Ден Сіммонс
Схід Ендіміона
Ми не субстанція, що просто існує, а структури, які увічнюють себе[3].Норберт Вінер, «Кібернетика, або Управління і зв’язок у тварині і машині»
Універсальна природа з універсальної речовини[4], неначе з воску, відливає зараз фігурку коня, а коли та розіб’ється, використовує той самий матеріал, щоби виліпити, скажімо, дерево, потім людину, потім іще щось. І кожна з цих речей існує лише мить. Але що жахливого для жбана в тому, що він розіб’ється? Хіба було йому страшно, коли його ліпили?Марк Аврелій, «Роздуми»
Якщо мої слова не будуть достатньо зрозумілими, а я побоююся, що так воно й може статися, я хотів би повернути вас до того місця, звідки розпочав викладати свої думки. А розпочав я зі спостережень, яким чином людину формують обставини — а що воно таке, ці обставини? — як на мене, спробні камені для її серця; а навіщо спробні камені її серцю? — тільки для того, щоб піддати це серце спокусі; а навіщо піддавати серце спокусі, запитую я, і відповідаю: для того, щоби зміцнити та змінити натуру людини; але хіба ця змінена натура не є її душею? І чим була душа людини, перш ніж вона прийшла у цей світ і зазнала всіх цих спокус, перетворень та удосконалень? Розум, казав я, без особистості? А як створюється ця особистість? За допомогою такого посередника, як серце? А як серцю стати таким посередником у світі, де панують обставини? — І тепер мені здається, що разом із Поезією й Теологією вам треба подякувати своїм зіркам, що перо моє не надто багатослівне...[7]Джон Кітс, Із листа до брата
Частина перша
1
— Папа помер. Хай живе Папа!
Вигуки багатоголосою луною прокотилися двором Св. Дамасія[8] у Ватикані, де у власних апартаментах щойно знайшли тіло Папи Юлія XIV. Його Святість помер уві сні. За лічені хвилини ця звістка розлетілася поміж тісноти різномастих будівель, які за традицією називаються Ватиканським палацом, а тоді перекинулася на місто Ватикан, поширюючись, наче іскра чистим киснем. Розголос про смерть Папи пробіг адміністративними приміщеннями Ватикану, прошмигнув крізь юрбу, що саме проходила крізь Ворота Св. Анни, майнув спершу в Апостольський, а тоді у сусідній, Губернаторський, палаци, долетів до вух вірян у ризниці Собору Св. Петра[9], спричинивши там таке сум’яття, що архієпископ, який саме служив месу, змушений був обернутися на безпрецедентний шепіт та гомін пастви; відтак шугнув у натовп на площі перед Собором. Там його вплив на заледве не стотисячне стовковисько туристів та функціонерів Пакса, котрі прибули до Ватикану у справах, був подібним до досягнення плутонієм критичної маси[10] і початку ланцюгової реакції.
Вирвавшись за межі Ватикану крізь Арку Дзвонів, новина набула швидкості електрона, відтак швидкості світла і, зрештою, вирвалась із планети Пацем зі швидкістю рушіїв Гокінґа, яка, як відомо, тисячоразово перевищує швидкість світла. У самому серці подій, біля стародавніх ватиканських мурів, перемовлялися телефони та комлоґи, і їхні перемовини долинали аж до сирих підземель, що покоїлись під важкими стінами Замку Святого Ангела[11], де під масою каміння, що колись повинно було прислужитися мавзолеєм для імператора Адріана, заховалися кабінети та камери Святої Інквізиції. Цього ранку повсюди тихенько постукували вервиці, шурхотіли накрохмалені сутани — це священнослужителі Ватикану поспішали до своїх кабінетів, щоби прочитати зашифровані повідомлення і дочекатися розпоряджень від свого керівництва. Дзижчали, дзеленчали та вібрували особисті комунікатори й імпланти службовців, офіцерів, політиків, комерсантів із Торговельної Гільдії. Не минуло й тридцяти хвилин із тієї миті, коли було виявлено мертве тіло Папи, а всі новинарські агенції в системі Пацема вже працювали з цією трагічною звісткою: лаштували роботизовані голокамери та весь арсенал технічних засобів для роботи он-лайн, відряджали до прес-центру Ватикану своїх найкращих репортерів і... чекали. У міжзоряній імперії, де Церква керувала всіма аспектами суспільного життя, перш ніж з’явитись у пресі чи в ефірі, новина потребувала не тільки незалежного підтвердження, а й офіційного дозволу.
