Долина Салінас-Веллі лежить у Північній Каліфорнії. Ця болотиста трясовина тягнеться між двома гірськими хребтами, і річка Салінас в’ється й петляє посередині, аж доки не впадає у Монтерейську затоку.

Я пам’ятаю назви, які давав у дитинстві травам і таємничим квітам. Я пам’ятаю, де могли жити жаби, о котрій годині прокидаються влітку пташки, як пахнуть дерева і пори року, ба навіть який вигляд мають люди і як ходять, а то й тхнуть. Пам’ять на пахощі дуже сильна і багата.

Я пам’ятаю, що Габіланські гори на сході долини невисокі та привітні, повні сонця, принад і заохочення, бо так і хотілося залізти на їхні теплі схили, як на материнські коліна. Ці гори манили до себе, темно-жовта трава обіцяла ласку. Гори Санта-Лючія стриміли до неба на заході, затуляли долину від відкритого моря і були темні й похмурі – ворожі й небезпечні. Я завжди відчував жах перед заходом і любов до сходу. Звідки узялося це почуття – не можу сказати, от хіба що ранок виринав з-за вершин Габіланів, а ніч спливала з кряжів Санта-Лючії. Можливо, народження і смерть дня спричинило моє ставлення до цих двох гірських хребтів.

Обабіч долини маленькі струмки витікали з гірських каньйонів і вливалися у річище Салінаса. Вологими зимами ці потічки набирали сили, переповнювали річку, що вона аж закипала й шаленіла, виходила з берегів і тоді ставала руйнівною. Річка розмивала межі фермерських угідь, змивала цілі акри ґрунту; вона валила й затягала у себе клуні й хати, і їх шарпала і шматувала течія. Вона нападала на корів, свиней, овець і топила їх у своїй каламутній коричневій воді й волокла до моря. Згодом, коли приходила пізня весна, річка звужувалася, і виступали її піщані береги. А влітку річка взагалі висихала. Тільки у глибоких вирах під крутим берегом залишалися якісь калюжі. Очерет і трави в’янули, верби розпростувалися, і на їхніх верхніх гілках лишалося налипле сміття від паводку. Річка Салінас не була повноцінною річкою. Літнє сонце заганяло її під землю. Вона взагалі не була гарною річкою, проте іншої ми не мали, а тому вихвалялися нею: яка вона небезпечна вологими зимами і яка суха у сухе літо. Можна хвалитися будь-чим, якщо воно єдине, що маєш. Що менше маєш, то більше, мабуть, і потреба вихвалятися.

Ложе Салінас-Веллі між хребтами і під схилами пласке, бо долина ця колись була дном стомильного внутрішнього моря. Гирло річки у Мосс-Лендингу кілька століть тому правило за вхід до цього видовженого водного шляху. Якось мій батько пробурив колодязь за п’ятдесят миль униз по долині. Бур спершу вийшов з ґрунтом, потім з гравієм, а потім з білим морським піском, повним черепашок і навіть китового вуса. Піску було на двадцять футів у глибину, а потім знову чорна земля, ще й шматок нетлінного каліфорнійського мамонтового дерева, яке ніколи не гниє. До внутрішньої протоки на місці долини, вочевидь, був ліс. І все це містилося просто у нас під ногами. Ночами мені іноді здавалося, що я відчуваю і це море, і цей ліс мамонтових дерев, який йому передував.

На розлогих пласких акрах долини орний шар був глибокий і родючий. Він потребував лише багатої на дощі зими, щоб дати буйний розвій травам і квітам. Весняні квіти у вологий рік були неймовірні. Все ложе долини, всі схили вкривалися люпином і маком. Одна жінка якось сказала мені, що кольорові квіти видаються яскравішими і виразнішими, якщо додати до них декілька білих. Кожна пелюстка синього люпину облямовується білим, і тоді це люпинове поле видається ще блакитнішим, ніж можна уявити. Й уся ця біло-блакить змішується зі спалахами каліфорнійського маку. Мак також має вогняні барви – не жовтогарячі, не золотаві, а от ніби щире золото розтопили, щоб на його поверхні виступила пінка, то оця золота пінка мала б колір маків. На схилі весни виростала гірчиця і тяглася високо вгору. Коли у долину приїхав мій дідо, пагони гірчиці були такі високі, що голова вершника ледь виднілася понад жовтими квітками. На горах трава рясніла жовтцем, молодилом і братками з чорними серединками. А трохи згодом виростали червоні й жовті стебла кастилеї. Ці квіти люблять відкриті сонячні місця.

Під крислатими віргінськими дубами, у затінку, розкошувала запашна тропічна папороть, а понад замшілими берегами водних потічків звисали цілі пасма п’ятиперсної папороті й золотих спинок. А ще там росли дзвіночки, маленькі ліхтарики, вершково-білі, мало не гріховні на вигляд, але вони були такі рідкісні й чародійні, що коли дитина знаходила цю квітку, то почувалася цілий день обраною і особливою.

