П’єса (для якої Брайоні робила афіші, програмки і квитки, виготовляла касу з ширми, покладеної набік, і обклеювала коробку для грошей червоним креповим папером) була написана нею за два дні в буремному пориві натхнення, унаслідок чого авторка пропустила сніданок і ленч. Коли приготування завершилися, їй не стало роботи – лишилося хіба що споглядати своє творіння й дочекатися приїзду її кузенів з далекої півночі. Лишається тільки день на репетицію, доки не прибув брат. Подекуди жаска, подекуди навдивовижу сумна, п’єса розповідала сердечну історію, про що й віщав римований пролог, – і, за сюжетом, таке кохання, на якому не можна збудувати хатнього вогнища, таке почуття, що не мало й дрібки тверезого глузду, таврувалось як приречене. Героїня, Арабелла, нестямно й жагуче закохана у неправедного графа-чужоземця, за свою нерозсудливість несе Божу кару, заразившись на холеру під час шаленої втечі з нареченим до приморського міста. Покинута майже всіма, прикута до ліжка на горищі, вона виявляє почуття гумору. Фортуна подає їй новий шанс – у подобі злиденного лікаря, а насправді принца, чиє покликання – зцілювати страдних. Зцілена ним, Арабелла тепер робить розважливий вибір і нагороджується примиренням із сім’єю та весіллям з принцом-лікарем «у сонячний весняний день».

Сім сторінок «Випробовувань Арабелли» місіс Талліс читала у себе в спальні, за туалетним столиком, з рукою авторки на плечах. Брайоні вивчала материне обличчя – кожен порух, кожен вияв емоцій, – і Емілі Талліс вимушено то виявляла тривогу, то весело пирхала, а врешті-решт обдарувала дочку вдячною усмішкою і мудрими схвальними кивками. Мати обійняла доньку, усадовила собі на коліна – ах, це гаряче гладеньке тільце вона пам’ятала з самого народження, і це відчуття ще й досі не зовсім її полишило, – і прошепотіла дочці у туго закручену мушельку вушка, що п’єса «колосальна», а далі миттєво погодилася, що це слово можна зачитувати на плакаті, який висітиме біля каси.

Брайоні навряд чи це усвідомлювала, але то було найвище досягнення її п’єси. Ніщо інше не могло зрівнятися з цим задоволенням – далі були тільки мрії та розчарування. У літніх сутінках, коли гасили світло, вона пірнала у насолоду мороку під балдахіном, а серце вистукувало сліпучі, дражливі фантазії, кожна з яких була п’єскою, і в кожній з них був Леон. В одній такій п’єсі його широке добродушне обличчя кривилося від горя, коли Арабелла відчувала самотність і відчай. У другій він тримав у руці коктейль, розважаючись у якомусь модному зеленому затишку, і можна було підслухати, як він вихвалявся друзям: мовляв, моя найменша сестриця Брайоні Талліс – письменниця, ви точно про неї чули. А в третій він від радості трусив кулаком, щойно у фіналі падала завіса, хоча насправді ніякої завіси не було. Її п’єса була не для кузенів, а саме для її брата, щоб відсвяткувати його приїзд, викликати його захват і відволікти від легковажної черги супутниць, у яких шиї з намистом, а голови зі свистом, і явити взірець такої бездоганної дружини, яка змусила б його повернутися до села й люб’язно запросити Брайоні бути подружкою нареченої на весіллі.

Вона належала до числа тих дітей, які одержимі бажанням отримати цілий світ просто так, задарма. У той час як кімната її старшої сестри являла собою справжнісінький безлад з розгорнутих книжок, розкиданого одягу, неприбраної постелі, повних попільничок, кімнатка Брайоні була храмом, де мешкав дух стриманості: іграшкова модель ферми на підвіконні містила звичайних тварин, але вся худоба дивилася в один бік – у бік своєї господині, – мовби готуючись заспівати на її честь, – і навіть курей ретельно загнали до курника. Власне, кімната Брайоні була єдиною охайною на весь горішній поверх у будинку. Її виструнчені ляльки в багатокімнатному іграшковому особняку немов отримали суворий наказ – не прихилятися до стін; на туалетному столику вишикувалися різноманітні крихітні фігурки: ковбої, водолази, людиноподібні миші, ніби то армія, що чекає на команду.

Смак до мініатюри являв собою один з елементів упорядкованого духу. А ще існувала пристрасть до таємниць: у дорогому лакованому секретері шухлядка відмикалася, тільки якщо натиснути в потрібному місці на з’єднання «ластівчин хвіст» – й ось там виявлявся хазяйчин щоденник, який замикався на замочок, і зошит, помережаний її власним тайнописом. В іграшковому сейфі (код – шість секретних цифр) вона зберігала листи і листівки. А під ліжком, під мостиною, яка піднімалася, була й стара олов’яна скарбничка. У цій скриньці зберігалися скарби, яким уже налічувалося чотири роки – з її дев’ятого дня народження, коли вона почала колекціонувати: жолуді-двійнята, справжні мутанти; золото-обманка (пірит), куплене на веселій виставці – як артефакт задля викликання дощу; білячий череп, легенький як листочок.