За дві години та десять хвилин по тому, як було виявлено тіло Папи Юлія XIV, Церква підтвердила його кончину повідомленням від канцелярії Державного секретаря Ватикану, кардинала Лурдусамі. За якісь секунди це повідомлення вже пролунало в усіх радіо- та головідеоновинах у безкінечних світах, що підпорядковувалися Пацему. Все населення планети Пацем, тобто півтора мільярда відроджених християн, котрі працювали на Ватикан або на розгалужені цивільну, військову чи комерційну адміністрації Пакса, завмерли, щоби з певною цікавістю вислухати цю новину. Ще до офіційного оголошення з дюжину нових зорельотів класу Архангел залишили свої орбітальні бази і перемістилися в різні точки міжзоряного простору в одному з рукавів Галактики, обжитому людством. Цей раптовий стрибок убив екіпажі зорельотів, але кораблі донесли звістку про смерть Папи в надійних комп’ютерах та кодованих транспондерах[12] до понад шістдесяти найважливіших митрополичих світів і зоряних систем. Ці кораблі-Архангели мали вчасно доправити назад на Пацем тих небагатьох кардиналів, котрі забажають особисто взяти участь у голосуванні; проте більшість виборців зазвичай воліли краще залишатися на своїх планетах, ніж іти на смерть, навіть із безперечно обіцяним воскресінням, а для участі у виборах направити замість себе шифровану інтерактивну голографічну пластину із власноручним «eligo»[13] для обрання наступного Верховного понтифіка.
Ще вісімдесят п’ять паксівських кораблів з рушіями Гокінґа, переважно надшвидкісні факельники, приготувалися до спін-переходу на релятивістські швидкості та до квантового стрибка, аби здійснити перельоти тривалістю в дні, а то і в місяці, із часом-у-борг — відповідно, від тижнів до років. Вони мали чекати на орбіті Пацема п’ятнадцять-двадцять стандартних днів до обрання нового Папи, а тоді розповсюдити звістку на сто тридцять менш важливих паксівських світів, де архієпископи донесуть її до вух ще мільярдів вірян. Звідси, уже стараннями архієпископів, повідомлення про смерть Папи, про воскресіння й нове обрання розходитиметься меншими системами, долетить до найвіддаленіших світів і до незліченних загумінкових колоній. І, нарешті, цілий флот із двохсот безпілотних кур’єрських дронів буде виведений з бази на гігантському астероїді в системі Пацема. Дрони чекатимуть тільки, щоби на їхні чіпи було записано повідомлення про нове народження та переобрання Папи Юлія, а відтак вони увійдуть в гокінґів простір і оповістять про це всі одиниці паксівського флоту, задіяні у патрулюванні, а чи й у боях із Вигнанцями вздовж так званої Великої стіни — оборонної лінії далеко за кордонами Пакса.
Папа Юлій помер уже вдев’яте. Понтифік мав слабке серце, але не дозволяв удосконалити його ні хірургічним втручанням, ані нанопластикою. На його переконання, Папа мав прожити стільки, скільки йому судилося, а по його смерті повинен бути обраний новий Папа. Той факт, що того самого Папу обирали вже вісім разів, не похитнув його в цьому переконанні. І навіть зараз, коли тіло Папи Юлія обряджали для церемонії прощання впродовж одного вечора, після чого його мали доправити до папської особистої воскресальної каплиці позаду Собору Св. Петра, кардинали та їхні заступники вже робили все необхідне для його переобрання.
