Для публіки дружини відомих письменників майже невидимі, але ніхто не знав цього краще, аніж Лізі Лендон. Її чоловік здобув Пуліцерівську премію та премію Національної Книги, але Лізі дала у своєму житті лише одне інтерв’ю. Вона дала його для дуже відомого жіночого журналу, який друкував шпальту під назвою «Так, я одружена з Ним!». Приблизно половину свого монологу з п’ятисот слів вона присвятила поясненням, чому її пестливе ім’я закінчується на «зі». Більшу частину другої половини вона витратила на розповідь про свій рецепт приготування на слабкому вогні повільно підсмажуваного ростбіфа. Сестра Лізі Аменда сказала, що на світлині, яку надрукували разом з інтерв’ю, Лізі здавалася гладкою.

Жодна з сестер Лізі не могла відмовити собі в задоволенні запустити кота в голубник (її батько називав це «розворушити сморід») або добряче прополоскати чиюсь брудну білизну, але єдиною з них, яка завдавала Лізі чимало клопоту, була ця ж таки Аменда. Найстарша (і найдивакуватіша) серед дівчат із родини Дебушерів, що колись мешкали в містечку Лісбон Фолз, Аменда останнім часом жила сама-одна в будинку, який купила для неї Лізі, неподалік від Касл В’ю, де завжди була погана погода і де Лізі, Дарла та Кантата могли наглядати за нею. Лізі купила цей будинок для неї сім років тому, за п’ять років до того, як помер Скот. Помер молодим. Помер, коли ще не настав його час, як то кажуть. Лізі досі не могла повірити, що його немає вже два роки. Цей проміжок часу здавався їй водночас дуже довгим і коротким, як швидкоплинна мить.

Коли Лізі нарешті змогла примусити себе розпочати наводити лад у його так званому кабінеті, довгій анфіладі яскраво освітлених кімнат, які раніше були тільки горищем над сільським сараєм, Аменда з’явилася вже на третій день після того, як Лізі закінчила інвентаризацію усіх зарубіжних видань (їх були сотні), але ще тільки почала складати список меблів, ставлячи зірочку біля тих, які хотіла зберегти. Вона чекала, що Аменда запитає її, чому вона, в Бога, так забарилася, але Аменда не стала нічого запитувати. Покінчивши нарешті з меблями, Лізі перейшла до найбільшого прикомірку, до картонних коробок із листами, список яких вона не мала наміру складати, але навіть побіжний перегляд їх забрав у неї цілий день. Тим часом увага Аменди й далі була зосереджена на купах і стосах пам’ятних публікацій, книжок та речей, яких колись торкалася рука Скота і які тепер розмістилися під південною стіною кабінету. Вона ходила туди й сюди біля цього дивного утворення, схожого на величезну змію, дуже мало або й зовсім нічого не кажучи, але часто щось занотовуючи в невеличкому блокноті.

Але Лізі жодного разу не запитала її ані «Що ти там шукаєш?», ані «Що ти там занотовуєш?» Як Скот відзначав не одного разу, Лізі володіла чи не найрідкіснішим із людських талантів: вона ніколи не втручалася в чужі справи, проте не дуже переймалася, якщо ви були не проти втрутитися в її власні справи. Принаймні, якщо ви не виробляли вибухівку, щоб пожбурити її в когось, а у випадку Аменди можливість виробництва вибухівки завжди існувала. Вона належала до тієї категорії жінок, які були неспроможні не пхати носа в чуже корито, була такою жінкою, яка просто не могла не розкрити рота, раніше або пізніше.

Її чоловік подався на південь із Рамфорда, де вони жили у 1985 році («Як двійко росомах, які застрягли у стічній трубі», — сказав Скот, після того як одного разу вони їх відвідали, і він заприсягнувся більш ніколи не повторювати цього візиту). Єдина дочка Аменди, яку вони назвали Інтермеццою, а скорочено йменували Мецці, вирушила на північ до Канади (з водієм-дальнобійником, якого вона обрала собі у бойфренди). «Один на північ подався, а другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити». Батько не стомлювався повторювати ці свої улюблені рядки, коли вони були малими дітьми, а тією з дочок Денді Дейва Дебушера, що й справді ніколи не могла стулити свою вічно роззявлену пельку, була, безперечно, Менда, яку спочатку покинув чоловік, а потім — і власна дочка.

Хоч Аменду іноді й дуже важко було терпіти, проте Лізі не захотіла, щоб вона жила в Рамфорді сама-одна; вона просто не довіряла їй, коли та залишалася сама, і хоч вони ніколи цього вголос не казали, але Лізі була переконана, що Дарла й Кантата відчували те саме. Тому вона поговорила зі Скотом і знайшла невеличкий будинок під назвою Кейп-Код, який їм продали за дев’яносто сім тисяч доларів готівкою. Незабаром по тому Аменда переселилася туди, де за нею було легко здійснювати нагляд.

А тепер Скот був мертвий, і Лізі нарешті взялася наводити лад у його письмових апартаментах. Десь на середину четвертого дня зарубіжні видання були складені в коробки, листування було переглянуте і певною мірою впорядковане, і вона вже мала досить чітке уявлення про те, яких меблів їй позбутися, а які зберегти. Тоді чому вона переживала відчуття, ніби зробила дуже мало? Вона знала від самого початку, що з цією роботою квапитися не слід. Не варто було звертати увагу на наполегливі листи та телефонні дзвінки, які вона одержала після смерті Скота (а ще чимало візитів також). Вона знала, що кінець кінцем люди, зацікавлені в оприлюдненні неопублікованої спадщини Скота, матимуть те, що хочуть, але це станеться лише тоді, коли вона буде готова дати їм те, чого вони хочуть. Вони спершу не могли ясно сформулювати свої побажання. Вони не дійшли туди, куди хотіли дійти, як кажуть у народі. Тепер, як їй здавалося, більшість із них дійшли.

Було чимало слів, якими вони називали те, що залишив по собі Скот. Вона повністю розуміла лише одне з них — пам’ятні речі, але було ще одне чудне слово, що звучало приблизно як інкункабіла. Саме цього хотіли нетерплячі люди, і підлесливі, і сердиті — Скотових інкункабіла. Лізі почала думати про них як про інкунків.

Головним її почуттям, а надто після того як з’явилася Аменда, було розчарування, ніби вона або недооцінила завдання, яке стояло перед нею, або переоцінила (до того ж в неймовірних масштабах) свою спроможність привести все це до неминучого логічного завершення — меблі, які вона хотіла зберегти, були навалені на купу в сараї унизу, килими лежали скручені в рулони й перев’язані тасьмою, щоб не розкручувалися, жовтий фургон марки «Райдер» стояв на під’їзній алеї, відкидаючи свою тінь на дощаний паркан між її подвір’ям та сусідньою садибою Ґеловеїв.

І не варт було забувати також про сумне серце цього місця, про три настільні комп’ютери (їх було чотири, але один, що стояв у пам’ятному куточку, Лізі уже звідти прибрала). Кожен із них був новішим і легшим за попередні, але навіть найновіший являв собою громіздку настільну модель. Усі вони досі були в робочому стані, проте всі захищені паролями, яких Лізі не знала. Вона ніколи ними не цікавилася й тепер не мала найменшого уявлення про те, яка організована в електричні байти інформація може зберігатися на твердих дисках комп’ютерів. Списки закуплених бакалійних товарів? Вірші? Еротика? Вона не мала сумніву, що Скот був під’єднаний до інтернету, але не могла знати, чим він цікавився, коли заходив туди. Бібліотекою «Амазонки»? Політичним веб-сайтом Мета Драджа? Уявним життям Генка Вільямса? «Золотими зливами та Вежею Могутності мадам Круелли?» Вона спробувала викинути ці думки зі своєї голови, адже вона бачила б рахунки (або принаймні невідомі їй пункти в загальному місячному підсумку господарських витрат), а крім того, просто не варт звертати увагу на такі дрібниці. Зрештою, якби Скот хотів приховати від неї якусь тисячу доларів на місяць, він не мав би з цим жодних проблем. А паролі? Найкумедніше те, що він їй, певно, сказав, якими вони були. Вона просто забула про ці дрібниці, ото й усе. Вона нагадала собі, що їй варто буде спробувати своє ім’я. Вона зробить це, можливо, тоді, коли Аменда піде звідси бодай на день. Але не схоже було, що це станеться скоро.

Лізі сіла й відгорнула волосся з чола. «З такими темпами я не доберуся до рукописів раніше липня, — подумала вона. — Інкунки збожеволіють, коли довідаються, як я повзу вперед. А надто той, останній».

Останній — він приходив десь п’ять місяців тому — спромігся не вийти з рівноваги, розмовляв дуже чемно, але Лізі, зрештою, почало здаватися, що він може бути зовсім іншим. Лізі сказала йому, що кабінети Скота на той час були зачинені майже півтора року, але тепер вона нарешті зібралася з силами й готова піти туди й розпочати прибирання кімнат та наведення в них ладу.

Її гостем був професор Джозеф Вудбоді з англійського факультету Пітсбурзького університету. Піт^[1] був альма-матер Скота, а лекції Вудбоді про творчість Скота Лендона та Американський Міф мали надзвичайну популярність і приваблювали дуже багато слухачів. Він мав також чотирьох аспірантів, які писали дисертації про Скота Лендона і мали захищатися вже цього року. Тож не було нічого дивного в тому, що цей інкунк перейшов у рішучий наступ, коли Лізі заговорила з ним такими туманними термінами, як «скоріш рано, ніж пізно» або «цього літа майже напевне». Але тільки тоді, коли вона запевнила, що зателефонує йому одразу, як тільки «пилюка всядеться», Вудбоді почав потроху відступати.

Як він висловився, той факт, що вона ділила ліжко з великим американським письменником, не робить її спроможною кваліфіковано розпорядитися його літературною спадщиною. Це робота для експерта, сказав він, а пані Лендон, наскільки йому відомо, навіть не навчалася в коледжі. Він нагадав їй, що минуло чимало часу відтоді, як Лендон помер, і вже почали поширюватися всілякі чутки. Безперечно, що існує багато неопублікованої прози Лендона — оповідання, а може, навіть романи. Чи не могла б вона дозволити йому увійти до кабінету свого чоловіка хоча б на короткий час? Він би трохи позазирав у картотеки та в шухляди його письмових столів, щоб спростувати бодай ті з чуток, які йому уявляються найбезглуздішими. Упродовж цього часу вона, звичайно ж, буде поруч із ним — це зрозуміло само собою.

— Ні, — сказала вона, проводжаючи професора Вудбоді до дверей. — Я поки що не готова.

Вона вдала, ніби не помітила тих ударів нижче пояса, яких їй завдав цей відвідувач, бо й він був не менш шалений, ніж решта, тільки й того, що трохи стриманіший і довше приховував своє нетерпіння.

— А коли буду готова, то я хочу переглянути все, а не тільки рукописи.

— Але…

Вона серйозно кивнула йому головою:

— Я повинна з’ясувати, чи все так само.

— Я не розумію, про що ви.