МАБУТЬ, НЕМАЄ ЖАНРУ, популярнішого за детектив. Набувши свого класичного вигляду в XIX столітті, історії про розслідування злочинів вражають тематичним розмаїттям. Є детективи класичні, представлені Едґаром Аланом По і Артуром Конан-Дойлом, психологічні, як у Буало-Нарсежака, політичні, на кшталт романів Фредеріка Форсайта та Роберта Ладлема, чи поліційні. Трохи осібно стоять юридичні детективи. Хоча поодинокі представники піджанру з’являлися й раніше, найбільшої слави вони зажили наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Популяризував їх колишній юрист, а останні три десятиліття — автор світових бестселерів Джон Ґрішем.

Народився він 8 лютого 1955 року в місті Джонсборо, штат Арканзас, у родині будівельника та домогосподарки. Хоч батьки й не мали вищої освіти, вони допомагали маленькому Джону вступити до університету. Особливо старалася мама: саме вона постачала сина цікавими книжками, виробляючи у нього хороший літературний смак. У дитинстві Ґрішем мріяв стати бейсболістом, однак з часом зрозумів, що професійна спортивна кар’єра не для нього. У 1977 році закінчив університет штату Міссісіпі, здобувши бакалаврський диплом у галузі бухгалтерського обліку. Згодом навчався у школі права того ж таки університету, щоб стати податковим юристом, але потім більше зацікавився суспільним судочинством. Майже десять років Ґрішем займався юридичною практикою в Саутгевені, а у 1983-му його навіть обрали депутатом Палати представників, де він виконував свої обов’язки до 1990-го.

У нещодавньому інтерв’ю колезі по перу Лі Чайлду Ґрішем зізнався: «Я ніколи не планував стати письменником, але стомившись від юриспруденції, вирішив написати історію про молодого адвоката, як я». Першопоштовхом до літературної кар’єри став моторошний випадок у суді. Джон почув свідчення 12-річної жертви зґвалтування, зацікавився матеріалами справи, й ідея книжки виникла ніби сама собою. У дебютному романі Ґрішем яскраво зобразив побут расистського американського півдня, запропонувавши світу свій варіант «Вбити пересмішника». Після відмов 28 видавництв, автор зрештою прилаштував історію, яку надрукували мізерним для Америки тиражем у 5000 екземплярів. Книжка продавалася не дуже добре: настільки «не дуже», що Ґрішем викупив 1000 примірників, аби спробувати торгувати ними самостійно. Однак він не опустив руки й випробував долю ще раз, попередньо пообіцявши дружні, що закине це хобі, якщо і тепер зазнає невдачі.

На щастя (і для Ґрішема, і для читачів детективів), все вдалося: другий роман автора, «Фірма», став бестселером. Історія про молодого амбітного адвоката, який опинився в солодких лабетах дуже щедрої юридичної фірми Мемфісі, сподобалася і літературній тусовці, і кіношникам, які оцінили її найпершими. Ще до виходу роману студія Paramount Pictures купила права на екранізацію. Книжка вийшла у 1991 році, а вже у 1993-му з’явився трилер з Томом Крузом у головній ролі. Після такого шаленого успіху Джон Ґрішем закинув юридичну практику, повернувшись до неї лише одного разу в 1996 році — тоді він боровся за права родини залізничника, який загинув на завданні. Після «Фірми» все пішло як по маслу. Книжки продаються чудово, а в екранізаціях грають зірки першого ешелону: було знято «Справу про пеліканів» із Джулією Робертс та Дензелом Вашингтоном, «Клієнта» зі Сьюзан Сарандон і Томмі Лі Джонсом, «Час убивати» (той самий, який колись ніяк не продавався) із Семюелом Л. Джексоном і Меттью Мак-Конагі. Особливо плідним десятиліттям для автора виявилися дев’яності, але й у 2000-х про Ґрішема не забувають.

