Я завжди підозрював, що географи й самі не знають, що кажуть, коли місце битви при Мунді розташовують в країні пунічних бастулів, поблизу сучасної Монди, на якихось два льє північніше від Марбельї. Що ж до моїх особистих припущень на основі «Bellum Hispaniense», тексту анонімного автора, та ще кількох зачіпок, мною знайдених у чудовій бібліотеці герцога Осуна, то те пам’ятне місце, де Цезар востаннє поставив на кін усе в битві проти захисників республіки, слід шукати в околицях Монтильї. Тож перебуваючи в Андалусії на початку осені 1830 року, я здійснив досить довгу подорож, щоби розвіяти сумніви, котрі в мене ще залишалися. Праця, що її я незабаром опублікую, не залишить, маю надію, жодної більше непевності у свідомості всіх добросовісних археологів. А очікуючи на те, що моє дослідження вирішить нарешті географічну загадку, яка тримає в напрузі всю вчену Європу, я хочу розповісти вам невеличку історію; вона, втім, не впливає на вирішення цікавого питання про місце розташування Мунди взагалі жодним чином.

Я винайняв у Кордові двох коней та з провідником рушив у дорогу без жодного іншого багажу, крім кількох сорочок та «Коментарів» Цезаря. Певного дня, блукаючи верхньою частиною Каченської рівнини, знесилений втомою та помираючи від спраги, спалений розпеченим сонцем, я саме від усього серця слав до дідька і Цезаря, і синів Помпеєвих, коли помітив трошки збоку від стежки, що мене вела, невеличку зелену галявину, порослу очеретами. Це дало мені зрозуміти, що неподалік є джерело. Коли ж я наблизився, то побачив, що те, що виглядало мені на галявину, виявилося болотом, у якому ховався струмок, котрий утворювався, ймовірно, десь в тісній ущелині між двох відрогів гірського хребта Кабра. Тож я зробив висновок, що піднявшись до витоків струмка, я повинен знайти прісну воду, в якій буде менше п’явок та жаб, а поруч — може, ще й трохи затінку посеред скель. На в’їзді в ущелину мій кінь заіржав, і інший кінь, що його я не бачив, одразу ж відповів йому. Ще й сто кроків не проїхав я ущелиною, як раптом розширившись, вона явила мені щось на кшталт створеного природою циркового шатра, затіненого крутими схилами, що височіли зусібіч. Неможливо було знайти місце, котре б обіцяло мандрівникові більш приємний перепочинок. Біля підніжжя прямовисних скель струмок мчав, булькотів і впадав врешті у невеличку водойму з бережком із білосніжного піску. П’ять чи шість красивих дубів, повсякчас захищених від вітру та зрошуваних джерелом, росли на берегах водой­ми, створюючи глибокий затінок; і нарешті, довкола озерця блискуча, м’яка трава виглядала мені схожою на ліжко, краще, ніж я міг знайти в будь-якому готелі на десятки льє навкруги.

Але не мені належала честь бути першовідкривачем цього прекрасного місця. Там уже відпочивав якийсь чоловік, і він, без сумніву, спав, коли я з’явився. Іржання розбудило його, і він підвівся та наблизився до свого коня, котрий скористався тим, що господар заснув, щоби добряче поласувати травою, що росла довкола. Це був молодий чоловік, середній на зріст, але з вигляду міцний і з поглядом гордим та похмурим. Його засмага могла би бути гарною, але під впливом сонця колір його шкіри став навіть темніший за колір його волосся. В одній руці він тримав кріплення недо­уздку, а в другій — мідний мушкетон. Мушу зізнатися, спершу мушкетон та суворий вигляд його власника мене дещо вразили; але я більше не вірив у розбійників — стільки разів про них чув, однак так жодного разу й не зустрів. Крім того, я бачив стільки чесних фермерів, котрі озброювалися до зубів, їдучи на базар, що сам лише вигляд вогнепальної зброї не дозволяв мені брати під сумнів порядність незнайомого чоловіка. «Та й зрештою, — запитав я себе, — що загрожує моїм сорочкам і цезаревим “Коментарям”?» Тож я привітав чоловіка з мушкетоном кивком голови, як знайомого, і спитав, чи я часом не перешкодив його сну. Але залишаючи моє запитання без відповіді, він тільки роздивлявся мене з голови до п’ят; пізніше, ніби залишившись вдоволеним від своєї інспекції, він глянув з такою самою увагою й на мого провідника, котрий саме наблизився. Я бачив, як той зблід і спинився, він був цілком очевидно нажаханий. «Недобра зустріч!» — подумав я. Але обережність негайно змусила мене не виявляти жодних ознак занепокоєння. Я зліз із коня, сказав провідникові його розгнуздати, а сам, опустившись на коліна коло джерела, занурив у воду голову й руки; а тоді випив добрячий ковток, прямо отак, лежачи на животі, як погані солдати Гедеона^[1].

