Пауло Коельйо
Одинадцять хвилин

О, Маріє, непорочно зачата, молися за нас, котрі звертаємося до Тебе. Амінь.

Присвята

29 травня 2002 року, перед тим як поставити останню крапку в цій книжці, я поїхав до Лурдського гроту у Франції, щоб набрати кілька галонів чудодійної води з тамтешнього джерела. Коли я вже ступив на територію собору, до мене підійшов якийсь літній пан років сімдесятьох і сказав: «А ви знаєте, що дуже схожі на Пауло Коельо?» Я відповів йому, що це я і є, власною персоною. Незнайомець обняв мене, познайомив зі своєю дружиною та дочкою, а потім заговорив про ту надзвичайно важливу роль, яку мої книжки відіграли в його житті. «Вони навчили мене мріяти», – сказав він.
Про це мені казали вже не раз, і мені завжди було приємно таке почути. Проте в ту мить мене опанував неабиякий страх, бо я знав, що в «Одинадцятьох хвилинах» ідеться про випадок надто делікатний, що там розглядається тема, яка може багатьох вразити і шокувати. Я пішов до джерела, набрав святої води, а коли повертався звідти, то запитав, як звуть літнього пана і де він мешкає (він жив на півночі Франції, неподалік від кордону з Бельгією).
Я присвячую цю книжку вам, Морисе Гравелін. Мій обов’язок перед вами, перед вашою онукою, перед вашою дружиною і перед самим собою: говорити про те, що мене непокоїть, а не про те, що всі хотіли б від мене почути. Одні книжки навчають нас мріяти, інші – дивитися у вічі реальності, але жодна з них не може ухилитися від того, що для автора є найважливішим: від чесного ставлення до всього, що він пише.
Тому що я перша й остання,
Мене шанують і зневажають,
Я – повія, і я – свята,
Я – дружина, і я – невинниця,
Я – мати, і я – дочка,
Я – обійми моєї матері,
Я безплідна, і я маю багато дітей,
Я щаслива у шлюбі, і я незаміжня,
Я та, хто народжує, і та, що ніколи не мала дітей,
Я – полегкість від болючих пологів,
Я – дружина, і я – чоловік,
І це мій чоловік мене сотворив,
Я – мати власного батька,
Я – сестра свого чоловіка,
А він – мій покинутий син,
Мене шанують завжди,
Бо я скандально ница й прекрасна.

«Гімн Ізиді» III або IV ст. (?), знайдений у Наг-Гаммаді
І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила.
Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, – бо ж то грішниця!»
І озвався Ісус та й говорить до нього: «Маю, Симоне, дещо сказати тобі».
А той відказав: «Кажи, Учителю».
І промовив Ісус: «Були два боржники в одного вірителя; один був винен п’ятсот динаріїв, а другий – п’ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його?»
Відповів Симон, говорячи: «Думаю, той, кому більше простив».
І сказав Він йому: «Розсудив ти правдиво».
І, обернувшись до жінки, Він промовив до Симона: «Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, – ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, – а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, – а вона миром ноги Мої намастила. Ось тому говорю Я тобі: „Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить“».
Лк 7:37-47

Одинадцять хвилин

Була собі одна повія, і звали її Марія. Стривайте-но. «Була собі» – так зазвичай починаються казки, що їх оповідають дітям, але розповіді про повій призначаються лише для дорослих. Як можна починати книжку з такої очевидної суперечності? Та позаяк немає в нашому житті жодної миті, коли б ми не стояли однією ногою в казці про фей, а другою – над проваллям, то я все ж таки почну свою розповідь саме так:
Була собі одна повія, і звали її Марія.
Як і всі повії, вона народилася невинною та цнотливою і, поки була ще зовсім юна, мріяла зустріти чоловіка, який би ощасливив її життя (багатого, доброго, розумного), одружитися з ним (у сукні нареченої), народити двох синів (що стануть знаменитими, коли виростуть), жити в гарному домі (з видом на море). Її батько був мандрівним торговцем, мати – швачкою, її місто в одній із глухих провінцій Бразилії заледве мало один кінотеатр, один банк, і тому Марія не переставала мріяти про той день, коли несподівано з’явиться її чарівний принц, здобуде її серце і вони разом вирушать завойовувати світ.
А що її зачарований принц усе не з’являвся, то їй лишалося тільки мріяти.
Уперше вона закохалася в одинадцять років, коли пішки чимчикувала від свого дому до місцевої початкової школи. Уже в перший день занять вона відкрила, що долає цей шлях не сама-одна, – поруч із нею простував хлопчисько, який жив по сусідству й мав уроки в ті ж години, що й вона. Ці двоє ніколи не обмінялися жодним словом, але Марія почала помічати, що найбільшу приємність протягом дня їй приносили ті хвилини, коли вона йшла по запилюженій вулиці під спекотним сонцем, що висіло над самою головою, долаючи спрагу, втому й докладаючи всіх зусиль, аби не відстати від хлопчака, який простував дуже швидко.
Так тривало кілька місяців. Марія, що ненавиділа навчання й не мала у своєму житті іншої розваги, крім телевізора, не знаходила собі місця, ніяк не можучи дочекатися тієї хвилини, коли треба буде рушати до школи, й, на відміну від інших дівчаток свого віку, помираючи від нудьги в суботу й неділю. А що час для дітей збігає набагато повільніше, ніж для дорослих, то вона дуже мучилася, дні здавалися їй неймовірно довгими, адже вони виділяли їй лише по десять хвилин на її любов і тисячі годин на те, щоб про неї думати, щоб уявляти собі, як було б добре, коли б вони поговорили.
І ось, нарешті, сталося.
Одного ранку хлопець підійшов до неї й попросив позичити йому олівця. Марія не відповіла нічого, вдала, ніби це несподіване звернення страшенно її розсердило, й прискорила ходу. Вона закам’яніла від жаху, коли побачила, що він прямує до неї, їй стало лячно на думку, що він здогадається, як палко вона його любить, як сподівається, що він теж її покохає, візьме її за руку й удвох вони проминуть шкільні ворота й підуть до самого кінця вулиці, а там – як казали люди – починається велике місто, де живуть герої з романів та артисти, де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.
Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках, вона страждала від своєї безглуздої поведінки, але водночас відчувала полегкість, бо знала тепер, що хлопець також звернув на неї увагу, адже олівець вочевидь був тільки привід для того, щоб розпочати розмову, бо коли він до неї наблизився, вона помітила ручку, яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі, а також ночей, що прийшли після неї, обмірковувала, як вона йому тепер відповість, прагнучи знайти ту відповідь, яка стане початком чудової пригоди, що їй не буде кінця.
Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох, іноді Марія йшла на кілька кроків попереду, стискаючи олівець у своїй правій руці, а іноді трохи відставала, щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю, – проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова, й вона мусила задовольнитися тим, що любила його і мовчки страждала до самого кінця навчального року.
Протягом наступних вакацій, які тривали нескінченно, вона іноді прокидалася вранці з ногами, залитими кров’ю, думаючи, що скоро помре; тож вирішила залишити для хлопця листа, аби він знав, що був великим коханням її життя, й плекала намір забитися в глухий сертан, щоб там її пожерли дикі звірі, які вселяли моторошний жах місцевим селянам: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не принесла б великого горя її батькам, адже бідняки завжди зберігають надію, попри всі нещастя, які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі, думаючи, що її викрала якась багата бездітна родина, й, можливо, одного дня, десь у майбутньому, вона повернеться вельможною і багатою дамою – тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя ніколи не зможе про неї забути, щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те, що жодного разу не озвався до неї.
Вона так і не написала того листа, бо одного дня мати увійшла до кімнати, побачила кров на простирадлі, усміхнулася й сказала:
– То ти вже стала дівкою, дочко моя.
Вона захотіла знати, який зв’язок між тим, що вона стала дівкою, і кров’ю, яка витікала з неї, але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це прямо, а тільки підтвердила, що це явище цілком нормальне і що віднині їй раз на місяць доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії, згорнутий у формі кукурудзяного качана, яка всмоктуватиме цю кров. Марія запитала, чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою, аби кров не капала їм на штани, й довідалася, що таке буває лише з жінками.
Марія стала дорікати Богові, але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала самій собі за свою дурну поведінку, коли кинулася навтіки від того, кого найбільше жадала. За день до того, як мали розпочатися заняття в школі, вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія, що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.
Наступного дня вона нарядилася, як могла, вдягнувши сукню, пошиту їй матір’ю спеціально для цієї оказії, і вийшла з дому, дякуючи Богові за те, що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий наповнений гіркою мукою тиждень, аж поки вона довідалася від подруг, що його вже немає в місті.
– Поїхав кудись далеко, – сказала котрась.
У ту мить Марія зрозуміла, що певні речі втрачаються назавжди. Вона також зрозуміла, що існує місце, яке називають «далеко», що світ широкий, а її містечко – маленьке і що цікаві люди рано чи пізно кудись від’їжджають. Їй би теж хотілося кудись виїхати, але вона була ще дуже юна. І все ж таки, дивлячись на запилюжені вулиці містечка, в якому жила, вона твердо постановила, що одного дня вирушить у далекий світ слідом за хлопцем. Кожної з наступних дев’яти п’ятниць, згідно зі звичаями своєї віри, вона брала причастя й просила Діву Марію, щоб та допомогла їй вибратися звідси.