Дуже швидко Джон Ґрішем виробив власну формулу успіху, якої дотримується до сьогодні: майже завжди у центрі його сюжетів — молодий і наївний юрист, якому доводиться протистояти сильнішим структурам (мафії, уряду чи великим страховим компаніям), боротися за справедливість і втрачати ілюзії. Ґрішем вивів жанр юридичного трилера на новий рівень. Звісно, у нього були й попередники, і сучасники, і послідовники. Можна, наприклад, згадати п’єсу Аґати Крісті «Свідок звинувачення» чи роман Роберта Тревора «Анатомія вбивства», але саме Ґрішему вдалося популяризувати цей піджанр серед мас. Поєднання літературного таланту й глибокого знання описаної теми дало йому змогу робити щільно насичений юридичними термінами наратив захопливим і інтригуючим. Основною темою його творів стає демонстрація принципів роботи системи правосуддя. Саме це і є визначальною рисою юридичних трилерів. В історіях Ґрішема не стоїть питання про те, хто вбивця. Радше цікаво, як саме притягнути злочинця до відповідальності або ж як захистити постраждалих.

За даними Forbes, у 2018 році Джон Ґрішем був четвертим найбільш оплачуваним письменником у світі. І не за красиві очі. З-поміж купи детективних романів, від яких прогинаються полиці книгарень, його історії вирізняються високим рівнем правдоподібності. Він пише про те, що знає найкраще, і дуже часто пише буквально про самого себе. Автор зі своїми страхами й переживаннями розпорошується по різних текстах. «Час вбивати» — про молодого адвоката, що має протистояти Ку-Клукс-Клану, «Фірма» вдало грається з емоціями молодих і амбітних, які прагнуть всього й одразу. У романі «Камера» Ґрішем рефлексує щодо власного виховання. Він зізнавався, його ростили патентованим расистом. Якісь тектонічні зсуви в свідомості автора відбулися, тільки коли він поїхав з дому. Власне, відтоді й на сторінках романів, і в суспільному житті він бореться з расизмом і сексизмом, а ще активно виступає проти смертної кари.

Описуючи свої письменницькі звички, Джон Ґрішем зізнавався, що досі пише на тому самому місці, за тим самим столом і стільцем, цмулячи ту саму каву, що й 30 років тому. Не змінився він і в душі, лишаючись хай уже й не молодим, але так само ідеалістичним юристом, якому не байдуже. Ви тримаєте в руках його найсвіжіший роман, де знову ж таки порушено дражливі для сучасної Америки питання — імміграції та кредитів на навчання. Ґрішем надихнувся репортажем «Афера у школі права», опублікованим у 2014 році в журналі The Atlantic. Автор психологічно та юридично достовірно описує поневіряння молодих людей, які раптово збагнули, що не мають майбутнього.

НАПРИКІНЦІ РОКУ, ЯК ЗАВЖДИ, панувала святкова атмосфера, але в домі Фрейжерів було не дуже-то й радісно. Пані Фрейжер про око прикрашала ялинку, пакувала дешеві подарунки, випікала нікому не потрібне печиво, а музичний центр за традицією безперервно відтворював «Лускунчика», якому вона, пораючись на кухні, загонисто підспівувала, ніби весела пора прийшла насправді.

Проте веселощами тут і не пахло. Пан Фрейжер кинув їх три роки тому, але спогади про нього викликали не стільки сум, скільки зневагу. Тільки-но він пішов, одразу ж з’їхався зі своєю молодою секретаркою, як виявилося, вже вагітною. Пані Фрейжер — зраджена, принижена, зламана й пригнічена — досі ледве зводила кінці з кінцями.

Її молодший син Луї перебував під домашнім арештом, щось наче звільнення під заставу, і йому світив тяжкий рік судових розглядів за розповсюдження наркотиків та щось там іще. Він і пальцем не поворухнув, щоб купити матусі хоч якийсь подарунок. Відмазався — мовляв, не може вийти з дому через пристрій стеження, що суд ухвалив причепити до його щиколотки. Буцімто, якби на ньому не було тієї штукенції, хтось би чекав від нього подарунку. І торік, і позаторік ніщо не обтяжувало жодну з його щиколоток, але він не завдавав собі клопоту сходити до крамниці.

