Вільям Ґібсон
Нейромант

Ця передмова буде не тільки про Вільяма Ґібсона, не тільки про «Нейроманта», не тільки про кіберпанк як жанр, а й про слова. Eν αρχή ήτο ο Λόγος. Споконвіку було Слово… Пам'ятаєте ж, правда?

Тому нате вам три дати:

рік 1980-й – Брюс Бетке вигадує слово cyberpunk;

рік 1984-й – широкий світ дізнається про існування цього слова завдяки науково-фантастичному роману Вільяма Ґібсона «Нейромант»;

рік 1997-й – додатковий том Оксфордського словника англійської мови (одного з найбільших тлумачних словників у світі й найавторитетнішого словника цієї мови) фіксує й кодифікує лексему cyberpunk.

З погляду нинішнього покоління підлітків, сімнадцять років на самоствердження слова, концепту, жанру – це нескінченно довго. Втім, для пересічного шанувальника фантастики, яка щороку народжує кількадесят неологізмів, переважно не відо­мих за межами вузького кола фанатів певного автора, потрапляння в Оксфордський словник – це практично олімпійська золота медаль.

Але про все по черзі.

На межі 1970-х та 1980-х років англо-американський світ фантастики остаточно наситився Новою хвилею та переконався, що персональні комп’ютери типу страшенно популярного в часи появи «Нейроманта» Commodore VIC-20 вартістю триста доларів – атрибут світу, що стрімко й непевно змінювався на очах у приголомшеного і депресивного Покоління X.

Одним із представників того покоління був Брюс Бетке. Він підторговував радіотоварами та ЕОМ компанії RadioShack у містечку Ривер-Фоллс, штат Вісконсин, і мріяв стати письменником-фантастом. Він розумів, що «м’яка» підчеревина жанру – надто естетизована, «літературизована», позбавлена науки й технологічного побуту – добула свого віку, тому написав оповідання з такою основною ідеєю: старше покоління абсолютно не готове порозумітися з технічно й інформаційно компетентними підлітками, котрі матимуть власні уявлення про добро та зло, етичні норми та мораль. Так народилася історія про банду тинейджерів-хакерів – Cyberpunk, яка зрештою 1983 року побачила світ у знаменитому древньому часопису Amazing Science Fiction Stories родоначальника американської наукової фантастики Г’юґо Ґернсбека. На обкладинці красувалися анахронічний дирижабль і цапоголовий сатир.

Сивим ірокезом і шкірянкою головний (анти)герой Брюса Бетке Рейно нагадував популярного виконавця Біллі Айдола. Він став першим у низці персонажів літератури й кінематографа межі XX й XXI століть, котрі віщували шанувальникам похмуре майбутнє в джунглях міських агломерацій і мереживі комп’ютерних комунікацій на тлі плутаної соціально-політичної картини світу. Оповідання практично ніхто не помітив. Автор планував видати роман, але нікого не зміг ним зацікавити, тож зараз поширює «Кіберпанка» з власного сайту за символічну й необов’язкову післяплату в п’ять доларів. Попри здобуту 1995 року премію Філіпа Діка за радше сатиричний, ніж кіберпанковий роман Headerash, Бетке належить чи то до другого, чи до третього ешелону фантастики та щиро визнає, що створення жанрового архетипу – не його заслуга. Він навіть чесно відхрещується від винаходження терміна «спам».

У грубезному томі «1001 книга, яку потрібно прочитати, перш ніж помреш» епохальний твір Ґібсона вгніздився на 742-й сторінці, між химерною прозою Анджели Картер про крилату циркачку і ще одним дивним – я би навіть сказав «бентежним» – романом не для слабкодухих The Wasp Factory Єна Бенкса. У побудованому за хронологічним принципом довіднику це, здавалося б, ні про що не свідчить. З іншого боку, серед вісімнадцяти книг за 1984 рік, що потрапили до переліку, тільки одна – науково-фантастична. Ґібсонова. Тому я не втерплю й усе ж таки хвалитиму автора наперед. Його найголовніший для глобального літпроцесу дебютний роман став унікальним по той бік Атлантики, оскільки вперше (та й чи не востаннє) зібрав преміальний «великий шолом». Рахуйте самі: «Г’юґо» від фендому – раз, «Неб’юла» від професійної аудиторії – два, премія Філіпа Діка (за найкращий роман у м’якій обкладинці) – три. Не кажучи вже про авторитетний японський приз «Сеюн» та австралійську премію «Дітмар». Заслужено чи ні, але жодному іншому твору Ґібсона такої слави не судилося. Віртуально зайшовши до Зали слави наукової фантастики в 2008 році, він надовго лишиться для фанатів винятково біографом «консольного ковбоя» Генрі-Дорсета Кейса та свідком непростих стосунків свого персонажа зі штучними інтелектами. Хоча в ґібсонівське портфоліо вшито чимало сторінок: фантастичні оповідання, кіберпросторові романи, футуристична трилогія про Міст, реалістичний цикл про інноваційне рекламне агентство та найсвіжіший роман The Peripheral про постапокаліптичне майбутнє.

