Після Атланти вона дивилася у вікно вагона-ресторану з майже фізичною насолодою. Потягуючи вранішню каву, спостерігала, як останні пагорби Джорджії поступаються місцем червоним долинам, як з’являються хатки під бляшаними покрівлями у підметених дворах, і в цих дворах росте незмінна вербена, огороджена побіленими автопокришками. Задоволено усміхнулася, побачивши першу телеантену на даху нефарбованої негритянської хатини; що більше їх ставало, то більше вона раділа.

Джін-Луїза Фінч завжди подорожувала літаком, але у цей свій п’ятий щорічний візит додому вирішила їхати потягом з Нью-Йорка до Мейкомської вузлової. По-перше, вона смертельно налякалася під час свого останнього рейсу, бо пілот надумав летіти крізь торнадо. По-друге, якби вона прилітала, то батькові довелося б піднятися о третій ночі та проїхати машиною сто миль, щоб зустріти її в Мобілі, й це перед повним робочим днем; а батькові вже сімдесят два роки, тож це недобре.

Вона раділа, що поїхала потягом. Потяги змінилися з часів її дитинства, і нові враження її тішили: провідник матеріалізувався як добрий геній, коли Джін-Луїза натиснула кнопку на стінці; за її наказом з другої стінки вискочила раковина з нержавіючої сталі, а ще була і вбиральня з підставкою для ніг. Джін-Луїза твердо вирішила, що її не залякають інструкції, розміщені по всьому купе — воно в них називалося «кімнатка»,— та коли вляглася спати попередньої ночі, її буквально вдавило у стінку, бо вона проігнорувала суворий припис закріпити клямку на кронштейнах, але цю прикрість уладнав провідник — на її збентеження, бо вона звикла спати у самій лише піжамній курточці.

На щастя, він саме проходив коридором, коли вона потрапила у ту пастку. «Я вас визволю, міс»,— гукнув він у відповідь на її стукотіння кулаком у стінку.— «Ні, не треба, будь ласка,— відповіла вона.— Скажіть лише, як мені вибратися».— «Я стоятиму до вас спиною»,— заспокоїв він і так і зробив.

Коли вона прокинулася вранці, потяг, трясучись і пихкаючи, під’їжджав до вокзалу Атланти, але, виконуючи ще одну інструкцію у своєму купе, вона не підводилася з полиці, аж доки вони не проминули Коледж-Парк. Тоді вона вдяглася у своє мейкомське вбрання: сірі широкі штани, чорну блузку без рукавів, білі шкарпетки і мокасини. Хоча до приїзду лишалося ще чотири години, їй уже чулося несхвальне чмихання тітоньки.

Коли вона взялася до четвертої чашки кави, їхній потяг «Кресент» заґелґотав, як дикий гусак, до свого напарника, який прямував на північ, і з гуркотом покотив через міст над Чаттагучі у штат Алабама.

Чаттагучі — річка широка, пласка й каламутна. Сьогодні рівень води був дуже низький; насипний піщаний острів перетворив її на струмок. Можливо, річка співає взимку, подумалося Джін-Луїзі; не пригадую ані рядка з того вірша. «Висвистує серед долин широких»? Ні. Це написано про водяних птахів чи про водоспад?

Вона рішуче притлумила бажання пошуміти, коли згадала, що Сидні Ланьє^[1], схоже, трохи нагадував їхнього давно померлого родича, Джошуа Синглтона Сен-Клера, чиї приватні літературні заповідники простягалися від Чорного Пояса — штатів, де переважає чорношкіре населення, до Баю-Ла-Батр на півдні Алабами. Тітка Джін-Луїзи завжди вказувала їй на кузена Джошуа як на взірець, яким не можна легковажити: він був досконалим чоловіком, він був поетом, він відійшов у розквіті сил, і Джін-Луїза добре вчинить, якщо затямить, що він робить честь їхній родині. Його фотографії прославили родину — кузен Джошуа скидався на розлюченого Алджернона Свінберна^[2].

Джін-Луїза посміхнулася, пригадавши, що саме розповідав батько про кінець тієї історії. Кузен Джошуа справді відійшов, але не Божою волею, а людськими зусиллями.