Старший син Марк відпочивав удома від жахів юридичної школи і спромігся купити матусі парфуми, попри те, що був бідніший за брата. За планом, у травні він закінчить школу, в липні складе адвокатський іспит, а у вересні розпочне працювати в столичній фірмі. І, як умисне, саме на той місяць призначено слухання справи Луї. Утім, до судового процесу його справа не дійде з двох вагомих причин. По-перше, агенти під прикриттям спіймали його на продажу десяти пакетів креку — навіть відеозапис є,— а по-друге, ані Луї, ані його мати не в змозі найняти пристойного адвоката, який допоміг би виплутатися з такої халепи. Упродовж свят Луї та пані Фрейжер без упину натякали Марку, що він мусить стати на захист брата. Адже це нескладно: затягнути справу, допоки Марк не здобуде дозволу на практику — він же фактично в нього в кишені, — а коли вже стане визнаним адвокатом, так само буде нескладно застосувати якісь юридичні тонкощі — як ото в книжках пишуть, — щоб зняти обвинувачення.

Звісно, що в їхній забаганці зяяли великі прогалини, але Марк рішуче відмовився від обговорень. Коли з’ясувалося, що Луї в новорічний день планує засісти на десять годин на дивані, аби переглянути сім футбольних матчів поспіль, Марк вийшов із дому не прощаючись і поїхав до друга. Того ж вечора, повертаючись додому напідпитку, він вирішив утекти. Поїхати назад до Вашингтона й чимось зайнятися в тій юридичній фірмі, в яку його невдовзі візьмуть. До початку занять було ще два тижні, але Марк наситився донесхочу десятьма днями чортихання і скигління Луї, не кажучи вже про невгамовного «Лускунчика», і тому нетерпляче очікував останнього семестру в юридичній школі.

Він виставив будильника на восьму наступного ранку і пояснив мамі за кавою, що йому потрібно повернутися в столицю. Вибач, що залишаю тебе раніше, ніж планувалося, мамо, і вибач, що залишаю тебе наодинці із твоїм пришелепкуватим сином, мамо, але мені пора забиратися звідси. Я йому не нянька. У мене своїх проблем удосталь.

Перша проблема — «Форд Бронко», який він водив ще старшокласником. Одометр закляк на позначці 187 тисяч миль, коли він навчався на другому курсі коледжу. Автомобіль нагально потребував нового бензонасоса, і це була тільки одна з багатьох запчастин у переліку вкрай необхідних. Останні кілька років Марк нашвидкуруч скріплював двигун, трансмісію і гальма липкою стрічкою та дротом, але з бензонасосом йому не щастило. Він працював, але малопотужно, і розігнатися швидше сорока дев’яти миль на годину «Бронко» не міг. Аби багатоколісні фури на швидкісних трасах не розірвали його на шмаття, Марк блукав манівцями штату Делавер та Східного узбережжя. Отож; двогодинна поїздка з Довера до центру Вашингтона забрала вдвічі більше часу.

Але завдяки цьому він мав час поміркувати над іншими своїми проблемами. Друга з них — зашморг студентської позики. Він закінчив коледж із боргом у 60 тисяч доларів, але роботи не знайшов. Батько, який начебто вигідно одружився, також; мав борги й застерігав Марка від подальшого навчання. «Якого дідька, синку? — сказав тоді він. — Уже й так за чотири роки освіти шістдесят тисяч коту під хвіст. Облиш, поки гірше не стало». Але Марк, який вважав, що немає нічого тупішого, ніж дослухатися до фінансових порад батька, пару років підробляв деінде барменом та рознощиком піци й постійно торгувався з позикодавцями. Тепер, озираючись назад, він не міг точно визначити, коли в нього виникла ідея вступити до юридичної школи, але він пам’ятав, як було підслухав бесіду двох студентів, які обговорювали важливі речі, водночас невпинно хиляючи. Марк тоді працював барменом, у залі було не вельми людно, а після четвертої чарки горілки з журавлиновим соком хлопці базікали так голосно, що чутно було геть усім. Він тоді почув багато цікавого, але найбільше йому запам’яталось таке: «Великі столичні юрфірми наймають мов божевільні» та «Одразу платять півтораста штук на рік».

Незадовго до того він зустрів приятеля з коледжу, який навчався на першому курсі юридичної школи Фоґґі-Боттом у Вашингтоні, і той хлопець поділився з Марком своїми планами — пройти прискорений курс за два з половиною роки й влаштуватися в якусь поважну фірму на велику зарплату. Уряд усім без винятку роздає студентські позики — будь-хто може здобути освіту; звісно, він закінчить школу з величезним боргом, але нічого страшного — відіб’є за п’ять років. Принаймні, той приятель вважав, що «інвестувати в себе», нехай і позиченими грошима, заради гарантованих великих заробітків у майбутньому — справа, варта того.