Коли приходив червень, трави колосилися і тьмяніли, і схили набували брунатного, власне, не брунатного, а золотаво-шафраново-червоного кольору – його не описати. Відтоді, доки не пройде перший дощ, земля висихала, потічки завмирали. На пласкій поверхні проступали тріщини. Річку Салінас поглинав пісок. Долиною віяли вітри, здіймаючи пилюку і сухі стебла; вони набирали силу та рвучкість, прямуючи на південь. Надвечір вітер ущухав. То був колючий, нервовий вітер, порошинки врізалися людям у шкіру, опікали очі. Чоловіки, що працювали у полі, вдягали захисні окуляри і пов’язували обличчя носовичками.

Земля у долині була родюча, багата, а схили вкривалися лише тоненьким шаром орного ґрунту, не глибшого за коріння трави; і що вище у гори, то дедалі тоншав цей ґрунт, проступав кремінь, а вже за чагарниками тягся кременистий гравій, який сліпучо відбивав сонце.

Я говорив про багаті роки, коли йшли рясні дощі. Але бували й сухі роки, і вони наводили на долину жах. Вода приходила тридцятирічним циклом. Бувало по п’ять чи шість вологих чудових років, коли дощів могло випадати від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти дюймів, і тоді земля аж співала травою. Потім приходили шість або сім непоганих років з дванадцятьма-шістнадцятьма дюймами опадів. А тоді вже підступали сухі роки, коли випадало лише сім-вісім дюймів дощу. Земля висихала, трави виростали на декілька злиденних дюймів, а долина вкривалася великими лисими струпами. Віргінські дуби ніби поростали коростою, а полин був сірий. Земля тріскалася, струмки висихали, худоба мляво жувала сухе гіллячко. От тоді фермерів і переповнювала відраза до долини Салінас. Корови худли і подеколи вмирали з голоду. Люди мусили тягати воду на свої ферми в діжах, щоб мати бодай що пити. Деякі родини продавали майно за безцінь і виїжджали. Але у сухі роки люди ніколи не забували про родючі, проте у родючі роки вони геть забували про сухі й нужденні. І так було завжди.

Такою була довгаста долина Салінас-Веллі. Її історія схожа на історію всього штату. Спершу там жили індіанці, меншовартісний нарід, позбавлений енергії, винахідливості й культури, що живився хробаками й молюсками, бо їм було ліньки полювати чи рибалити. Їли вони все, що траплялося під руку, і нічого не вирощували. Вони розтирали на борошно гіркі жолуді. Навіть їхні бойові дії скидалися на вимучену пантоміму.

Потім розвідувати ці краї прийшли жорсткі, сухі іспанці, жадібні та практичні, і їх вела жага золота або Господа. Вони колекціонували душі, як колекціонують коштовності. Вони накопичували гори, річки, цілі небокраї, як нині накопичують права на ділянки під забудову. Ці суворі, бездушні люди безупинно сновигали узбережжям. Дехто з них отримував дарчі завбільшки з князівства від королів Іспанії, які й гадки не мали про такі дари. Оті, перші, володарі осідали в бідних феодальних поселеннях, і їхня худоба вільно паслася й розмножувалася. Час до часу володарі забивали худобу задля шкіри й сала, а м’ясо залишали грифам і койотам.

Коли прийшли іспанці, вони почали давати імена всьому, що бачили. То є перший обов’язок будь-якого першопрохідця – обов’язок і привілей. Треба назвати об’єкт, перш ніж занести його на свою саморобну мапу. Звісно, вони були люди релігійні, а хто вмів читати, писати, занотовувати події і малювати мапи – то були невблаганні, невтомні священики, які мандрували разом з вояками. Ось чому перші топоніми були імена святих або найменування релігійних свят, які відзначалися на стоянках. Святих багато, але й вони не безкінечні, тому ми знаходимо повтори у перших назвах. Ось що ми маємо: Сан-Мігель, Святий Михаїл, Сан-Ардо, Сан-Бернардо, Сан-Беніто, Сан-Лоренцо, Сан-Карлос, Сан-Францискіто. А потім свята – Натівідад, тобто Різдво; Насімієнте, тобто Народження; Соледад, тобто Самотність. А ще місця називалися залежно від настрою експедиції на той час: Буена-Есперанца – Добра Надія; Буена-Віста – бо вид був гарний; або Чуалар, бо воно було миле. Слідом пішли описові назви: Пасо-де-лос-Роблес – через дуби, що там росли; Лос-Лаурелес – через лаври; Туларсітос – через очерет на болоті; і Салінас – бо луг там був білий, як сіль.