Навчаючись в університеті, кузен Джошуа забагато сил віддавав заняттям і забагато думав; він собі надумав, що належить до дев’ятнадцятого століття. Полюбляв убиратися у довгі плащі-накидки й носив ботфорти, виготовлені за його власним фасоном. Кузена Джошуа згубили представники влади, коли він вистрелив у ректора університету, щоправда, на його думку, той був лише фахівцем з каналізації. То було, безсумнівно, справедливим, але неприйнятним виправданням за напад зі зброєю в руках. Потому як було сплачено чималенько грошей, кузена Джошуа перевезли до певного закладу, в якому його коштом штату утримували за безвідповідальні вчинки до скону. Казали, що в усіх інших сенсах він був розумний, але варто було комусь назвати ім’я того ректора, як його обличчя наливалося кров’ю, він ставав у позу журавля, що курликає, і простоював отак по вісім годин, ба й більше, і ніщо не могло примусити його опустити ногу, аж доки він не забував про того чоловіка. У дні свого просвітлення кузен Джошуа читав грецьких авторів; він залишив тоненький томик віршів, надрукованих приватним порядком однією фірмою в Тускалузі. Його поезія настільки випередила свій час, що її і досі ніхто не розшифрував, але тітка Джін-Луїзи виставляє цю книжку напоказ, нібито ненавмисно, на столику у вітальні.

Джін-Луїза голосно розсміялася і тут-таки озирнулася — чи не почув її хтось. Її тато мав звичку руйнувати пафос лекцій своєї сестри щодо вродженої вищості будь-кого з Фінчів: він завжди розповідав доньці всю ту історію до кінця, спокійно й серйозно, але Джін-Луїзі іноді здавалося, що вона помічає безпомилковий глумливий блиск в очах Атикуса Фінча — чи то була лише гра світла на скельцях його окулярів? Якби знаття!

Місцевість повільно котилася разом з потягом, і до самого обрію виднілися тільки пасовиська і чорні корови. Цікаво, чому цей краєвид ніколи не здавався їй гарним?

Вокзал Монтгомері був розташований у закруті річки Алабама, і коли Джін-Луїза вийшла з потяга, щоб трохи розім’ятися, її охопили знайомі відчуття, завжди пов’язані з поверненням: тьмяні кольори і неприємні запахи. Чогось бракує, подумала вона. Ага, запаху перегрітого мастила. Он чоловік лізе під вагон з ломом. Потім грюк, с-с-с, здіймається білий димок, і здається, що ти потрапляєш усередину гарячої страви. Зараз ці штуки працюють на рідких мастилах.

З невідомої причини в ній прокинувся давній страх. Вона не була на цьому вокзалі двадцять років, та коли ще дитиною їздила до столиці штату разом з Атикусом, її лякало, що потяг може розкачатися і впасти у річку, і вони всі потонуть. Але, повернувшись до свого вагона, Джін-Луїза про це забула. Потяг торохкотів крізь соснові бори і презирливо прогудів до весело розфарбованого допотопного димаря-дзвона на запасній колії у просіці. На ньому зазначалося, що це лісозаготівельний концерн, але потяг «Кресент» міг би його проковтнути з потрухами, ще й місце б залишилося. Грінвіл, Евергрін, Мейкомська вузлова.

Джін-Луїза попросила провідника, щоб він не забув попередити, коли їй сходити, але, оскільки він був людина літня, вона знала наперед, як він пожартує: промчить Мейкомську вузлову як ошпарений і зупинить потяг за чверть милі після маленької станції, а потім попрощається з нею і скаже: перепрошую, я мало не забув. Потяги змінювалися, а от провідники — ні. Жартувати про полустанки з молодими леді було фірмовим знаком професії, і Атикус, який міг передбачити дії кожного провідника від Нового Орлеана до Цинциннаті, чекатиме за п’ять кроків од місця її висадки.

