Це вже друга моя передмова до так званих «бакменівських книжок» — словосполучення, яке стало назвою (принаймні в моїй голові) для перших кількох романів, опублікованих під іменем Річард Бакмен, тих, що на початку були нерозкрученими пейпербеками під логотипом видавництва Signet. Перша передмова мені не надто подобається, вона радше здається хрестоматійним прикладом письменницького потьмарення розуму. Але це не дивно. Коли вона писалася, бакменівське альтер еґо (тобто я) було не в тому настрої, який можна назвати замисленим чи аналітичним. Насправді я почувався окраденим. Бакмена не створено як короткотермінове назвисько. Він мав залишитися надовго, тож коли зв’язок між моїм і його іменами віднайшли, я був здивований, засмучений і злющий. А це не той стан, що годиться для написання доброго есе. Цього разу, сподіваюся, вийде краще.

Мабуть, найважливіше, що я можу сказати про Річарда Бакмена: він став справжнім. Звісно ж, не повністю (з нервовою усмішкою промовив він). Я це пишу не в маренні. Хоча… ну… все може бути. Врешті-решт, марення — це саме те, що автори художньої літератури намагаються викликати у своїх читачів, принаймні поки книжка лежить розгорнута перед ними, тож і самі письменники навряд чи убезпечені від цього стану… як би його назвати? «Цілеспрямоване марення» звучить нормально?

У будь-якому разі Річард Бакмен почав кар’єру не в ролі марення, а радше в ролі укриття, з якого я міг опублікувати кілька ранніх робіт, які, здавалося мені, сподобаються читачам. Тоді він почав рости й оживати, а таке часто трапляється зі створіннями з письменницької уяви. Я став уявляти, що він живе життям фермера-молочаря… його дружину, вродливу Клавдію Інез Бакмен… його самотні ранки в Нью-Гемпширі, проведені за доїнням корів, на прогулянках у лісі в роздумах про свої історії… вечори за письмом на друкарській машинці «Оліветті», поруч із якою — незмінна склянка віскі. Я колись знав письменника, що говорив, мовляв, коли письмо йде добре, його роман «наливається». Так почав наливатися й мій псевдонім.

Тоді, коли його прикриття зникло, Річард Бакмен помер. Я не ставився до цього серйозно, коли давав кілька інтерв’ю, які почувався зобов’язаним дати, і говорив, що він помер від раку псевдоніма, хоча насправді його вбив шок: усвідомлення, що іноді люди просто не здатні дати тобі спокій. Якщо висловитися пишніше (хоч і цілком близько до істини), Бакмен був вампірським боком мого існування, якого вбило сонячне світло розкриття. Мої почуття щодо всього цього були настільки суперечливі (й настільки плідні), що їх вистачило на цілу книжку (стівен-кінгівську) «Темна половина». У ній ідеться про письменника, чий псевдонім, Джордж Старк, оживає по-справжньому. Цей роман моя дружина завжди не зносила, мабуть, тому що в Теда Бомонта мрія стати письменником бере гору над реальністю буття чоловіком. У Теда марення цілком перевершує раціональне мислення, що призводить до жахливих наслідків.

Проте в мене такої проблеми не було. Серйозно. Я відклав Бакмена геть, і хоча мені було шкода, що тому довелося померти, я б лукавив, якби не сказав, що ця смерть принесла мені також і часточку полегшення.

Романи, розміщені в цій збірці^[1], написав молодий чоловік, злий, енергійний і цілком одержимий мистецтвом та ремеслом письменства. Вони були написані не як бакменівські (Бакмена тоді ще не існувало), проте в бакменівському стані свідомості: легка лють, сексуальне невдоволення, скажено чудове почуття гумору й легкий відчай. Бен Річардс, кощавий передтуберкульозник, протагоніст «Переслідуваного» (настільки віддалений від персонажа Арнольда Шварценеґґера у фільмі, наскільки це взагалі можливо), врізається захопленим літаком у хмарочос «Мережевих ігор», убиваючи себе, проте забираючи також життя сотень (а може, й тисяч) працівників БТБ — ось щасливий кінець, за версією Річарда Бакмена. Закінчення інших романів Бакмена навіть похмуріші. Стівен Кінг розуміє, що добрі люди не завжди перемагають (див. «Куджо», «Кладовище домашніх тварин» і, мабуть, «Крістіну»), проте він також розуміє, що здебільшого перемога таки за ними. Щодня в реальному житті добрі люди перемагають. Здебільшого ці перемоги залишаються нікому не відомими (мало хто купить газету з заголовком «ЧОЛОВІК ЗНОВУ БЕЗПЕЧНО ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ З РОБОТИ» на першій шпальті), але це реальні історії… а письменство має відбивати реальність.

