Коли декілька років тому я подорожувала Америкою, якось наш водій показав на берег річки Огайо, заставлений трейлерами і всілякими халабудами: «А ось тут живе біла голота». Мовив він це без зневаги: більшість людей, що належать до маргінального суспільного прошарку, живуть так, бо не зуміли пристосуватись до життя стандартного американця: котедж на виплат, авто, двійко діток, собака. Вулиці з однаковими будинками й однаковими травниками перед ними, які треба підстригати щотижня, я бачила у Вермонті. Жодних ознак індивідуальності, хіба що можна повісити на фасаді американський прапор. Трейлер і котедж — два способи життя, який кому до вподоби, у суспільстві, котре називають суспільством рівних можливостей. Я не знаю, у якому будинку мешкає популярний письменник Ніколас Спаркс, але точно не у трейлері чи халабуді. Як автор бестселерів він може дозволити собі будинок індивідуального планування. Його романи виникають із іскри, що спалахує від тертя двох світів: світу білої голоти і світу законослухняних американців, що мають медичне страхування і справно платять податки. Іскра — це добре. Щирий католик і мораліст Ніколас Спаркс, напевно, не має проблем із політкоректністю. Його книги ніколи не спричинять скандалу й не потраплять до списку забороненої літератури. Їх читають із задоволенням, бо в них є справжні чоловіки і справжні жінки, і почуття їхні справжні, виписані знавцем людської душі.

Романтична історія кохання Довсона й Аманди, які належать до діаметрально протилежних суспільних прошарків, на чому автор постійно наголошує, щоб ми не забули, має вигляд цілком реалістичної і психологічно вмотивованої. Утім, і містика тут присутня. До останнього моменту не знаєш, хто ж цей загадковий чоловік у синій штормівці, який переслідує Довсона в нелегких життєвих ситуаціях. Але містика в романі американського письменника з’являється не для того, щоб ускладнити сюжет чи просто розважити читача. Схоже, сам автор змушує нас розплющити ширше очі й роздивитись довкола в пошуках посланців долі, які спонукають нас до певного вибору. Хтось мусить нам давати підказки, бо життя — це вічна школа. А хто їх посилає, знає кожна релігійна людина.

На тлі сучасної літератури, яка прагне вразити, епатувати читача, роман Ніколаса Спаркса має вигляд дещо старомодний. Зате в ньому присутня майже забута нині обов’язкова складова літературного твору, яку описав ще Аристотель. КАТАРСИС. Катарсис — це коли після прочитання твору в людині щось зрушується і її охоплює піднесення. Вона бачить перед собою яскраву й гармонійну картину світу і своє місце в ньому. Література без катарсису штовхає нас в обійми диявола, бо, побувавши у вигаданому світі, при поверненні ми розгублені та вразливі. Але щоб створити цей стан катарсису, потрібно написати якісний художній твір із переконливими образами. Гепі-енд якщо й буде, то з присмаком іронії чи гіркоти. Наскільки образи Ніколаса Спаркса переконливі — судити тобі, шановний читачу. Антигерої в романі без жодної світлої плямки, герої — без жодної чорної. Але поруч із ними живуть люди звичайні, такі, як ми, легко впізнавані. Про них великий син Америки Волт Вітмен писав: «Юрби чоловіків та жінок у звичайних костюмах, якими цікавими видаєтесь мені ви!» У кожному разі зичу вам щасливої подорожі шляхами провінційної Америки.

Галина Пагутяк

Ця книга — художній твір. Імена, персонажі, місця та події є продуктом уяви автора або використовуються фіктивно. Будь- яка схожість з реальними подіями, місцями або особами, живими чи мертвими, є випадковою.

Для Скота Швіммера, чудового друга

Деякі романи писати складніше, ніж інші, і «Найкраще в мені» саме з цієї категорії.

«Найкраще в мені» було непросто писати — не набридатиму переліком причин — однак без підтримки згаданих нижче людей я, мабуть, і досі працював би над ним. Тому, без зайвих церемоній, розпочну.