Сікстинську капелу закрили для туристів і почали готувати для голосування, яке мало відбутися менше ніж за три тижні. Для вісімдесяти трьох кардиналів, що голосуватимуть наживо, принесли антикварні крісла під балдахінами, а для тих, хто передоручив голосування своїм голографічним копіям, встановили голографічні проектори й інтерактивні екрани базової площини інфосфери. Перед підвищенням вівтаря поставили стіл для членів лічильної комісії, чи скрутаторів. На столі дбайливо розклали малі картки, голки, нитки, урну, таріль, лляні серветки й інші речі, потрібні для голосування, тоді накрили стіл більшою лляною тканиною. Стіл для інфірмаріїв, які повинні були підходити з урною до немічних кардиналів, та ревізорів розмістили збоку від вівтаря. Головні двері Сікстинської капели зачинили, замкнули на засув і запечатали. Швейцарські гвардійці в повному традиційному озброєнні, а також із найсучаснішою лазерною зброєю зайняли свої пости біля дверей капели та біля вибухозахищеної брами воскресальної каплиці, прибудованої до Собору Св. Петра.
Відповідно до старовинного протоколу вибори мали відбутися між п’ятнадцятим та двадцятим днем після смерті Папи. Кардинали, що перебували на Пацемі, а також ті, котрі могли дістатися Пацема з часом-у-борг меншим за три тижні, скасували всі заплановані раніше заходи й приготувалися до конклаву[14]. Усе було готово.
ДЕЯКІ ГЛАДУНИ НОСЯТЬ СВОЮ ВАГУ ТАК, НАЧЕ ЦЕ ХВОРОБА, ознака потурання своїм слабкостям, свідчення лінощів. Інші товстуни набирають вагу по-королівськи, вважаючи її зовнішнім проявом своєї щоразу більшої могутності. Симон Авґустин Кардинал Лурдусамі належав до цієї останньої категорії. Справжній велет, у своїй кардинальській сутані він був схожий на яскраво-червону людину-гору, на вигляд було йому десь близько шістдесяти років, і таким він був уже понад два сповнених активного життя та вдалих воскресінь сторіччя. Цілковито голомозий, з рябим од віспи обличчям і м’яким глибоким басом, здатним загриміти, наче Господь із Сіону, без жодного гучномовця заповнюючи собою весь Собор Св. Петра, Лурдусамі вважався в Ватикані еталоном здоров’я та енергійності. У вузьких церковних колах побутувала думка, що саме Лурдусамі, тоді ще юнак, незначний гвинтик Ватиканської дипломатичної машини, допоміг знесиленому, замученому постійним болем отцю Лінару Гойту, колишньому паломнику на Гіперіон, відкрити таємницю, як приборкати хрестоформу та перетворити її на знаряддя воскресіння. Багато хто ставив йому на заслугу — як і щойно упокоєному Папі — порятунок Церкви, що була на краю загибелі.
Правда це чи лише легенда, але того дня — першого дня по дев’ятій смерті Його Святості й за п’ять днів до його воскресіння — Лурдусамі був у чудовій формі. Державний секретар, президент комісії з нагляду за дванадцятьма Священними Конгрегаціями і префект найтаємничішої з-поміж них, тієї, яка викликала найбільший страх, а саме Священної Конгрегації доктрини віри, що після тисячолітньої перерви знову отримала офіційну назву — Священна Канцелярія вселенської інквізиції, Лурдусамі був наймогутнішою людиною в Курії. Наразі, коли Його Святість Папа Юлій XIV лежав у відкритій труні в Соборі Св. Петра, а з настанням ночі його тіло мали переправити до воскресальної прибудови, кардинал Симон Авґустин Лурдусамі радше був наймогутнішою людиною в усій Галактиці.
І того ранку кардинал не проминув цим скористатися.
— Вони вже тут, Лукасе? — прогуркотав він, звертаючись до чоловіка, який був його помічником та довіреною особою понад двісті напружених років. Монсеньйор Лукас Одді був настільки ж худючим, кістлявим, метушливим, наскільки кардинал Лурдусамі — масивним, пухким та неквапливим. Одді скидався вже на досить підтоптаного чоловіка, а Лурдусамі, здавалося, взагалі не старів. Посада Одді офіційно йменувалася: заступник Державного секретаря та керівник секретного, «нульового», відділу, проте всі прозивали його просто Заступником. Прізвисько «Нуль» також могло би пасувати цьому високому кощавому бенедиктинцю, бо за двісті двадцять років його бездоганної служби ніхто, навіть Лурдусамі, не знав нічогісінько про особисті уподобання чи почування цієї людини. Отець Лукас Одді був надійною правою рукою кардинала Лурдусамі так довго, що той давно вже звик дивитися на нього як лише на знаряддя для виконання власних задумів.