Весь цей час я спостерігав за своїм провідником і незнайомим чоловіком. Перший наближався з очевидною неохотою; другий, здавалося, не планував нічого лихого проти нас, тому що знову відпустив свого коня, а свій мушкетон, котрий іще щойно був в горизонтальному положенні, тепер опустив до землі. Не повважавши за потрібне взяти за образу брак уваги, виказаний до моєї персони, я розлігся на траві й невимушено поцікавився в чоловіка з мушкетоном, чи нема в нього часом кресала. Сам я тим часом витягнув портсигар. Незнайомий чоловік, усе ще мовчки, похапцем поліз до кишені, витяг запальничку і поспішив викресати для мене вогонь. Він очевидно став поводитися більш по-людськи: адже присів навпроти мене, хоча й зброї своєї не полишив. Я закурив, а тоді вибрав найкращу з сигар, кот­рі в мене зосталися, і запитав чоловіка, чи він курить.

— Так, сеньйоре, — відповів він.

Це були перші слова, котрі він вимовив, я помітив, що s він вимовляє не по-андалусійськи^[2], і зробив з цього висновок, що він теж подорожній, як і я, хоча й абсолютно точно не археолог.

— Ось ця може здатися вам хорошою, — сказав я йому, пропонуючи справжню гаванську сигару вищого ґатунку.

Він кивнув, погоджуючись, припалив свою сигару від моєї, подякував мені ще одним порухом голови і зробив затяжку з видимим виразом неймовірної насолоди.

— Ах, — вигукнув він, повільно випускаючи дим першої затяжки через рот та ніздрі, — як же давно я не курив!

В Іспанії сигара — запропонована й прийнята — встановлює між людьми певні взаємини, в основі яких лежить гостинність, щось подібне на Сході означає розділити хліб та сіль. Мій співрозмовник виявився більш балакучим, аніж я міг би очікувати. Крім того, хоч він і сказав, що мешкає в околицях Монтильї, але на місцевості, як мені здалося, знався досить погано. Він не знав, як називається чудесна долина, де ми перебували; він не міг назвати жодного із навколишніх сіл; врешті-решт, коли я запитав, чи не бачив він поблизу зруйнованих стін, чи широких, з закраїнами, шматків черепиці, чи вирізьблені з каменю брили, він зізнався, що ніколи не звертав уваги на такі речі. Натомість виявилося, що він справжній знавець коней. Мого він розкритикував, що було геть не складно зробити; тоді він оповів мені весь родовід свого коня, що походив зі знаного кордовського заводу: то була благородна тварина, котру, як він стверджував, виснажити було так важко, що якось він проскакав верхи тридцять льє за день, то галопом, то риссю. Посеред цієї тиради незнайомець раптом затнувся, ніби схопився, отямившись, і розсердився на себе, що розказав забагато. «Річ у тім, що я дуже поспішав до Кордови, — продовжував він, дещо збентежившись. — Мені треба було поклопотатися в суді в одній справі...» Оповідаючи, він подивився на мого провідника Антоніо, але той опустив очі. Затінок і джерело так мене зачарували, що я згадав про скибки чудової шинки, котру мої монтильські друзі спакували в сумку мого провідника. Я звелів їх принести і запросив незнайомця приєднатися до імпровізованого столу. Якщо не курив він давно, то не їв, як мені здалося, сорок вісім годин щонайменше. Він поглинав їжу, як зголоднілий вовк. Я подумав, що сама доля послала мене бідному чортові. Мій провідник, натомість, їв мало, пив ще менше і не розмовляв зовсім, хоча з початку подорожі здавався мені неабияким базікалом. Присутність нашого гостя, здавалося, бентежила його, їх розділяла певна недовіра, причин якої збагнути я не міг.

Останні крихти хліба та шинки зникли; ми — кожен — викурили по другій сигарі; я звелів провідникові гнуз­дати коней і намірився попрощатися зі своїм новим приятелем, але раптом він запитав мене, де я збираюся ночувати.

Перш ніж я встиг звернути увагу на попереджувальні знаки, що їх подавав мені провідник, я відповів, що ми прямуємо до колиби в Куерво.

— Поганий нічліг для такої людини, як ви, сеньйоре... Я їду туди також, і, якщо дозволите вас супроводжувати, — можемо поїхати разом.