Дякую Кеті, моїй дружині. Коли ми зустрілися, це було кохання з першого погляду, і нічого не змінилося за всі ті роки, що ми були разом. Ти найкраща, і я завжди щасливий називати тебе своєю дружиною.

Дякую Майлзові, Раянові, Лендону, Лексі і Саванні. Ви — радість мого життя, і я пишаюся вами всіма. Як мої діти, ви завжди будете найдорожчими для мене.

Дякую Терезі Парк, моєму агентові. Після закінчення першої чернетки роману я дійшов до крутого повороту, і ви заслуговуєте на подяку не лише через допомогу з доведенням роману до ладу, але й терпінням — як же стійко ви чекали, доки я завершу роботу над ним! Мені дуже пощастило мати такого агента. Спасибі!

Дякую Джеймі Раабу, моєму редакторові. Ваша робота над порятунком цього роману була, як завжди, вражаючою, а ваші поради — безпомильними. Ви не лише прекрасний редактор, але й чудова людина. Спасибі!

Дякую Хауї Сандерсу та Кеї Хаятьяну, моїм кіноагентам. Я плекаю щиру віру в те, що честь, розум і пристрасть — це основа будь-яких добрих робочих стосунків. Ви обидва завжди виявляєте саме ці риси, і я вдячний за все, що ви зробили для мене. Мені пощастило працювати з вами.

Дякую Денісу Дінові, продюсерові «Послання у пляшці» та інших моїх екранізацій. Звичайно, ви стали більше, ніж просто партнером по роботі. Ви стали моїм другом і справді покращили моє життя. Велике вам спасибі за все.

Дякую Марті Боуену. Ви чудово попрацювали як продюсер фільму «Любий Джоне». Я вдячний не лише за допомогу, але й за дружбу. Спасибі за все, що ви зробили, і я радий, що ми знову працюємо разом.

Дякую Девідові Янгу, генеральному директорові Hachette Book Group: без сумніву, ви зробили мене «Щасливчиком», і я ціную все, що ви робите. Спасибі.

Дякую Еббі Кунс та Емілі Світ з Park Literary Group. Щиро вдячний за всю роботу, яку ви виконуєте заради мене. Ви обидві робили для мене більше, ніж можна було уявити. Я навіть не можу повністю висловити вам свою вдячність. О, Емілі, вітаю з весіллям.

Дякую Дженіфер Романелло, моєму агентові з реклами з GCP, янголові-охоронцеві мого туру. Grazie за все, як завжди. Ви найкраща.

Дякую Стефані Йегер, моєму асистентові. З часів роботи над «Ночами в Роданті» ви забезпечували спокійний плин мого життя. Я вдячний вам за все, що ви робите.

Дякую Куртене Валенті та Грегу Сілверману з «Уорнер Бразерс». Дякую, що дали шанс мені і моєму роману, без попереднього читання. Це було нелегким рішенням, але я вдячний за ваш вибір. Насамперед я дуже радий працювати з вами обома знову.

Дякую Райану Кавана і Такеру Тулі з Relativity Media, а також Віку Годфрі. Я неймовірно схвильований екранізацією «Тихої гавані» і хотів би подякувати всім вам за надану мені можливість працювати з вами ще раз. Це велика честь, і я не забуду цього, і знаю, що ви робите величезну роботу.

Дякую Адаму Шанкману та Дженіфер Гібгот за чудову роботу над екранізацією «Останньої пісні». Я вам довірився, і ви не підвели. Цього я ніколи не забуду.

Дякую Лінн Харріс та Маркові Джонсону. Розпочати працювати з вами колись давно було найкращим рішенням у моїй кар’єрі. Я знаю, що з того часу ви зробили дуже багато фільмів, але, щоб ви знали, я завжди буду вдячний вам за екранізацію «Щоденника».

Дякую Лоренцо Ді Бонавентура за адаптацію «Пам’ятної прогулянки». Плин часу ніяк не зменшує моєї любові до цього фільму.