Марк проковтнув наживку та почав готуватися до вступного іспиту для юридичних шкіл. Він набрав не дуже вражаючий бал —146, але екзаменаторів у Фоґґі-Боттом це не хвилювало. Як і його тоненьке резюме випускника коледжу з хирлявим середнім балом 2,8. ЮШФБ прийняла його з розпростертими обіймами. Йому миттю оформили позику. Шістдесят п’ять тисяч баксів переказувало Міністерство освіти на рахунок ЮШФБ щорічно. І зараз, коли йому залишилося провчитися лише один семестр, Марк знічено дивився в очі реальності: за освіту в коледжі та юридичній школі, плюс відсотки, він має повернути 266 тисяч доларів.

Ще одна проблема — робота. З’ясувалося, що ринок праці не такий уже й місткий, як подейкували. І не такий жвавий, як це подавалося в глянцевих брошурках і на підступному сайті ЮШФБ. Випускники провідних юридичних шкіл ще могли знайти роботу з великою платнею. Але Фоґґі-Боттом з ними й поряд не стояв. Марк примудрився пробитись у середньої руки юридичну фірму, яка спеціалізувалася на «урядових відносинах», тобто ні на чому іншому, як на лобіюванні. Його початковий оклад ще не затвердили — правління фірми засідатиме тільки на початку січня і тоді вже підсумують минулорічні прибутки й складуть приблизну тарифну сітку. Через декілька місяців у Марка відбудеться важлива розмова з «позиковою консультанткою» щодо реструктуризації студентського боргу та можливостей виплати цієї купи на купі. Вона вже виказала занепокоєність його незнанням щодо того, скільки він отримуватиме на роботі. Марка це теж непокоїло, особливо через те, що він там нікому не довіряв. Хоч як би він себе не обманював, у глибині душі Марк знав, що в нього досить хитке становище.

Ще одна проблема — іспит на право адвокатської практики. За вимогами столична версія екзамену була однією з найскладніших у країні, і випускники ЮШФБ масово його завалювали. Знов-таки, у провідних шкіл міста такої проблеми не було. Торік іспит склали 91% випускників Джорджтаунського університету і 89% із Джорджа Вашингтона, а з ЮШФБ — жалюгідні 56 відсотків випускників. Аби мати успіх, Маркові треба розпочати підготовку вже зараз, із перших днів року, і шість місяців безперервно студіювати книжки. Але йому бракувало наснаги, особливо взимку, коли так холодно, похмуро й безрадісно. Часом борг обтяжував його, наче прив’язаний до спини шлакоблок. Марк насилу волочив ноги, вже забув коли посміхався, жив у злиднях, а прийдешнє, навіть із розрахунком на майбутню роботу, бачилося йому сумним і безпросвітнім. Таж він ще один із щасливців! Більшість його однокурсників теж навчалися на позичені гроші, але ще не знайшли роботи. Він пригадав, як дехто бідкався ще в перший рік навчання, і з кожним семестром невдоволення зростало, а підозри посилювалися. Стан ринку праці погіршувався. Усіх у школі бентежили результати адвокатських іспитів. Борги накопичувались. Нині на третьому й останньому курсі, словесні перепалки студентів з викладачами на заняттях стали звичною справою. Декан не витикав носа зі свого кабінету. Блогери ганьбили школу й виголошували неприємні запитання: «Це така оборудка?», «Нас ошукали?», «Куди йдуть наші гроші?»...

Майже всі, кого Марк знав, більш-менш сходилися на думці, що 1) ЮШФБ — навчальний заклад низького освітнього рівня, який 2) надто багато обіцяє та 3) дере надміру грошей, 4) схиляючи до величезної заборгованості, проте 5) набирає купу посередніх студентів, яким взагалі нема що робити в юридичній школі, і яких 6) або погано готують до адвокатського іспиту, або 7) вони такі дурні, що не можуть його скласти.

Поповзли чутки, що кількість заяв до вступу в ЮШФБ зменшилась на 50 відсотків. Без державної підтримки й пожертвувань такий занепад, безперечно, призведе до болючого скорочення витрат, отже, й без того погана юридична школа стане ще гіршою. Марк Фрейжер та його друзі цим не переймалися. Вони якось протягнуть чотири місяці, після чого залюбки залишать цей заклад назавжди.

