Хосе Доносо
Розпутний птах ночі

Місіá^[2] Ракель Руїс гірко розплакалася, коли їй зателефонувала матінка Беніта, аби повідомити, що Брúхіду вранці знайшли мертвою. Згодом вона дещо заспокоїлася і попросила розповісти подробиці:

— Амалія, та одноока жіночка, яка вам колись прислуговувала, не знаю, чи ви її пам’ятаєте…

— Амалія, пам’ятаю…

— Отож я й кажу, Амалія заварила їй міцного чаю, вона любила смакувати його вечорами; так ось, Амалія каже, що Брихіда заснула в одну мить, спокійнісінька, як завжди. Перед сном, вона, здається, латала ту гарну атласну нічну сорочку кремового кольору…

— Як добре, що ви мені нагадали! Я вже з горя про неї забула. Спакуйте її, а Рита хай залишить її біля моїх дверей. То дівоча нічна сорочка моєї онуки Малý, тієї, що нещодавно вийшла заміж, пригадуєте, я вам розповідала. Під час медового місяця вона подерла її замком від валізи. Мені подобалося підкидати Брихіді якусь роботу, щоб вона бідолашна мала якусь розвагу й усе ще відчувала себе частиною родини. Брихіда вміла виконувати таку тонку роботу як ніхто. Вона мала золоті руки!..

Місіа Ракель взяла на себе поховальні клопоти: парастас відбували в каплиці дому духовних вправ^[3] Боговтілення Ла-Чимби^[4], де Брихіда провела останні роки життя. На її честь справили урочисту месу для сорока мешканок притулку, трьох черниць, п’ятьох сиріток, а також її власних синів, невісток і внучок. Служив месу отець Асокар, адже то була остання меса, яку справляли в каплиці перед її ліквідацією за наказом архієпископа. Після того, згідно з обітницею небіжчиці, здійснили поховання в сімейному мавзолеї Руїсів. На жаль, у мавзолеї було дуже обмаль місця. Утім, після кількох телефонних дзвінків місіа Ракель вирішила, що так чи інакше, але місце для Брихіди вона знайде. Завдяки вірі в те, що місіа Ракель дотримається своєї обіцянки й дозволить бідолашній старій спочити під цим мармуровим склепінням, її останні роки життя промайнули замирено. Як банально, проте зворушливо висловилася матінка Беніта, її смерть була, немов «вогник, що загас». Звісно, з часом доведеться перепоховати деякі рештки, які лежать у мавзолеї (особлива морока буде з тими, для яких свого часу не вистачило грошей навіть на табличку, як із однією мадемуазель, що померла далеко від батьківщини, чи тими неодруженими дядьками, особи яких із кожним роком стають усе туманнішими), щоб закрити цю мішанку з кісток у маленькій компактній скринці.

Усе сталося так, як вирішила місіа Ракель. Мешканки притулку розважалися весь день, допомагаючи мені прикрашати каплицю чорними завісами. Інші старенькі, з близького оточення небіжчиці, омили тіло, зачесали його, примостили до рота вставну щелепу, зодягли в найохайніше спіднє, яке мала покійна, й поміж голосінь і схлипувань, якими супроводжувалося обрання найдоречнішого останнього туалету, врешті зупинилися на темно-сірій в’язаній сукні й рожевій шалі — тій, яку Брихіда зберігала в обгортці з шовкового паперу і яку надягала щонеділі. Поруч із труною ми розставили вінки, які надіслала родина Руїсів. Запалили свічки. У такої хазяйки, як місіа Ракель, і не шкода бути служницею! Яка гідна сеньйора! Та скільком із нас випаде таке ж щастя, як Брихіді? Жодній. Візьмімо минулий тиждень і бідолашну Мерседес Барросо: якийсь фургон із соціальної служби, навіть не траурно-чорний, приїхав забрати бідолашну Менче разом із нами. Це не дуже схоже на правду, але нам самим довелося зрізати в саду кілька червоних гераней, щоб прикрасити її труну, а її хазяї, які по телефону обіцяли бідолашній Менче золоті гори: чекай, мовляв, жінко, чекай, потерпи, до літа стане краще, коли повернемося з відпустки, бо тобі ж не подобається узбережжя, згадай, як ти слабуєш від морського повітря, коли ми повернемося, то побачиш, тобі сподобається новий будиночок із садом, там буде ідеальна кімнатка для тебе, прямо над гаражем… і на тобі, самі пам’ятаєте, хазяї Менче навіть не повернулися додому, коли та померла. Бідолашна Менче! Таке нещастя! Як дотепно вона розповідала ті свої незліченні сороміцькі жарти. Звідки вона їх понабиралася? Утім, похорон Брихіди був зовсім інший: вона мала живі вінки з білих квітів, як і личить на будь-якому похороні, і в них навіть лежали візитні картки. Щойно винесли труну, Рита провела рукою по поверхні всередині неї, щоб пересвідчитися, що та її частина добре полакована, як це належало будь-якій першокласній труні у старі часи; я бачив, як вона зіщулила губи і схвально кивнула головою. Як добре викінчено Брихідину труну! Навіть це місіа Ракель виконала. Ніде нас не обманула — ні щодо карети, запряженої чотирма чорними конями в накидках і з плюмажем, ні щодо блискучих машин родини Руїсів, вишикуваних уздовж тротуару в очікуванні відправлення процесії.

Але процесія досі не могла рушити. Останньої миті місіа Ракель згадала, що в кімнатці стоїть дещо несправний велосипед, який, після незначного ремонту, може стати якнайкращим подарунком для її садівника на день Святих Петра і Павла: ходи, Німенький, кинь його до свого возика й передай моєму шоферу, щоб він поклав його у фургон, раз я вже сюди приїхала.