Але таємні шухлядки, замкнені щоденники та криптографічні системи не могли приховати від самої Брайоні простої істини: у неї не було жодних секретів. Її прагнення гармонійного, упорядкованого світу позбавило дівчину можливості зробити необережний вчинок. Хаос і руйнація були занадто безладними як на її смак, і дівоче серце не могло очерствіти. Її впливовий статус єдиної малої дитини в родині, а також відносна ізоляція будинку Таллісів тримали її, принаймні під час літніх канікул, подалі від дівочих інтриг з подружками. В її житті не було як нічого цікавого, так і жодного прихованого ганебного вчинку; ніхто не знав про білячий череп під її ліжком, але ж ніхто й не хотів знати. Нічого з цього вона не вважала горем, яке роз’ятрює душу, – точніше, воно стало так сприйматися постфактум, коли рішення вже було знайдено.

У віці одинадцяти років вона написала своє перше оповідання – Дурну спробу, наслідування півдюжини казок, немічний виріб, з браком – як вона зрозуміла – того життєвого знання світових перипетій, що і є запорукою читацької пошани. Але й ця перша незграбна спроба показала їй, що саме уява – джерело таємниці: щойно авторка почала розповідь – ніхто не може сказати, що буде далі. Слова були надто претензійними, надто туманними, надто разючими, надто невизначеними, щоб дати комусь уявлення про те, що буде. Хоча, виписуючи вирази на кшталт «вона сказала», «а потім», Брайоні аж сама скривилася, почуваючись безглуздо: звідки їй знати емоції вигаданого створіння? Самовикриття було неминуче, коли вона описувала слабкість героя; читач був просто зобов’язаний припустити, що вона описує себе. Яку іншу владу вона має? Лише коли оповідь була завершена, усі долі визначені, а всі сюжетні лінії запечатані навіки і всі вузлики зав’язані, так що цей твір міг нагадувати – принаймні завдяки цим ознакам – будь-яку іншу готову історію, – авторка змогла відчувати себе невразливою й готовою для того, щоб прокрутити дірочки на берегах, переплести зшиток мотузочкою на бантик, намалювати обкладинку фарбами або олівцями й показати цей витвір матері чи батьку, коли той був удома.

Її зусилля одержали підтримку. Ці спроби дійсно віталися, коли в родині Таллісів почали розуміти, що їхня дитина має дивний дар думки і слова. Вона провела довгі пообідні години, порпаючись у словниках і довідниках, вишукуючи конструкції, які, може, і були безпорадними, але так нав’язливо приваблювали: монети, сховані злодієм у кишені, були «езотеричними», злочинець, схоплений на угоні автомобілів, ридав від «самобичувального сорому», героїня на своєму чистокровному огирі здійснювала вночі «блискавичну ескападу», а невдоволений король хмурив «ієрогліфи» брів. Брайоні заохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці, й батьків і старшу сестру дивувало, коли вони чули, що їхнє тихе дівчатко так сміливо декламує, невгамовно жестикулюючи вільною рукою, піднімаючи брови, озвучуючи голоси героїв і на кілька секунд відриваючись од сторінки, щоб стежити за враженнями родини, безкомпромісно вимагаючи від кревних невідступної уваги, виспівуючи власний твір як закликання.

Та навіть без їхньої уваги, похвал і виявленого задоволення Брайоні не можна було відтягнути від аркуша паперу. У будь-якому разі, вона відкрила, як і багато письменників до неї, що не завжди визнання сприяє. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався трохи перебільшеним, з відтінком поблажливості, можливо, і дуже нав’язливим; старша сестра хотіла розмістити всі оправлені в палітурки оповідання Брайоні в один каталог і розташувати на бібліотечних полицях, між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це й було жартом, Брайоні ігнорувала такі випади. Вона вже знайшла свою стежку та знаходила насолоду на інших рівнях: писання оповідань було не тільки таємницею, але й приваблювало можливістю мініатюризації. Цілий світ можна створити на п’ятьох сторінках – і це набагато приємніше, ніж іграшкова ферма. Дитинство розпещеного принца можна ввібгати у півсторінки, утечу в місячному сяйві через сонні села – висловити однією ритмічною виразною фразою, закоханість узагалі можна описати одним словом – «миттєва». Сторінки нещодавно завершеної розповіді, здавалося, вібрували у неї в руці всім життям, що вони містили. Її пристрасть до чистоти й ладу теж задовольнилася, оскільки непокірний світ можна було приборкати просто так. Криза в житті героїні супроводжувалася градом, бурею і громом, тоді як весілля було, як правило, благословенне ясним сонячним днем і свіжим морським бризом. Любов до порядку виливалася у принципи справедливості, а смерть і шлюб підтримували родинний лад у маєтку: перше було винятково для морально сумнівних персонажів, друге – винагорода позитивним, що зволікала до останньої сторінки.