МАРК МЕШКАВ У П’ЯТИПОВЕРХОВОМУ багатоквартирному будинку вісімдесятирічної давнини з явними слідами руйнації. Проте орендна плата була низькою і це приваблювало студентів із університету Джорджа Вашингтона та ЮШФБ. Від початку будинок був відомий як Дім Купера, але за останні тридцять років експлуатації студентським братством настільки зужився, що здобув назву Курник. Оскільки ліфти працювали рідко, Марк піднявся сходами на третій поверх і ввійшов у свою тісну, скупо мебльовану квартиру площею п’ятдесят квадратних метрів, за яку сплачував 800 доларів на місяць. Після останнього іспиту, перед канікулами, йому заманулося поприбирати в помешканні і тепер, коли Марк увімкнув світло, то із задоволенням побачив, що все в повному порядку. А втім, як могло бути інакше? Хазяїн цієї руїни ніколи тут не з’являвся. Марк розібрав валізи й закляк, уражений безгомінням. Зазвичай у споруді з купою студентів і тонкими стінами безперервно стугоніло: програвачі, телевізори, сварки, жартівливі витівки, картярство, бійки, бринькання на гітарі; один навіть грав на тромбоні — йолоп із четвертого поверху, який різав вуха цілому будинку. Але не сьогодні. Всі роз’їхалися на канікули по домівках і в помешканнях залягла моторошна тиша. За півгодини Марк занудився і вийшов на вулицю. Простуючи по Нью-Гемпшир-авеню на вітру, що пронизував тонку флісову тканину та старі штани кольору хакі, він чомусь вирішив звернути на Двадцять першу вулицю та подивитися, чи не відчинено юридичну школу. Навіть у цьому місті, де не бракувало жахливих сучасних споруд, ЮШФБ вирізнялася своєю потворністю. Це була помпезна післявоєнна будівля, обкладена вісьмома рядами бридкої жовтої цегли, що утворювали разом асиметричні крила — доволі невдала спроба архітектора заявити про себе. Імовірно, колись це була адміністративна будівля, але деякі внутрішні стіни знесли, утворивши тісні лекційні зали на чотирьох нижніх поверхах. На п’ятому була бібліотека, що нагадувала кролятник — великі переплановані кімнати, напхані книжками, яких майже ніхто не брав, і репродукціями портретів невідомих суддів і правознавців. Кабінети професорсько-викладацького складу знаходилися на шостому й сьомому поверхах, а на восьмому, якнайдалі від студентів, містилася адміністрація, зокрема кутовий кабінет, у якому весь час переховувався декан, лишень зрідка наважуючись вийти назовні.

Парадні двері не були зачинені, і Марк увійшов до порожнього вестибюлю. Гріючись, він зауважив, що інтер’єр, як і завжди, справляє гнітюче враження. Одну зі стін займала величезна інформаційна дошка з різноманітними попередженнями, повідомленнями та привабами. Серед них, декілька лискучих плакатів, що рекламували переваги навчання за кордоном, і звичайний асортимент написаних від руки оголошень щодо продажу усякої всячини — книжок, велосипедів, квитків, конспектів, погодинних репетиторських послуг і оренди квартир. Адвокатський іспит зависнув над школою мов чорна хмара, і на дошці висіли плакати, які доводили перевагу тих чи тих поглиблених курсів. Пошукавши ретельніше, він, імовірно, знайшов би й кілька пропозицій працевлаштування, хоча за цей рік у ЮШФБ їх поменшало. У кутку він помітив задавнені брошури, що зваблювали студентів позичити якнайбільше грошей. У дальньому кінці вестибюлю стояли торгові автомати та знаходився крихітний бар із кавоваркою, але під час канікул там нічого не готували.

Упавши в облуплене шкіряне крісло, Марк осягав понурість своєї школи. Це точно школа? Чи якась чергова фабрика дипломів? Відповідь була очевидною. Він утисячне пожалкував, що пройшов крізь ці двері довірливим першокурсником. Тепер, майже три роки потому, він обтяжений боргами, що їх незрозуміло, як повертатиме. Якщо й було якесь світло наприкінці тунелю, то він його не бачив.