— Ви не плануєте більше повертатися, місіа Ракель?

— Я повернуся тоді ж, коли Інес повернеться з Рима.

— Від місії Інес були новини?

— Жодних. Їй тяжко писати листи. Після того, як її спіткала невдача у справі беатифікації, а Херонімо переписав капеланію^[5] родини Аскойтіа на архієпископство, вона спіймала такого облизня, що навіть поштівку соромиться вислати. Якщо вона й далі сидітиме в Римі, то хіба дивом застане цей дім цілим.

— Отець Асокар показував мені проекти Міста Дитини. Вони чудові! А вікна які! Ці плани дещо мене заспокоїли… То ж це тепер остання меса в цій каплиці.

— Казочки отця Асокара, матінко Беніто! Не будьте наївною. Цей священник із найгірших політиканів. Ця власність, яку Херонімо Аскойтіа передав архієпископату, дуже й дуже цінна. Місто Дитини! Закладаюся, що після знесення все, що залишиться, виставлять на торги, а гроші розчиняться, наче сіль у воді. Заради Бога, чого Німенького так довго нема, Брихіда вже зачекалася, щоб ми її нарешті поховали! Де цей Німенький вештається? Авжеж, у такому великому домі я й сама довго блукаю коридорами, аж доки дійду до кімнатки, де зберігаю весь свій мотлох, до того ж Німенький такий худий і хирлявий. Утім я стомилася, я хочу поховати Брихіду, хочу поїхати, це мене занадто гнітить, бідолашна Брихіда, усе її життя було немов похорон, а вона ж тільки на кілька років старша за мене, Господи, а я, щоб виконати свою обіцянку, віддала їй власну нішу в мавзолеї, щоб замість мене там гнила вона, гріючи цю нішу своїми рештками, щоб поступившись моїм, ті не задубіли, не відчували страху; тимчасово поступитися їй нішею було єдиним способом сповнити обітницю, бо навіть ті родичі, яким я роками псувала життя, заявляють свої незрозумілі права на поховання в мавзолеї; але тепер мені не страшно, що мене позбавлять мого місця, вона буде там мені його тримати, гріти його власним тілом, подібно до того, як колись вона розстеляла мені ліжко й клала на нього грілку з гарячою водою, щоб я могла раніше заснути, коли взимку верталася додому після своїх справ. Та коли я помру, їй доведеться звільнити мою нішу. Що я можу вдіяти?! Так, так, Брихідо, я найму адвокатів, щоб вони позбавили тих родичів усіх їхніх прав, але я сумніваюся, що нам вдасться виграти у тих тяжбах… тому тобі доведеться піти. То буде не моя вина. То вже не буде моя відповідальність, Брихідо, хто знає, що зі мною зроблять після того, як помру. Ти не можеш казати, що я погано з тобою поводилася, я корилася тобі в усьому, але мені страшно, бо коли тебе заберуть, я не знаю, що зроблять із твоїми кістками, до яких вже нікому не буде діла… Хіба я знаю, через скільки років помру, на щастя, маю міцне здоров’я, послухайте лиш, цієї зими я не пролежала в ліжку ні дня, не підхопила жодної застуди, матінко Беніто, нічого; половина моїх онуків злягла з грипом, а дочки тільки і дзвонили, мовляв, приїдь до нас, допоможи, бо в нас удома навіть служниці похворіли.

— Яке щастя! Тут у нас теж перехворіли майже всі мешканки. Воно й не дивно в такому холодному домі, вугілля ж бо дороге…

— Ви лишень погляньте. Це вершина лицемірства! Стільки розмов про те Місто Дитини, і дивіться, в яких жахливих умовах він вас тримає. Я вишлю вам якусь пожертвочку, коли поїду на село. Не знаю, що залишилося з цьогорічного врожаю, але щось я вам усе ж вишлю, щоб ви не забували про бідолашну Брихіду. Хенаро, велосипед влізає?

Водій сідає поруч із місією Ракель. Тепер можна рушати: кучер залізає на карету, невістка надягає водійські рукавички, вороні коні нетерпляче риють землю копитами, на тротуар виходять заплакані закутані старенькі, які, кашляючи й тремтячи, прощаються з кортежем. За мить до того, як місіа Ракель наказує рушати, я наближаюся до її віконця й простягаю пакунок.

— Що це? Я чекаю.

— Нічна сорочка Малу! Слава Богу! Якби цей бідолашний чоловічок не згадав про це, мені б довелося вертатися сюди ще раз, бо я геть про неї забула. Дякую, Німенький, ні, ні, чекай, матінко, хай Німенький зажде: тримай, це тобі на сигарети, на твої шкідливі звички, тримай. Сигналь, Хенаро, хай кортеж рушає. Прощавайте, матінко Беніто…

— Прощавайте, місіа Ракель.

— Прощавай, Брихідо…

— Прощавай….

Коли за поворотом зникає останнє авто, ми заходимо всередину — матінка Беніта, я і старенькі, які, перемовляючись між собою, розбрідаються подвір’ями. Я зачиняю вхідні двері на ключ і на засув. Рита замикає за ними дзенькітливу засклену ширму. Старенька, яка відстала від решти, підіймає з кахлів у передпокої білу троянду й, зітхаючи від хвилювання, чіпляє її собі у волосся, після чого зникає в коридорах у пошуках своїх подружок, своєї тарілки ріденького супу, своєї шалі й свого ліжка.