МІСЯЦЬ ЗАЙШОВ
ДЖОН СТЕЙНБЕК
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
До десятої сорок п'ять все було закінчено. Місто було окуповане, захисники розгромлені, і війна закінчилася. До цієї кампанії загарбник готувався так само ретельно, як і до більш значних. Цього недільного ранку листоноша і поліцейський вирушили на риболовлю на човні пана Корелла, широко відомого крамаря. Він позичив їм на один день свій ошатний вітрильник. Листоноша і поліцейський були в декількох милях від берега, коли побачили, як повз них тихо пройшло невелике темне транспортне судно, навантажене солдатами. Як посадові особи міста, це, безумовно, було їхньою справою, і ці двоє захвилювалися, але, звісно, батальйон на той час вже заволодів містом, коли вони змогли дістатися до порту. Поліцейський і листоноша не змогли навіть потрапити до власних кабінетів у Ратуші, а коли вони наполягли на своїх правах, то були взяті в полон і замкнені у міській в'язниці.
Місцеві солдати, всі дванадцять, теж були відсутні цього недільного ранку, бо пан Корелл, відомий крамар, пожертвував обід, мішені, патрони та призи для змагань зі стрільби, які мали відбутися за шість миль на пагорбах, на чудовій галявині, що належала пану Кореллу. Місцеві солдати, великі, незворушні хлопці, почувши літаки і побачивши вдалині парашути, прискореним кроком повернулися до міста. Коли вони прибули, загарбник обстріляв з флангу дорогу з автоматів. Незворушні солдати, маючи дуже малий досвід війни і зовсім не маючи досвіду поразки, відкрили вогонь з гвинтівок. На мить загриміли автомати і шестеро солдатів перетворилися на мертві зрешечені клунки, троє - на напівмертві зрешечені клунки, а троє солдатів, прихопивши гвинтівки, втекли на пагорби.
О десятій тридцять духовий оркестр загарбника грав на міській площі красиву та сентиментальну музику, у той час як містяни з роззявленими ротами та здивованими очима стояли, слухаючи музику та дивлячись на чоловіків у сірих шоломах з автоматами в руках.
О десятій тридцять вісім шістьох, зрешечених кулями, поховали, парашути склали, а батальйон розмістили на складі пана Корелла біля пірсу, де на полицях лежали ковдри і розкладачки на батальйон.
О десятій сорок п'ять старий мер Орден отримав офіційне прохання надати аудієнцію полковнику загарбників Лансеру, аудієнцію, призначену рівно на одинадцяту в п'ятикімнатному палаці мера.
Вітальня палацу була дуже милою і затишною. Позолочені стільці, обтягнуті потертим гобеленом, стояли непохитно, наче зайві слуги, яким нічого було робити. Арочний мармуровий камін містив маленький кошик червоного безполум'яного жару, а на припічку стояло розмальоване вручну відерце для вугілля. На камінній дошці, в оточенні товстих ваз, стояв великий, хвилястий порцеляновий годинник, навколо якого роїлися з перекиданнями херувими. Шпалери в кімнаті були темно-червоні з золотими малюнками, а всі вироби з дерева - білі, гарні і чисті. Картини на стінах були в основному присвячені дивовижному героїзму великих собак, що мали справу з дітьми, яким загрожувала небезпека. Ні вода, ні вогонь, ні землетрус не могли нічого зробити з дитиною, якщо поруч була велика собака.
Поруч з каміном сидів старий доктор Вінтер, бородатий, простий і доброзичливий, історик і лікар міста. Він здивовано спостерігав за тим, як його великі пальці знову і знову вертілися на колінах. Доктор Вінтер був людиною настільки простакуватою, що тільки мудра людина могла мати уявлення про нього як про мудрого. Він підняв очі на Джозефа, слугу мера, щоб побачити, чи бачив Джозеф чудеса обертання його великих пальців.
- Об одинадцятій? - запитав доктор Вінтер.
А Джозеф відповів, заглиблений у думки.
- Так, сер. У листі було сказано об одинадцятій.
- Ви читали лист?
- Ні, сер, Його Світлість прочитав мені лист.
І Джозеф почав перевіряти кожен з позолочених стільців, чи не зрушив той бува з місця з того часу, як він востаннє його поставив. Джозеф за звичкою насупився на меблі, очікуючи, що вони будуть зухвалими, неслухняними або запорошеними. У світі, де мер Орден був лідером серед людей, Джозеф був лідером серед меблів, срібла та посуду. Джозеф був літній, худорлявий і серйозний, і його життя було настільки складним, що тільки мудра людина могла б бути обізнаною, що він простакуватий. Він не побачив нічого дивовижного в тому, що доктор Вінтер обертав великими пальцями; навіть навпаки, це його дратувало. Джозеф підозрював, що відбувається щось дуже важливе, оскільки в місті з'явилися іноземні солдати, а місцева армія загинула або потрапила в полон. Рано чи пізно Джозефу доведеться скласти свою думку про все це. Він не хотів ні легковажності, ні обертання великих пальців*, ні дурниць від меблів. Доктор Вінтер відсунув стілець на кілька дюймів від призначеного місця, і Джозеф з нетерпінням чекав моменту, коли він зможе поставити його на місце.
Доктор Вінтер повторив:
- Об одинадцятій годині вони дійсно будуть тут. Люди, дбаючі про час, Джозефе.
А Джозеф сказав, не слухаючи:
- Так, сер.
- Дбаючі про час люди, - повторив доктор.
- Так, сер, - сказав Джозеф.
- Час і машини.
- Так, сер.
- Вони поспішають назустріч своїй долі, ніби вона не чекає. Вони штовхають своїми плечима світ, що і так котиться.
А Джозеф сказав:
- Цілком вірно, сер, - просто тому, що йому вже набридло говорити «так, сер».
Джозеф не схвалював такого напряму розмови, оскільки він не допомагав йому скласти власну думку ні про що. Якби Джозеф пізніше зауважив куховарці: «Люди, які дбають про час» - це не мало б жодного сенсу. Енні запитала б: «Хто?», а потім: «Чому?» і, нарешті, сказала б: «Це нісенітниця, Джозефе». Джозеф і раніше намагався перенести зауваження доктора Вінтера вниз по сходах, і це завжди закінчувалося однаково: Енні завжди виявляла, що це нісенітниця.
Доктор Вінтер підняв очі від своїх великих пальців і спостерігав, за Джозефом, дисциплінуючим стільці.
- Що робить мер?
- Готується до прийому полковника, сер.