Домівка — це округ Мейком, результат передвиборчих маніпуляцій, пустка сімдесят миль завдовжки і тридцять миль завширшки, поплямована крихітними поселеннями, найбільшим з яких є центральне місто Мейком. Порівняно нещодавно у своїй історії Мейком був настільки відрізаний від решти країни, що дехто з його мешканців, не знаючи про політичні пристрасті Півдня, і далі голосував за республіканців. Туди не ходив жоден потяг: Мейкомська вузлова — назва, продиктована суто чемністю, бо насправді станція розташована в окрузі Ебот, на відстані у двадцять миль. Автобусне сполучення було безсистемне і, складалося враження, нікуди не вело, проте федеральний уряд змусив прокласти одне чи два шосе через болота, щоб громадяни отримали право на вільний виїзд. Утім, мало хто цим користувався, та й навіщо? Якщо потреби у вас помірковані, вам і так усього вистачає.

Округ і місто були названі на честь полковника Мейсона Мейкома — людини, чия недоречна самовпевненість і зарозуміла впертість спричинили безлад і плутанину серед його соратників у війнах з індіанцями племені струмка^[3]. Територія, на якій він діяв, мала невеличкі пагорби на півночі й рівнини на півдні, на краю прибережної долини. Полковник Мейком, упевнений, що індіанці завжди уникають битв на рівнинах, сновигав у їхніх пошуках по північних теренах. Коли його генерал з’ясував, що Мейком крутиться по горах, тоді як плем’я струмка засіло по всіх соснових хащах на півдні, він відіслав союзного індіанського гінця до Мейкома з посланням: «Рушайте на південь, хай вам грець!» Мейком не сумнівався, що то була змова струмків загнати його в пастку (хіба не очолював їх синьоокий, рудочубий диявол?); він узяв під варту гінця і рушив ще далі на північ, аж поки його військо остаточно й безпорадно не заблукало у прадавніх лісах, де й просиділо всю війну в неабиякому збентеженні.

Спливло чимало років, доки полковник Мейком переконався, що послання було все ж таки правдиве, і тоді він розпочав цілеспрямований марш на південь, але дорогою його військо зустріло переселенців у глибинну частину краю, які розповіли, що війнам з індіанцями майже прийшов кінець. Військові та переселенці зблизилися достатньо, щоб стати предками Джін-Луїзи Фінч, а полковник Мейком поспішив до місця, що стало згодом Мобілем, аби упевнитися, що його звитяги отримають належне визнання.

Версія, зареєстрована в історичних джерелах, не збігається з істиною, проте це справжні факти, бо вони передавалися слово у слово з вуст до вуст роками, і кожен мейкомець їх знає.

— ...візьму ваші валізи, міс,— сказав провідник. Джін-Луїза пішла за ним з вагона-ресторану до свого купе. Витягла з гаманця два долари: один — традиційні чайові, другий — за порятунок минулої ночі. Потяг, саме собою, проскочив як ошпарений повз її станцію і зупинився за півсотні ярдів од неї. Показався провідник і, вишкіривши зуби, сказав: вибачте, мало не забув. Джін-Луїза посміхнулася у відповідь і з нетерпінням почала чекати на носія, який мусив опустити жовті сходинки. Він допоміг їй зійти, вона і йому дала дві банкноти. Батька видно не було.

Вона глянула у бік вокзалу і побачила на маленькій платформі високого чоловіка. Той стрибнув з платформи і побіг їй назустріч. Потім схопив її у ведмежі обійми, відсторонив, поцілував у губи спершу міцно, а тоді ніжно.

— Не тут, Генку,— прошепотіла вона, дуже задоволена.

— Мовчи, дівчино,— відповів він, повернувши до себе її обличчя,— Я цілуватиму тебе і на сходах суду, якщо схочу.

Володарем прав на поцілунки з нею на сходах суду був Генрі Клінтон, її давній друг, приятель її брата, і якщо він і далі цілуватиме її отак, то і майбутній її чоловік. Любися з ким хочеш, але одружуйся тільки з рівними собі — цей припис для неї був на рівні інстинкту. Генрі Клінтон був рівнею Джін-Луїзі, тож цей припис не вважався їй аж надто суворим.

Вони підійшли під руку до колії забрати її валізу.