Гнітюча середа

Перша середа кожного місяця була Цілковито Жахливим Днем - днем, якого чекали зі страхом, витримували з мужністю та забували з поспішністю. Підлога мала бути бездоганно чистою, стільці - без жодної порошинки, на ліжках - ані складочки. Дев’яносто сім маленьких сиріт, що звивалися і пручалися, слід було ретельно відмити, увіпхати в накрохмалені картаті форми та защепнути на всі ґудзики; усім дев’яноста семи слід було нагадати про правила поведінки, щоб усі вони казали: «Так, сер!» або «Ні, сер!» щоразу, коли до них звертатиметься опікун.

Це був неспокійний час, і на бідну Джерушу Ебботт, як на найстаршу з сиріт, прийшовся головний удар. Але й ця перша середа місяця, як і всі попередні, нарешті добігла кінця. Джеруша вислизнула з буфетної, де робила сандвічі для гостей притулку, і піднялася гвинтовими сходами наверх, щоб зайнятися звичними справами. Предметом її особливої опіки була кімната «Ф», де одинадцятеро малюків віком від чотирьох до семи років займали одинадцять ліжечок, поставлених у ряд. Джеруша зібрала своїх підопічних, розправила на них пом’ятий одяг, повитирала носи й повела чітким та організованим строєм у їдальню, де вони провели благословенні півгодини, пригощаючись хлібом з молоком та сливовим пудингом.

Потому вона примостилася на підвіконня, притуливши пульсуючу скроню до прохолодного скла. Джеруша була на ногах із п’ятої години ранку, виконуючи розпорядження усіх і кожного, і її постійно сварила та підганяла знервована завідувачка притулку. За лаштунками місіс Ліппетт не завжди зберігала спокійну та величаву гідність, з якою зустрічала опікунів та леді - відвідувачок притулку. Джеруша дивилася на велику замерзлу галявину і високу залізну огорожу, що позначала межі притулку, на хвилясті пагорби з сільськими будиночками та гострі шпилі селища, що вимальовувалися серед голих дерев.

День завершився, і, наскільки їй було відомо, доволі успішно. Опікуни та члени наглядової ради закінчили обхід, зачитали доповіді, випили чай і поспішили додому до привітних сімейних вогнищ, щоб забути іще на місяць про докучливих сиріт. Джеруша з цікавістю, до якої домішувалась невиразна туга, спостерігала за потоком екіпажів та автомобілів, котрі викочувались із воріт притулку. Подумки вона прослідувала спочатку за одним, а потім і за другим екіпажем аж до великих будинків, розкиданих уздовж пагорба. І уявила, як відкинулась на сидіння в хутряному манто та оксамитовому капелюшку, прикрашеному пір’ям, і байдуже пробурмотіла шоферові: «Додому!». Та на порозі будинку придумана картина розпливалася.

Джеруша мала добре розвинену уяву - яка, за словами місіс Ліппетт, колись завдасть їй клопоту, якщо вона не схаменеться - але як би дівчина не старалася, вона не могла проникнути далі ґанку такого будинку. Бідна, непосидюща та спрагла пригод Джеруша за свої сімнадцять літ іще жодного разу не переступала порога звичайного будинку; вона не могла уявити звичайне життя інших людей, у якому не було сиріт.

Томмі Діллон, котрий записався у хор, ішов сходами, а потім і коридором, співаючи, і спів його ставав усе голоснішим у міру того, як він наближався до кімнати «Ф».

Джеруша відірвалась від вікна і повернулась обличчям до життєвих клопотів.

— Кому я знадобилась? - перервала вона спів із ноткою гострої тривоги в голосі.

— Мі-сіс Ліп-петт, і мені здається, що вона дуже сердита! А-а-амінь! - благочестиво промовив Томмі речитативом, але тон його був не таким вже й злим. Навіть найчерствіший із сиріт відчував симпатію до заблуканої сестри, яку прикликали в контору перед очі розгніваної завідувачки -а Томмі подобалась Джеруша, хоча інколи вона й смикала його за руку та мало не відривала носа, витираючи.

Джеруша мовчки пішла, але дві повздовжні зморшки залягли на її чолі. Що ж таке могло статися, роздумувала вона. Невже сандвічі були недостатньо тонкими? Чи в горіхових тістечках траплялася яєчна шкаралупа? Чи, може, якась леді-відвідувачка розгледіла дірку в панчосі Сьюзі Готорн? Невже - о, Боже! - одне з тих ангелоподібних малят із її кімнати «Ф» заляпало соусом чи підливою самого опікуна?