Далі місця почали називатися іменами звірів і птахів: Габіланес – через яструбів, що літали у тих горах; Топо – через кротів; Лос-Гатос – через диких котів. Іноді підказка приходила від особливості самого місця: Тассахара – чашка й тарілочка; Лагуна Сека – сухе озеро; Корраль де Терра – земляна огорожа; Параїсо – бо було схоже на рай.

А потім прийшли американці – ще жадібніші, бо їх було ще більше. Вони відбирали землі, переробляли закони, щоб закріпити свої права. І через усю землю простяглися фермерські угіддя, спершу в долинах, згодом на гірських схилах, – невеличкі дерев’яні будиночки, криті трісками мамонтового дерева, корралі з розщеплених жердин. Де тільки з-під землі вигулькував струмочок, там миттєво виростала хатка, і родина росла й розмножувалася. На подвір’ях висаджувалися черешки червоної герані та трояндових кущів. Замість звірячих стежок виникали сліди від коліс возів, а серед жовтої гірчиці ширилися поля кукурудзи, ячменю і пшениці. Що десять миль на битому шляху траплялися крамниця і кузня, і вони становили ядро майбутніх містечок – Бредлі, Кінг-Сіті, Грінфілд.

Американцям більше, ніж іспанцям, подобалося називати місця іменами людей. Коли долини отримали свої назви, місця почали називатися на честь подій, що там відбувалися, і для мене це найзахопливіше з усіх імен, тому що кожне ім’я натякає на якусь забуту історію. Я думаю про Больса-Нуева – «новий гаманець»; Морокохо – «кульгавий мавр» (хто він такий і як там опинився?); Каньйон Шаленого Коня, і Щабель Мустанга, і Каньйон Розхристаної Сорочки. Назви місць несуть відбиток людей, які їх вигадали: побожний чи безбожний, описовий, поетичний або зневажливий. Можна назвати будь-яке місце Сан-Лоренцо, але Каньйон Розхристаної Сорочки чи Щабель Мустанга – то зовсім інша справа.

Після полудня у поселеннях свистів вітер, і фермери почали насаджувати захисні лісосмуги з евкаліптів, щоб не допустити здування родючих ґрунтів. Так ішли справи у долині Салінас-Веллі, коли мій дідо привіз туди свою дружину й оселився на гірських схилах на схід від Кінг-Сіті.

Я мушу покладатися на чутки, на старі світлини, на оповіді й на туманні спогади, змішані з вигадками, у своїх спробах розказати вам про родину Гамільтонів. Вони не були визначні люди, і про них залишилося мало свідоцтв, хіба що звичайні записи про народження, шлюб, землевласництво і смерть.

Молодий Семюель Гамільтон був родом з північної Ірландії, як і його дружина. Походив він з родини дрібних фермерів, не заможних і не вбогих, які мешкали на одній і тій самій земельній ділянці в одній і тій самій кам’яниці багато сотень років. Гамільтони примудрилися бути напрочуд освіченими й начитаними; і, як то нерідко трапляється у тому зеленому краї, вони були споріднені й пов’язані як з дуже знатними людьми, так і з зовсім нікому не відомими, тож один родич міг бути баронетом, а інший родич – безхатьком. І, ясна річ, усі вони були нащадками давніх королів Ірландії, як і кожний з ірландців.

Чому Семюель покинув кам’яницю і зелені акри своїх пращурів, не знаю. Він ніколи не цікавився політикою, отже навряд чи його вигнало звинувачення у повстанні, він був скрупульозно чесний, що виключає переслідування поліцією. Подейкували – то не були навіть чутки, а так, невисловлене відчуття у моїй родині, – що зігнало його з місця кохання, але не кохання до своєї шлюбної жінки. Але чи було то занадто щасливе кохання, чи поїхав він з образи на нещасливе кохання, не знаю. Нам завжди хотілося вірити у перше. Семюель був красень, принадний і веселий. Важко уявити, щоб якась ірландська селяночка могла йому відмовити.

Він приїхав у Салінас-Веллі в повному розквіті сил і здоров’я. Очі він мав яскраво-сині, а коли втомлювався, одне з них трошки косило. Був він міцний і високий, але вирізнявся якоюсь вишуканістю. Серед бруду й пилюки праці на ранчо він завжди видавався бездоганним. Руки у нього були дуже вправні. Він був чудовий коваль і тесля, чудовий різьбяр, а ще вмів майструвати всілякі штучки зі шматочків дерева й металу. Він повсякчас винаходив нові способи для виготовлення давно відомих речей, щоб робити їх краще і швидше, але чого у нього зовсім не було в житті, то це таланту заробляти гроші. Інші люди, які цим даром володіли, забирали Семюелеві винаходи, і продавали їх, і наживалися на них, а Семюель усе життя ледь зводив кінці з кінцями.