— Їх щойно провели у найвіддаленішу приймальню, — відповів монсеньйор Одді.
Кардинал Лурдусамі кивнув. Понад тисячу років, ще задовго до Гіджри, коли людство, шукаючи порятунку, залишило конаючу Землю й вирушило колонізувати зірки, у Ватикані існував звичай проводити важливі зустрічі в приймальнях високопосадовців, а не в їхніх особистих кабінетах. Найдальша приймальня кардинала Лурдусамі була крихітна — не більше п’яти квадратів, і доволі скромно умебльована, якщо не брати до уваги круглого мармурового стола, абсолютно вільного від вбудованих комунікаторів. У кімнаті було лише одне вікно, і крізь нього, коли шибки ставали прозорими завдяки поляризації, можна було бачити лоджію з фресками вражаючої краси. На стінах висіли дві картини геніального художника тридцятого сторіччя Каротана. Одна зображувала моління Ісуса в Гетсиманському саду, друга — Папу Юлія (коли він ще не став Папою, а був отцем Лінаром Гойтом) під час отримання першої хрестоформи з рук могутнього архангела, який, утім, скидався на гермафродита, а на все це дійство безпорадно дивився Сатана у подобі Ктиря.
Четверо осіб у приймальні, три чоловіки та жінка, репрезентували Виконавчий комітет Панкапіталістичної ліги незалежних католицьких трансзоряних торговельних організацій, яку частіше називали просто Торговельною Гільдією. Два чоловіки, пан-Гельвіґ Арон та пан-Кеннет Гай-Модіно, цілком могли бути батьком та сином, так скидалися вони один на одного — навіть елегантними костюмами з накидками, навіть вишуканими консервативними зачісками, делікатно біовідкорегованими європейськими, нордичними рисами обличчя та скромними червоними значками, що засвідчували їхню приналежність до Суверенного військового Ордену Госпітальєрів Святого Йоанна Єрусалимського, лицарів Родоса й Мальти[15] — стародавньої спільноти, більш відомої під назвою Мальтійські лицарі. Третій чоловік, одягнутий у скромне бавовняне кімоно, мав азійські риси обличчя. Звався він Кензо Ісозакі і того дня був другою за могутністю — після кардинала Лурдусамі — людиною в Паксі. Єдина в цьому товаристві жінка, з вузьким обличчям під кучмою темного волосся, в невибагливому костюмі з чесаного фібропласту, звалася пан-Анна Пеллі Коньяні, і їй було сорок з лишком років. Усі вважали її офіційною наступницею Ісозакі, а також таємною коханкою архієпископки з планети Ренесанс-Вектор.
Коли кардинал Лурдусамі зайшов у кімнату й зайняв місце за столом, ця четвірка підвелася і вклонилася. Лурдусамі супроводжував тільки монсеньйор Лукас Одді; він зупинився поодаль від столу, склавши кістляві руки на чорній сутані. З-за його плеча на присутніх дивилися скорботні очі каротанівського Христа в Гетсиманському саду.
Пан-Арон та пан-Гай-Модіно наблизилися до кардинала, аби стати на одне коліно та поцілувати його сапфіровий перстень, але перш ніж до персня підійшли Кензо Ісозакі та жінка, кардинал махнув рукою, подаючи знак припинити протокольні формальності. Коли представники Торговельної Гільдії знову повсідалися, кардинал Лурдусамі промовив:
— Ми тут усі є давніми друзями. Ви знаєте, що поки я через тимчасову відсутність Його Святості уособлюю в нашій розмові Найсвятіший Престол, усе, що буде тут сказано, не вийде за ці стіни, — Лурдусамі посміхнувся. — А ці стіни, друзі мої, є найнадійнішими і найбільш захищеними від прослуховування в усьому Паксі.
Арон та Гай-Модіно стримано посміхнулися. Обличчя Ісозакі зберегло той самий чемний вираз. Анна Пеллі Koньяні ще вище заломила чорну брову.
— Ваша Превелобносте, — сказала вона, — можна мені говорити відверто?