П’єса, яку Брайоні написала на честь приїзду Леона додому, була її першим екскурсом у драматургію, і Брайоні досить легко знайшла місточок. Для неї це виявилося полегшенням – припинити виписувати нескінченні «вона сказала», або змальовувати погоду, або провесну, або обличчя героїні – красу, яка, як виявила Брайоні, дарує мало розмаїття. З іншого боку, потворність має безліч варіацій. Усесвіт зводився до однієї фрази, і в цьому панував лад – справжній, майже бездушний, – і щоб це компенсувати, надати вислову хоч якогось виразу, наприкінці кожного речення неодмінно стояв знак оклику. «Випробовування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторка знала цей термін. Очікувалося, що п’єса викликатиме не сміх, а жах, давати полегшення й урок – саме в такій послідовності, – тож невинне затоплення, з яким Брайоні готувала свій проект (афішу, квитки, касу), було особливо вразливим до неуспіху. Вона легко могла привітати Леона черговим оповіданням, але звістка про те, що приїжджають кузени з півночі, примусила Брайоні з наскоку опанувати нову форму.

Ця п’ятнадцятирічна Лола і ці дев’ятирічні близнята, Джексон і П’єро, були біженцями, які вдома зазнали громадянської війни, але для Брайоні те не мало значення. Вона чула, як її мати критикувала імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, і журилася через трьох бідолашних дітей, і засуджувала свого лагідно-безвільного шваґра Сесіла, який надто любив ухилятися від розв’язання проблем і заради власного спокою втік до оксфордського Коледжу всіх душ. Брайоні слухала, як мати з сестрою аналізують останні перипетії і неприємні зміни, слухала звинувачення і контратаки й усвідомлювала, що візит кузенів буде на невизначений термін і може затягнутися. Вона чула, як казали, що в будинку можуть легко розміститися ще троє дітей і що юні Квінсі хай живуть тут, скільки хочуть, за умови, що батьки, які їх часто відвідуватимуть, триматимуть свої чвари при собі й не сваритимуться з Таллісами. Дві кімнати поряд зі спальнею Брайоні чисто вимели, повісили там нові штори й поставили меблі, винесені з інших помешкань будинку. Звісно, Брайоні й сама взяла б участь у цій підготовці, але це збіглося з її дводенним нападом натхнення й початком ремонту фасаду. Вона неясно розуміла, що розлучення – це боляче, проте не розглядала його як предмет, гідний уваги. Це була буденна річ, якої не скасувати, – отже, вона неможлива для оповідача, бо належить царству розладу. Шлюб – а точніше, весілля – це данина порядку, винагорода за чесноти, це веселощі й бенкет, це запаморочлива обітниця довічного союзу. Гарне весілля – перший крок до немислимого: сексуального блаженства. У сільських церквах і соборах великого міста, на очах усієї громади, схвалені родиною і друзями, її героїні та герої досягали своєї цнотливої вершини й не вимагали продовження.

Якби розлучення являло собою підступний антипод усього цього, його легко було б кинути на другу шальку терезів, поряд зі зрадою, хворобою, злочином, насильством і брехнею. Натомість воно було непривабливою машкарою нудної плутанини й нескінченних суперечок. Як питання переозброєння Абіссінії чи садівництва, це просто не було предметом думок Брайоні, й коли в суботу, після довгого очікування, дівчинка нарешті почула стукіт коліс на жорстві під вікном своєї спальні, схопила свої аркуші й майнула вниз по сходах, а потім через коридор, і вийшла на сліпуче полудневе світло, це було виявом не стільки бездушності, скільки вузькоспеціалізованих амбіцій мисткині, що змусили її кричати до очманілих юних гостей, які разом зі своїм багажем потрапили у пастку:

– У мене всі ваші ролі виписані. Завтра перша вистава! Репетиція починається за п’ять хвилин!

