, як скополамін.

— По-друге, детально розроблена наука про людські відмінності, що дасть змогу урядовим виконавцям визначати для кожного окремого індивідуума належне йому або їй місце в соціально-економічній ієрархії. (Якщо поставити людину на невідповідне їй місце, вона почне плекати небезпечні думки стосовно соціального ладу, заражаючи інших своїм невдоволенням.)

— По-третє (адже хоч якою б утопічною була дійсність, люди все одно відчуватимуть постійну потребу знаходити від неї забуття), замінник алкоголю та інших наркотиків одночасно менш шкідливий і значно приємніший за джин чи героїн.

— І по-четверте (хоч це буде довгостроковий проект, успішне виконання якого потребуватиме не одного покоління тоталітарного контролю), надійна система євгеніки, призначена для стандартизації людського продукту і полегшення тим самим завдання урядових виконавців. У «Чудовому новому світі» цю людську стандартизацію було доведено до фантастичних, хоч і не таких уже й неможливих, крайнощів. Технічно й ідеологічно нам ще доволі далеко до вирощування у пляшках немовлят і створення напівдебільних груп Бокановського. Але хтозна, що може статися до шестисотого року Фордового? Тим часом цілком можливо, що вже за три-чотири покоління ми матимемо еквіваленти соми, гіпнопедії і науково розробленої системи каст – характерних ознак цього щасливішого і стабільнішого світу. Та й сексуальна невибагливість Чудового нового світу – справа не такого вже й далекого майбутнього. В деяких американських містах уже тепер кількість розлучень зрівнялася з кількістю шлюбів. Немає сумніву, що за декілька років можна буде купувати дозвіл на шлюб строком до дванадцяти місяців, як і дозвіл на утримання собаки, без жодних леґальних заборон міняти собак або утримувати їх одночасно декілька. Як компенсація за обмеження політичної і економічної свободи зростатиме свобода сексуальна. І будь-який диктатор (якщо тільки не потребуватиме гарматного м’яса або достатньої кількості родин для колонізації безлюдних або завойованих територій) тільки заохочуватиме таку свободу. В поєднанні зі свободою мріяти й фантазувати під впливом наркотиків, кінофільмів і радіопрограм сексуальна свобода сприятиме примиренню підлеглих з рабством, на яке вони приречені.

Враховуючи це все, ми бачимо, що Утопія виявилася набагато ближчою до нас, ніж це можна було уявити всього лише п’ятнадцять років тому. Тоді я гадав, що це станеться років за шістсот. А от тепер мені здається, що не мине і ста років, як нас поглине це жахіття. І це ще в тому разі, якщо за цей час ми не рознесемо самих себе на дрібні шматочки. Бо справді, якщо ми не підемо шляхом децентралізації і використання прикладної науки не задля якоїсь примарної мети, де люди стають просто засобом її досягнення, а для створення спільноти вільних особистостей, то нам на вибір залишаться тільки дві альтернативи: або якась кількість мілітаризованих і тоталітарних національних держав, породжених страхом перед атомною бомбою, наслідком чого може стати загибель цивілізації (або, якщо військові дії будуть обмежені, увічненням мілітаризму); або ж одна наднаціональна тоталітарна держава, породжена соціальним хаосом, викликаним швидким технічним проґресом загалом і атомною революцією зокрема, яка, завдячуючи потребі в ефективності і стабільності, перетвориться на квітучу тиранію Утопії. Ваші гроші – ваш вибір.