«Нейромант» побачив світ у доволі цікавій серії видавництва Асе Books, де за задумом редактора Террі Карра публікувалися тільки дебютні романи. Карр уже кілька років (чи не з денверського конвенту 1981 року) стежив за творчістю Ґібсона, котрому, власне, і замовив написати «щось таке» для серії, яка мала презентувати незвичні дебютні книги в царині фантастики. Ким же був на момент появи «Нейроманта» Ґібсон? Асоціальним контркультурником, бакалавром гуманітарних наук з англійської літератури, резидентом Канади, автором восьми оповідань. За кожним із цих означень ховалися не тільки чесноти, а й суперечності та непоказні аспекти буття. Асоціальність та контркульгурність виросли не з протесту проти системи, а з відлюдькуватості, похмурої вдачі й «бажання перепробувати всі можливі речовини, що викликають змінені стани свідомості» (цитата з інтерв’ю 2001 року). Вищу освіту він здобував не від бажання повісити диплом над ліжком, а бо «заробити чималу студентську стипендію значно простіше, ніж ішачити різноробом де доведеться» (цитата з інтерв’ю 1991 року). Унікальний авторський стиль народився з усвідомлення нездат­ності писати так само круто, як літератори, на яких кортіло взоруватися. Якщо вірити критикам, у текстах Ґібсона можна відшукати вплив не тільки бітників, Альфреда Бестера, Філіпа Діка, Семюела Ділейні, Вільяма Берроуза та Дж. Ґ. Балларда, а й Реймонда Чендлера, Дешила Геммета, нуарного кінематогра­фа сорокових, романів Томаса Пінчона, Роберта Стоуна й навіть музики Лу Ріда.

Можна скільли завгодно говорити про те, що з кінопоказу Blade Runner, у подальшому культового для шанувальників фантастики фільму, Ґібсон вийшов ошелешеним та причмеленим. Можна казати про передумови появи кіберпанку, про його прототипи у творчості доброго десятка письменників-попередників, про химерну стилістику Альфреда Бестера, про божевільні світи божевільного Філіпа Діка, про хронологічно перших Джона Форда чи Вернора Вінджі, про незвичні на тлі мейнстриму технологічні фантазії Джеймса Тіптрі-молодшого чи Джона Браннера та низки інших, не таких відомих пересічно­му читачеві авторів. Але народити жанр судилося не їм.

Це зробив Ґібсон. Найдивовижніше, що рішучий, комерційно успішний технологічний ривок від естетики Нової хвилі здійснила людина, яка набрала 5 зі 150 балів під час тестів SAT – такого собі американського ЗНО. У буденній рутині історія стосунків Ґібсона і новітніх технологій – це практично анекдот. Скажімо, всім його фанатам і фантастознавцям дуже добре відомо, що свій епохальний твір про кіберпростір, віртуальну реальність та штучний інтелект автор набирав на друкарській машинці Hermes 2000 родом із 1927 року. Перший імейл Ґібсон написав, створивши власний сайт 1996 року – на дванадцяту річницю «Нейроманта». Комп’ютерна неосвіченість автора зіграла з ним… хороший жарт. До свого світу він підходив радше як жонглер складними метафорами, рваним ритмом оповіді й неологізмами (їм він нібито присвятив бакалаврську роботу в Університеті Британської Колумбії), котрий творив під наглядом молодшого товариша й колеги по перу Брюса Стерлінга. «Брюс Стерлінґ придбав комп’ютер раніше від усіх моїх знайомих. Використовував його як текстовий процесор. Одного дня, пам’ятаю, зателефонував і розказав, що присобачив маленький телевізор із MTV на дисплей. Він зібрав цю неймовір­ну розважальну машину…»