Довгий хол із низькою стелею не був освітлений, і коли Джеруша спустилася вниз, у дверях, що вели до критих виїзних воріт для карет, все ще стояв останній опікун, готовий до від’їзду. Джеруша мигцем глипнула на чоловіка і завважила лише його високий зріст. Опікун махав рукою у напрямку автомобіля, який чекав на нього на повороті під’їзної алеї. Коли машина завелася і під’їхала, на мить пригальмувавши, сліпуче світло фар відкинуло різку тінь На стіну. Тінь відобразила гротескно видовжені руки і ноги, які аж наче розляглись на підлозі та переламались на стіну. Вона виглядала достоту як величезний й хиткий павук-косарик!

Похмура стурбованість Джеруші змінилась раптовим сміхом. Вона була життєрадісною і користалась найменшою можливістю повеселитися. Але якщо й можна було втішитись гнітючим фактом присутності опікуна, то навряд чи від цього можна було очікувати чогось хорошого. Джеруша наблизилась до кабінету, цілком підбадьорена цим незначним епізодом, і стала перед місіс Ліппетт із усміхненим обличчям. На її здивування, завідувачка хоча й не посміхалася, однак була доволі привітною; на її обличчі був майже такий самий вираз, який вона зазвичай приберігала для відвідувачів притулку.

— Присядь-но, Джерушо! Я маю тобі дещо сказати!

Джеруша всілася на найближчий стілець і чекала, затамувавши подих. Світло автомобільних фар знову зблиснуло за вікном. Місіс Ліппетт провела його поглядом.

— Чи помітила ти джентльмена, котрий щойно поїхав?

— Я бачила його зі спини.

— Це один із наших найбагатших опікунів; він жертвує великі суми на утримання притулку. Я не в праві назвати його ім’я, бо він особливо наполягав на цьому: хотів зберегти інкогніто.

Очі Джеруші дещо розширилися: вона не звикла, щоб її прикликали в кабінет завідувачки для обговорення дивацтв опікунів.

— Цей джентльмен вже цікавився кількома нашими хлопчиками. Чи пам’ятаєш ти Чарльза Бентона і Генрі Фріза? їх обох відправили в коледж завдяки містерові... е-е-е... цьому опікунові, і обидва наполегливою працею та успіхами в навчанні відплатили йому за щедро витрачені на них гроші. А іншої винагороди цей джентльмен і не бажає. Досі його філантропія розповсюджувалася лише на хлопчиків, і ще жодного разу мені не вдавалося зацікавити його хоча б якоюсь дівчинкою з нашого закладу, як би вона цього не заслуговувала. Мушу визнати, що йому байдуже до дівчаток.

— Так, мем, - пробурмотіла Джеруша, оскільки від неї очікували якоїсь відповіді.

— Сьогодні під час нашої зустрічі підіймалось питання твого майбутнього.

Місіс Ліппетт на мить замовкла, а потім продовжила, повільно й спокійно, що було справжнім випробуванням для натягнутих, мов струна, нервів її слухачки.

— Зазвичай, як тобі відомо, ми не тримаємо дітей після того, як їм виповниться шістнадцять, але для тебе було зроблено виняток. Ти закінчила нашу школу в чотирнадцять, і робила такі успіхи в навчанні - чого не скажеш про твою поведінку -що вирішено було послати тебе в місцеву середню школу. Тепер, коли ти її закінчуєш, притулок не може утримувати тебе далі. Ти й так перебуваєш тут на два роки довше, ніж більшість учнів.

Місіс Ліппетт оминула той факт, що впродовж цих двох років Джеруша тяжко працювала, щоб оплатити свій пансіон. І що на перший план завжди виходили потреби притулку, а вже потім — навчання, і що в такі дні, як сьогодні, вона залишалась вдома, щоб підтримувати чистоту.

— Як я вже сказала, сьогодні підіймали питання твого майбутнього та обговорювали твої успіхи в навчанні - й обговорювали ретельно.

Місіс Ліппетт кинула обвинувальний погляд на підсудну, і та виглядала винною, бо цього від неї очікували, а зовсім не тому, що згадала якісь особливо чорні сторінки власної біографії.