І все одно…

У першій чернетці «Темної половини» Тед Бомонт у мене цитував Доналда Е. Вестлейка, дуже смішного письменника, який випустив кілька вельми похмурих романів під псевдонімом Річард Старк. Коли його попросили роз’яснити дихотомію між Вестлейком і Старком, цей письменник відповів: «Я пишу Вестлейкові історії в сонячні дні. Коли дощить, я Старк». Здається, ця фраза не потрапила у фінальну версію «Темної половини», але мені вона завжди подобалася (я себе завжди до цього релейтив, як зараз модно говорити). Бакмен — вигадане створіння, яке з кожною опублікованою книгою з його іменем на обкладинці ставало дедалі реальнішим, — був із дощових, найдощовіший, можна сказати.

Хороші люди здебільшого перемагають, відвага зазвичай тріумфує над страхом, домашні пси майже ніколи не заражаються сказом: це те, що я знав у двадцять п’ять і що знаю досі, у 25 × 2. Але також я знаю, що в усіх нас у нутрі є місце, де дощ не вщухає, тіні завжди довгі, а в лісах водяться численні почвари. Добре мати голос, який проартикулює жахи такого місця й частково опише його географію, не відмовляючись від сонячного проміння та чіткості, які так часто наповнюють наші звичні життя.

У «Схудлому» Бакмен уперше заговорив від власного імені — це був єдиний із ранніх бакменівських романів, у якому на першій чернетці було його ім’я, а не моє, — і мені здалося нечесним, що, тільки-но він почав набувати власного голосу, його можуть плутати зі мною. Це було б помилкою, бо на той час Бакмен став для мене своєрідним ідом. Він говорив те, що я не міг собі дозволити, і думка про те, як він (не автор бестселерів, його ім’я не з’являється в «Форбс» у якомусь дурному списку конферансьє, що з розкошів навісніють, не обличчя, що опиняється в програмі «Сьогодні», не запрошений для камео в кіно) десь на молочній фермі в Нью-Гемпширі тихенько пише свої книжки, дозволяла йому мислити й говорити так, як не міг я. А тоді з’явилися новини: «Бакмен — це насправді Кінг», — і ніхто, навіть я сам, не був у змозі захистити мерця чи вказати на очевидне: Кінг — це також насправді Бакмен, принаймні подеколи.

Це нечесно, думав я тоді і так само думаю тепер, проте життя іноді підкидає тобі маленьке пацятко, та й по всьому. Я вирішив викинути Бакмена зі своїх думок та життя, і так тривало чимало років. А тоді, коли я писав один роман (стівен-кінгівський) під назвою «Десперація», Річард Бакмен зненацька знову вигулькнув у моєму житті.

Я саме працював на «ванівському» спеціалізованому текстовому процесорі. Він був схожий на візіофон зі старого серіалу про Флеша Ґордона. У мого був зовсім трохи сучасніший лазерний принтер, і час від часу, коли мені щось спадало на думку, я записував якусь фразу чи ймовірну назву на уривку паперу і скотчем приклеював збоку на принтер. Дописуючи третю чверть «Десперації», я занотував на одному з уривків єдине слово: РЕГУЛЯТОРИ. Перед тим у мене виникала чудова ідея роману, де йшлося б про іграшки, зброю, телебачення й передмістя. Я не знав, чи колись напишу його (чимало тих «принтерних записок» не обернулися нічим), але було круто про це роздумувати.

Потім одного дощового дня (річард-старківського), коли я заїжджав до себе на доріжку, мені дещо спало на думку. Не знаю, звідки воно прийшло, бо ніяк не стосувалося дрібниць, що тоді кружляли в голові. Ідея полягала в тому, щоб узяти персонажів із «Десперації» й помістити їх у «Регулятори». В одних випадках вони б грали ролі тих же людей, в інших — змінилися б. Вони б у жодному випадку не робили те саме й не реагували так само, бо різні історії вимагають різних планів дій. Я подумав, що це буде наче учасники однієї трупи, які грають у двох різних п’єсах.

Тоді мені спало на думку дещо навіть цікавіше. Якщо я можу скористатися поняттям трупи для персонажів, то можу залучити його також і для сюжету: запхати чимало елементів із «Десперації» в цілком нову форму й створити своєрідний дзеркальний світ. Ще до початку роботи я знав, що багато критиків назвуть це роздвоєння дешевим трюком… і вони не те щоб зовсім помилятимуться, якщо чесно. Але я подумав, що це буде хоч і дешевий, але хороший трюк. Може, навіть просвітлювальний трюк, який продемонструє м’язистість і різнобічність оповіді, її мало не безмежні можливості в адаптації кількох простих елементів у нескінченних привабливих варіаціях, її пустотливий шарм.

Але ті дві книжки не могли звучати цілком однаково, не могли означати одне й те ж, так само як різне звучання й значення мають однакові вистави Едварда Олбі й Вільяма Інджа, навіть якщо виконані два вечори поспіль однією трупою акторів. Як же мені створити інший голос?

Спочатку я думав, що це не вдасться, тому краще відправити цю ідею в кошик Руба Ґолдберґа, який у мене стоїть десь у глибинах розуму, позначений написом «ЦІКАВІ, АЛЕ НЕЗДІЙСНЕННІ ШТУКИ». А тоді спало на думку, що відповідь завжди лежала поруч: «Регулятори» міг би написати Річард Бакмен. Поверхнево його голос звучить так само, як мій, але під цією поверхнею — цілий всесвіт розбіжностей, голоси різні, наче сонце і дощ, скажімо так. І його погляд на людей завжди відрізнявся від мого, він був водночас веселіший і холоднокровніший (Барт Доз у «Дорожніх роботах», моєму улюбленому ранньому бакменівському романі, чудовий цьому приклад).

Бакмен, звісно ж, помер, я сам про це повідомив, але для письменника смерть насправді проблема незначна — запитайте Пола Шелдона, який для Енні Вілкс повернув до життя Мізері Честейн, чи Артура Конан Дойла, що повернув Шерлока Голмса з Райхенбахського водоспаду, коли на нього напустилися фанати з усієї Британської імперії. Та й насправді ж я не повертав Річарда Бакмена до життя. Просто уявив собі коробку відкинутих рукописів у нього в підвалі, в якій зверху лежали «Регулятори». І просто переписав книжку, яку Бакмен уже створив.

Переписування давалося трохи важче… але водночас значною мірою бадьорило. Було надзвичайно приємно знову почути голос Бакмена, і те, на що я сподівався, таки сталося: фінальна книжка була свого роду сестрою-близнючкою тієї, яку я написав під власним іменем (і ті книжки були написані буквально впритул: в один день я закінчив кінгівську, а наступного вже взявся за бакменівську). Вони були так само не схожі, як Кінг і Бакмен. «Десперація» — про Бога, «Регулятори» — про телебачення. Думаю, таким чином вони обидві про вищі сили, але дуже різні.

Бути Бакменом завжди було важливо тому, що важливо віднаходити добрий голос і вагому точку зору, яка дещо відрізняється від власної. Не цілком відрізняється, я не настільки шизоїд. Проте я вважаю, що є певні способи, якими ми змінюємо свою точку зору й сприйняття, щоб побачити себе по-новому (ніби вдягаємо новий одяг чи по-іншому зачісуємось), і що ці способи можуть бути дуже корисними шляхами до оживлення й освіження старих стратегій проживання життя, споглядання життя й творення мистецтва. Жодна з цих реплік не має натякати на те, що в бакменівських книжках я зробив щось неймовірне, і це, звісно ж, не аргументи на користь їхньої художньої цінності. Але я занадто люблю свою роботу, щоб давати їй зачерствіти. Бакмен був одним зі способів, якими я спробував освіжити своє ремесло, щоб воно не стало надто комфортним і м’якеньким.

Я сподіваюся, що ці ранні книжки показують певний поступ в особі Бакмена і що вони також показують сутність цієї особи. Темні тони, розпач, навіть коли лунає сміх (узагалі, найбільший розпач саме тоді, коли лунає сміх), Річард Бакмен — не той, ким я хотів би бути завжди, навіть якби він і досі був живий… але приємно мати цей варіант, таке вікно у світ, хоч яке суперечливе. Крім того, ознайомлюючись із цими історіями, читач або читачка може виявити, що Дік Бакмен має одну спільну рису з альтер еґо Теда Бомонта, Джорджем Старком: він не дуже приємний тип.

І я от думаю, чи немає в тій коробці, яку вдова місіс Бакмен знайшла в підвалі їхнього фермерського будинку в Нью-Гемпширі, ще якихось добрих завершених чи майже завершених рукописів.

Іноді я багато про це думаю.