На постаті Стерлінґа варто зупинитися докладніше. Цей невгамовний пошановувач ґаджетів та інтернету став одним із найважливіших рушіїв кіберпанку. Для початку, він видавав фензин Cheap Truth, у якому вперше пролунали сякі-такі маніфести новонародженого напряму. По-друге, навколо Стерлінґа поступово сформувалося коло письменників, котрі поділяли його та Ґібсонові погляди на перспективи переднього краю фантастики. Себе ці літератори назвали невигадливо – The Movement., тобто «Рух», а добродія Брюса обдарували позивним «Голова» (Chairman). Ну, і по-третє, саме Стерлінг зібрав та відредагував визначальний для кіберпанку збірник короткої прози – антологію Mirrorshades (1986), де опублікувалися всі учасники «Руху»: Ґреґ Беар, Пол Ді Філіппо, Пет Кедіґан, Джеймс Патрік Келлі, Марк Лейдло, Том Меддокс, Руді Рюкер, Льюїс Шайнер і Джон Ширлі.

Знавці фантастичних ландшафтів та автори однієї з найпрестижніших жанрових енциклопедій Клют і Ніколлс пишуть: «Кіберпанк у Ґібсонових руках став не тільки прикладом вилазки в історію майбутнього, а ще й інструкцією стильного виживання», їм немає сенсу не довіряти. У «Нейроманта» було два безпосередні наступники: другий і третій томи трилогії «Кіберпростір» Count Zero (1986) та Mona Lisa Overdrive (1988), – але з кожним новим романом автор поступово віддалявся від лаконічної суті жанру, описаної критерієм кіберпанку від Ґарднера Дозуа: “High tech. Low life” [«Високі технології. Життя низів»]. До речі, першим, хто вжив слово «кіберпанк» на позначення жанру, був саме цей відомий редактор та укладач щорічних антологій фантастики.

Сам Ґібсон пояснював репортерові CNN напрямок, у якому дрейфував, таким чином: «Я відчував, що намагаюся описати невірогідне теперішнє. Зараз мені здається, що найкращий ужиток для наукової фантастики – описувати сьогодення, а не прагнути описувати майбутнє… Найліпше, що нині можна робити з наукою, – це досліджувати теперішнє. Земля перетворилася на чужу планету» (1997).

Трохи менше десятиліття знадобилося, щоби певні стильові обмеження жанрової шухляди, стандартні габарити якої окреслив Ґібсон, стали відчуватись аж надто гостро. Орсон Скотт Кард уже в 1990 році обурювався недалекістю більшості авторів, які заполонили виробничий майданчик фантастичної літератури: «Найгірше, що було в кіберпанку, – це обмеженість тих, хто його намагався наслідувати. Покропіть якоюсь наркотою інтерфейс головного мозку та мікрочипа, замішайте все це на туманній контркультурі шістдесятих, опишіть це все ефектною афективною мовою, і от – маєте кіберпанк».

Беручи до уваги слова Карда, годі й уявити, наскільки «обмеженими» в 1990-х роках виявилися знання про цей напрям у письменників інших країн. У світовому масштабі хіба що японцям вдалося органічно сприйняти передовий жанр та домогтися в ньому результатів, які зацікавили міжнародну аудиторію. Інші ж почали писати в стилі à l’ombre d’une klukva або ж, подібно до чеського письменника Ондржея Неффа, знизали плечима й сказали, що в країнах, де нерозбитий вулич­ний телефон-автомат – рідкість, переживати про наступ технологій нерозважливо.

Іншу непоказну грань жанру в 1985 році, вже за рік по виході «Нейроманта» й за три до завершення трилогії, висвітлив Майкл Свонвік (на той момент початківець рівня Ґібсона, а в наші дні шанований фантаст, майстер кіберпанку, урбанізованого технофентезі, альтернативної історії, хроноопери та хи­мерного постапокаліпсису). Він зізнався, що сам у захваті від літературного батька Генрі-Дорсета Кейса, але не сприймає гнітючої деструктивної атмосфери Агломератів – власне, всього того, що робило кіберпанк кіберпанком.

На межі нового тисячоліття Deep Blue переграв у шахи Ґаррі Каспарова, ми пережили «проблему 2000 року», відгримів бум і крах доткомів, стартував Web 2.0, з’явилися перші смартфони та стандарт бездротового зв’язку IЕЕЕ 602.11. Словом, описаних першими «кіберпанками» жахіть інформатизації суспільства не відбулося. Навіть навпаки. Інтерактив усотався практично в усі сфери життя, а високотехнологічні корпорації заходилися не завойовувати світ, а радше покращувати його: пропагувати зелену енергетику, підвищувати комп’ютерну грамотність, робити космос комерційним. ІТ-новачки ввірвалися в топ компаній за критерієм ринкової капіталізації. Кіберпанк став… неактуальним.