Одразу поруч виникли її мати і сестри з більш поблажливим графіком. Гостям – уся трійця була руда і ластата – показали їхні кімнати, речі відніс Денні, син Гардмена; діти зігрілися на кухні, здійснили екскурсію будинком, поплавали у басейні й пообідали у південному саду, в тіні виноградних лоз. Увесь цей час Емілі й Сесилія Талліс скоромовкою підтримували бесіду, що мало на меті допомогти їм почуватися розкуто, але давало протилежний ефект. Брайоні знала: якби їй довелося подолати двісті миль до чужої домівки, потрапити у кільце гострих питань і жартівливих зауважень, і їй на сто ладів торочили б, що вона вільна у виборі, це її гнітило б. Старші взагалі не розуміють: діти здебільшого хочуть, щоб їм дали спокій. Проте Квінсі трималися стоїчно, постійно вдаючи, ніби почуваються радісно й невимушено, і це було добрим знаком для «Випробовувань Арабелли»: ця трійця явно вміла грати роль, і хоча всі вони навряд чи схожі на героїв п’єси, але мають упоратися. Ще не почався обід, а Брайоні прослизнула до порожньої зали репетицій – дитячої кімнати – і почала прогулюватися туди-сюди на фарбованих мостинах, обмірковуючи кастинг.

Ясно як Божий день, що Арабелла, темнокоса, як і Брайоні, навряд чи могла народитися від веснянкуватих батьків або таємно втекти з ластатим чужоземним графом, зняти номер у мансарді в ластатого трактирника, віддати своє серце веснянкуватому принцу і стати до вінця у присутності ластовинчатого вікарія й веснянкуватих вірян. Але маємо що маємо. Масть її кузенів була надто яскравою, кричущою – майже як сонце в очі! – щоб це можна було приховати. Найкращий вихід – це сказати, що відсутність в Арабелли веснянок – це знак (або, як висловилась би Брайоні, «ієрогліф») її відмінності. Її духовна чистота бездоганна, хоча героїня пройшла через недосконалий світ. Є ще проблема з близнюками, яких незнайомі ніколи не розрізнять. Хіба це правильно, що злочинний граф і шляхетний принц будуть схожі, як з одного ока випали, ще й подібні до батька Арабелли чи вікарія? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П’єро, здається, типові шибеники-хлоп’ятка, що, можливо, робитимуть як їм скажуть. Але щоб їхня сестра зіграла чоловіка? У неї зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і є щось вразливе в її мовчазності, що свідчить про сильну волю й запальну натуру. Найменший натяк на те, що Лолі запропонують цю роль, може спровокувати вибух, та й чи триматиме вона Брайоні за руку перед вівтарем, доки Джексон виспівуватиме з «Книги спільних молитов»^[1]?

Була вже п’ята година, доки Брайоні спромоглася згуртувати всіх у дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три дзиґлики, а сама втулила зад у високий дитячий стільчик – старезний, з претензією на богемність, що дало Брайоні привілей високо возсідати, як суддя на тенісному корті. Незадоволені близнюки прийшли з басейну, де провели три години без перерви. Вони були босі, убрані у майки на голе тіло, з якого крапало на мостини. Вода стікала по шиях з непокірних пасом волосся, й обидва хлопчаки тремтіли та стискали щільніше коліна, щоб зігрітися. Від тривалого пірнання шкіра у них побрижилася й побіліла, тому в порівняно слабкому світлі дитячої кімнати веснянки здавалися чорними. Їхня сестра, умощена посередині, поклавши ліву ногу на праву, була, навпаки, абсолютно спокійна, щедро напахчена парфумами, одягнена у зелене платтячко з фарбованого прядива, чий колір компенсував блідість її шкіри. Сандалі відкривали браслет на нозі та яскраво-червоні нігті. Від вигляду цих нігтів Брайоні відчула тиск у грудях і одразу збагнула, що не може навіть просити Лолу зіграти принца.

Усе було підготовано, і драматург уже ладналася виголосити короткий вступ, у загальних рисах розповівши сюжет, щоб викликати радість від завтрашнього виступу в бібліотеці перед дорослою аудиторією. Але першим озвався П’єро:

– Терпіти не можу п’єси і все таке.

– І я їх терпіти не можу, а ще перевдягання, – заявив Джексон.

За ленчем усім пояснили, що близнят легко розрізнити: у П’єро бракує трикутного шматка лівої мочки: це спогад про собаку, якого він мучив трирічним.

Лола дивилася повз них. Брайоні авторитетно спитала:

– Як ви можете ненавидіти п’єси?

– Це просто показуха, – знизав плечима П’єро, вимовивши цю сентенцію як самоочевидну істину.

Брайоні розуміла, що він має рацію. Саме тому вона й любила п’єси, а точніше, очікування всезагального захвату від авторки і її загального обожнення. Дивлячись на хлопчиків, під чиїми стільцями вже накопичувалася вода, заливаючи паркетні шпаринки, вона знала, що кузени ніколи не зрозуміють її амбіцій. Немов вибачаючись, дівчинка пом’якшила тон: