Пауло Коельйо
Хіпі

Розказані тут історії — це частина мого досвіду. Я змінив порядок подій, імена та риси людей, скоротив деякі сцени, але все, що сталося, — це правда. Я використав оповідь від третьої особи, тому що це дозволило наділити персонажів власним голосом в описі їхніх життів.

 вересні 1970 року два місця змагалися за честь уважатися центром світу: лондонська площа Пікаділлі та амстердамська Дам. Та не весь світ про це знав. Якби людей запитали, то більшість відповіла б: «Білий дім у Сполучених Штатах та Кремль у Радянському Союзі». Адже переважна частина таких людей дізнавалися про щось із газет, телебачення, радіо — засобів інформації геть застарілих, що вже ніколи не набудуть того значення, яке мали, коли їх винайшли.

У вересні 1970 року авіаквитки коштували страшенно дорого, що дозволяло подорожувати тільки обраним. Утім це було не зовсім так для купи молоді, зовнішній вигляд якої лише й описували старі засоби інформації: волосся довге, убрання строкате, не миються (оце було брехнею, та молодь не читала газет, а дорослі вірили будь-якій новині, спроможній образити тих, кого вважали «загрозою для суспільства та добропорядності»), намагаються розбестити ціле покоління сумлінних юнаків та дівчат, прагнучи утвердитися в житті своїми жахливими прикладами розпусти та «вільного кохання», як про це презирливо говорили. Так от, ці юрби молоді, щоразу чисельніші, мали систему поширення інформації, яку ніхто, геть ніхто не міг розкрити.

«Невидима пошта» не дуже переймалася повідомленнями про нову модель «Фольксваґена» чи нові марки прального порошку, щойно викинуті на ринок у всьому світі. Її новини зосереджувалися на тому, куди ж проляже чергова велика тропа, якою рушить оте юнацтво — зухвале, брудне, віддане «вільному коханню», одягнене так, як жодна людина з добрим смаком не дозволила б собі. Дівчата із заплетеними, утиканими квітами косами, у довгих спідницях і без ліфчиків, у намистах усіх кольорів і геть з усього; хлопці з місяцями не стриженими волоссям та бородами, у вицвілих і подертих зношених джинсах, бо джинси були дорогі в усьому світі, за винятком Сполучених Штатів, де вони колись вийшли з гетто фабричних робітників, а тепер красувалися під час гігантських концертів у Сан-Франциско та його околицях.

«Невидима пошта» існувала тому, що люди завжди відвідували концерти, обмінюючись ідеями про наступні місця зустрічей, про можливість спізнати світ, не сідаючи в туристичний автобус, де гід оповідає про краєвиди, доки молодші пасажири нудьгують, а старші сплять. І отак, із уст в уста, передавалися відомості про те, де буде найближчий концерт або куди тепер поведе велика тропа. І ні для кого не існувало фінансових меж, бо улюбленим чтивом усієї цієї спільноти був не Платон, не Аристотель, не комікси когось із популярних малювальників. Велика книга, без якої майже ніхто не подорожував до старого континенту, називалася «Європа за п’ять доларів на день» Артура Фроммера^[5]. З неї всі дізнавалися, де можна зупинитися, що подивитися, де поїсти, у яких місцях зустрічатися й де послухати музику наживо, майже не витрачаючись.

Єдиною на той час помилкою Фроммера було обмеження свого путівника Європою. Хіба не існували інші цікаві місця? Чи ж люди не були більше схильні поїхати до Індії, ніж до Парижа? Фроммер виправив цю помилку кількома роками пізніше, але тоді «Невидима пошта» взялася популяризувати шлях до Південної Америки — до колись загубленого міста Мачу-Пікчу^[6], застерігаючи всіх, аби не надто розбалакували це тим, хто не знав культури хіпі, бо невдовзі в те місце понаїдуть варвари з фотоапаратами та розлогими поясненнями (що швидко забуваються) про те, як одне індіанське плем’я створило так добре сховане місто, що його можна було відкрити лише з висоти — а це ж уважали неможливим, бо люди не літають.

Будьмо справедливими: існував і другий неабиякий бестселер, не такий поширений, як книжка Фроммера, але його проковтували люди, що вже пережили свою соціалістичну, марксистську, анархістську фазу, завершивши її — усі — глибоким розчаруванням у системі, вигаданій тими, хто казав про «незворотність узяття влади робітниками всього світу». Або що «релігія — це опій для народу» — на це заперечували, мовляв, хто вживає такий тупий вислів — нічого не тямить у народі, а ще менше — в опії. Адже в уявленнях погано й строкато вдягненого юнацтва жили Бог, боги, богині, ангели й тому подібне. Єдиною проблемою було те, що в тій книжці під назвою «Ранок магів» двох авторів: француза Луї Повеля та радянця Жака Берж’є — математика, колишнього розвідника, невтомного дослідника окультизму^[7], — говорилося прямо протилежне політичним підручникам: світ складається з цікавенних речей, існують алхіміки, маги, катари, тамплієри — уживалися й інші слова, з якими не стати лідером продажів у книгарнях: один примірник читало щонайменше десять осіб — через непомірну ціну. Зрештою, Мачу-Пікчу теж згадувалося в книжці, і всі хотіли поїхати туди, до Перу, і там була молодь з усього світу (гаразд, з усього світу — це трохи перебільшення, бо ті, хто жив у Радянському Союзі, не могли аж так легко виїхати звідти).

Та зрештою вернімося до справи: юнацтво з усіх куточків світу, кому вдавалося оформити безцінний «паспорт», зустрічалося на так званих «хіпівських тропах». Ніхто не знав точно, що означало слово «хіпі», та це було неважливо. Можливо, воно мало значення «велике плем’я без вождя», або «маргінали, що не нападають», або всі разом характеристики, зроблені на початку цієї глави.

Паспорти, ці маленькі книжечки, видані урядом, покладені в прив’язану на поясі сумку разом з грошима (які не були вже такими важливими), використовували подвійно. По-перше, як усі знаємо, аби мати змогу перетнути кордон — адже прикордонники не піддавалися на прочитані новини й не відправляли назад людину лише через те, що не звикли до того одягу, і того волосся, і тих квітів, і тих намист, і того бісеру, і тих усмішок, від яких здавалося, що людина перебуває в постійному екстазі, — усе це приписували зазвичай, хоч і несправедливо, дії диявольських ліків, які — стверджувала преса — молодь споживала у щораз більших кількостях.

Другою функцією паспорта було убезпечити його власника в екстремальних ситуаціях — коли гроші повністю закінчувались і він не мав до кого звернутися. Ота «Невидима пошта» завжди надавала необхідну інформацію про місця, де документ можна було продати. Ціна змінювалася залежно від країни: паспорт Швеції, де всі біляві, високі й світлоокі, коштував дуже мало, оскільки міг бути перепроданий лише білявим, високим, світлооким і вони не були, як правило, у списку найбільше затребуваних. Але паспорт Бразилії коштував цілого статку на чорному ринку через те, що в цій країні, окрім білявих, високих і світлооких, є також чорні, високі й низькі з темними очима, люди східного типу з широкими очима, мулати, індійці, араби, євреї — ціла суміш, що мріяла про один із найжаданіших документів планети.

Щойно паспорт було продано, первісний власник ішов до консульства своєї країни та, удаючи переляк та пригніченість, казав, що на нього напали й усе вкрали, тепер він без грошей і без паспорта. Консульства багатших країн видавали паспорти й безплатний зворотний квиток додому, від другого одразу відмовлялися під приводом, що «дехто винен мені велику суму, має спочатку повернути своє». Бідніші країни, керовані зазвичай суворими урядами в руках військових, влаштовували цілий допит, аби побачити, чи прохач не перебуває у списку «терористів», розшукуваних за підривну діяльність. Пересвідчившись, що дівчина (або хлопець) має чисте досьє, вони проти власної волі були змушені видати документ. І навіть не пропонували зворотного квитка, бо не мали інтересу, щоб оті відхилення впливали на покоління, які виховувались у пошані до Бога, родини та власності.

Вертаючись до троп: після Мачу-Пікчу наставала черга Тіауанако в Болівії. Потому — Лхаса в Тибеті, куди було дуже важко потрапити, тому що, згідно з «Невидимою поштою», точилася війна між монахами й китайськими солдатами^[8]. Звісно, уявити собі цю війну було важко, але всі вірили й не наважувалися на довжелезну подорож, аби їх ув’язнили монахи чи солдати. Крім того, великі філософи доби, що саме роз’єднались у квітні того року, трохи раніше проголосили, що велика мудрість планети була в Індії. Цього вистачило, щоб юнацтво всього світу вирушило туди в пошуках мудрості, пізнання, ґуру, обітниць бідності, просвітлення, зустрічі з Му Sweet Lord^[9].

«Невидима пошта», однак, повідомила, що великий ґуру «Бітлз» Махаріші Махеш Йоґі спробував звабити й вступити в сексуальні стосунки з Мією Ферроу, акторкою, яка протягом років завжди мала нещасливий любовний досвід і поїхала до Індії на запрошення «Бітлз», можливо, щоб вилікуватися від пов’язаних із сексуальністю травм, які, здавалося, переслідували її, наче згубна карма.

Та все вказує на те, що карма Мії Ферроу мала подорожувати туди ж, куди Джон, Пол, Джордж та Рінґо. Як оповідала Мія, вона медитувала в печері великого ґуру, коли він схопив її й намагався примусити до статевих стосунків. На той час Рінґо вже повернувся до Англії, бо його дружина ненавиділа індійську їжу, а Пол також вирішив покинути усамітнення, переконавшись, що воно не дає користі.

Джордж та Джон ще перебували в храмі Махаріші, коли їх розшукала заплакана Мія і розповіла, що сталося. Обидва миттю зібрали свої валізи, і, коли Просвітлений вийшов спитати, що відбувається, відповідь Леннона була вражаюча:

— Чи ж ти не просвітлений до біса? Тоді маєш добре розуміти...^[10]

Отже, у вересні 1970-го жінки правили світом — краще сказати, молоді хіпійки правили світом. Чоловіки тинялися собі, знаючи, що спокушала жінок не мода — у цій справі відомо, чиє зверху, — тож змирилися раз і назавжди зі свою залежністю, жили в занедбаному стані й ніби прохали: «Захисти мене, я самотній і не можу нікого знайти, бачу, що світ мене забув і кохання покинуло назавжди». Жінки обирали собі чоловіків, і не думаючи одружуватися, лише аби приємно й весело провести час і мати насичений та вигадливий секс. У речах важливих, як і в поверхових та дрібних, вирішальним голосом був саме їхній. Тому, коли «Невидима пошта» поширила новину про сексуальні домагання до Мії Ферроу і фразу Леннона, було негайно вирішено змінити маршрут.

Утворилась інша тропа: з Амстердама (Голландія) до Катманду (Непал) автобусом, який проїжджав через потенційно дуже цікаві країни: Туреччину, Ліван, Іран, Ірак, Афганістан, Пакистан і частину Індії (достатньо віддалену від храму Махаріші, зазначмо принагідно). Мандрівка тривала три тижні, проїжджалася шалена кількість кілометрів, а квиток коштував приблизно сто доларів.

арла сиділа на площі Дам, питаючи себе, коли ж той, хто мав би супроводжувати її в цій магічній подорожі (як гадала вона, ясно ж), нарешті з’явиться. Вона полишила в Роттердамі свою роботу, добиратися до якої потягом було заледве годину, але, змушена заощаджувати кожен цент, їздила автостопом, і дорога забирала майже цілий день. Дівчина дізналася про автобусну подорож до Непалу в одній із десятків альтернативних газет, створюваних завдяки поту, любові й праці людей, які вважали, що мають щось розповісти світу, й одразу продавалися за дріб’язок.

Після тижня очікування Карла почала нервуватися. Вона зв’язалася з десятком хлопців з усього світу, кому цікаво було б побувати там, на тій площі, єдиною привабою якої є монумент у формі фалоса, що принаймні мав би підсилити чоловічу силу й мужність. Аж ні: ніхто з них не мав наміру їхати в такі незнайомі місця.

Про відстань не йшлося: більшість із них були зі Сполучених Штатів, Латинської Америки, Австралії та інших країн і потребували грошей для дорожезних авіаційних квитків та багатьох прикордонних пунктів перетину кордону, де їх могли б не пропустити й довелося б вертатися додому, не побачивши один із двох світових центрів. Вони приходили сюди, знуджено сиділи на площі, курили марихуану, раділи можливості робити це на очах у поліції та буквально потрапляли в лапи сект і культів, якими кишіло місто. Вони забували принаймні на деякий час про те, що постійно чули: синку, ти маєш піти в університет; підрізати це волосся; не сором своїх батьків, тому що інші (інші?) скажуть, що ми погано тебе виховали; те, що ти слухаєш, — це не музика; уже час знайти собі роботу; бери приклад із твого брата (чи сестри), що, хоч і молодший, уже має достатньо грошей на свої розваги й не просить у нас.

Тепер же, далеко від постійних сімейних нотацій, вони стали вільними людьми, а Європа була надійним місцем (адже вони не зважувалися перетнути славетну «залізну завісу», «вторгаючись» до якої-небудь комуністичної країни), і кожен був задоволений, адже в подорожі навчаєшся всього, що буде потрібне на решту життя, і цього не треба пояснювати батькам.

— Тату, я знаю, що ти хочеш, аби я мав диплом, але я це можу отримати в будь-який момент життя; зараз мені потрібен досвід.