— З неабиякою охотою, — сказав я, сідаючи на коня.

Мій провідник, підтримуючи мені стрем’я, подав мені ще один знак очима. Я відповів, знизавши плечима, ніби намагаючись його запевнити, що я абсолютно спокійний, і ми рушили своїм шляхом.

Таємничі знаки, котрі подавав мені Антоніо, його неспокій, кілька слів, що ними прохопився незнайомий чоловік, а особливо його марш в тридцять льє і не дуже правдоподібне пояснення цього маршу, уже допомогли мені сформувати певну думку про мого супутника. Я не сумнівався, що маю діло з контрабандистом, а може навіть із розбійником; то й що мені з того? Я знався на вдачі іспанців достатньо для того, аби бути певним: нема чого боятися чоловіка, котрий їв та курив зі мною. Його присутність сама собою була уже надійним захистом у разі якоїсь поганої зустрічі. До того ж, я радий був дізнатися, що ж воно таке — розбійник. Його не щодня зустрінеш, і є певний шарм у тому, щоби побути в товаристві небезпечного чоловіка, особливо коли відчуваєш, що приборкав його, що він до тебе лагідний.

Я сподівався поступово схилити незнайомого чоловіка до відвертості, і, незважаючи на очі мого гіда, що весь час подавали мені знаки, я завів мову про розбійників із битого шляху. Звісно, я говорив про них із повагою.

У ті часи в Андалусії був відомий розбійник на ім’я Хосе-Марія, чиї звитяги переповідалися з уст в уста. «Що, як поруч зі мною Хосе-Марія?» — говорив я сам до себе. Я переповів історії, що знав про цього персонажа, всі, до речі, похвальні, і голосно висловив своє захоплення його хоробрістю та щедрістю.

— Хосе-Марія — просто сміховинний, — холодно сказав незнайомий чоловік.

«Чи він оцінює себе справедливо, чи це з його боку надмірна скромність?» — подумки запитував я себе; адже, роздивляючись його, я знаходив прикмети Хосе-Марії, перелічені в оголошеннях, які мені довелося бачити на в’їзді до багатьох андалусійських міст. Світле волосся, блакитні очі, великий рот, хороші зуби, маленькі руки; тонка сорочка, оксамитова куртка зі срібними ґудзиками, білі шкіряні гетри, гнідий кінь... Попри все, слід було поважати його інкогніто!

Ми прибули до колиби. Вона виявилася саме такою, як він мені про неї сказав — одна з найжалюгідніших, котрі мені взагалі доводилося бачити. Велика кімната була за кухню, їдальню та спальню. На пласкому камені посередині тут-таки було багаття, і дим виходив через діру, зроблену в покрівлі, чи радше він затримувався, утворюючи хмару в кількох футах над долівкою. Уздовж стіни на підлозі було постелено п’ять чи шість попон для мулів; це були ліжка для подорожніх. За двадцять кроків від будинку, чи точніше від цієї однієї кімнати, що я її описав, висився якийсь сарай, що був за конюшню. В цьому чудовому місці, принаймні на той момент, не було ніяких інших людей, окрім старої жінки і дівчинки років десяти-дванадцяти, обидві були чорні як сажа і вбрані в жахливі лахміття. «Оце й усе, що залишилося, — подумав я, — від населення Бетинської Мунди! О Цезарю! О Сексте Помпеє! Як сильно ви б здивувалися, якби повернулися до цього світу!»

Вигляд мого компаньйона змусив стару подивовано зойкнути.

— Ах! Сеньйор дон Хосе! — вигукнула вона.

Дон Хосе насупився і підняв руку, владним жестом змусивши стару замовкнути. Я озирнувся до свого гіда і непомітним знаком дав йому зрозуміти, що йому нема потреби пояснювати мені, з якою людиною я збираюся провести ніч. Вечеря була кращою, аніж я очікував. На маленькому столикові, заввишки у фут, нам подали тушкованого з рисом старого півня, сильно перченого, перець в олії та нарешті гаспачо, теж свого роду салат із перцем. Три гострі страви змусили нас часто звертатися до бурдюка з монтильським вином, яке виявилося чудовим. Повечерявши, я помітив підвішену на стіні мандолину — в Іспанії мандолини кругом — і запитав маленьку дівчинку, котра нам прислуговувала, чи вміє вона грати.

— Ні, — відповіла вона, — але дон Хосе грає так добре!

— Будьте такі ласкаві, — сказав я йому, — заспівайте щось для мене. Я пристрасно люблю вашу національну музику!