Мене звати Себастьян Руд. Хоч я доволі відомий громадський адвокат, ви не побачите мого імені на рекламних щитах чи автобусних зупинках, воно не кинеться вам в очі із жовтих сторінок. Я не фінансую можливості потрапити в телевізор, однак таки часто туди потрапляю. Мого імені немає в жодному телефонному довіднику. Я не маю звичайного офісу. Я ношу зброю — легально — оскільки моє ім’я і зовнішність можуть привертати увагу того штибу людей, представники якого зазвичай мають зброю і не вагаються, щоб нею скористатися. Живу я сам, сплю зазвичай сам, та мені й невластиві терпіння і чуйність, необхідні для дружби. Закон — це моє життя, він завжди цілком мене поглинає і лише часом винагороджує. Я б не назвав його «ревнивою коханкою», як хвацько висловився якийсь невідомий добродій. Це більше схоже на владну дружину, яка контролює чекову книжку. Та шляху назад немає.

Щоночі мені доводиться спати в дешевих мотельних кімнатах, щотижня в інших. Я не прагну заощадити, радше просто намагаюся лишитися в живих. Є чимало людей, які залюбки пришили б мене просто зараз, кілька з них висловились цілком однозначно. На юрфаці не розказують, що якось вам доведеться захищати людину, звинувачену у злочинах настільки мерзенних, що звичайним мирним громадянам пасувало б повстати і погрожувати прикінчити звинуваченого, його адвоката й навіть суддю.

А мені вже цим погрожували. Це складова роботи адвоката негідників, вузької професійної спеціалізації, до якої мені довелося втрапити десять років тому. Коли я закінчив юридичний факультет, роботи було негусто. Я неохоче взявся за практику на умовах часткової зайнятості в державному офісі громадського захисту. Звідти подався до невеличкої збиткової фірми, яка займалася винятково захистом у кримінальних справах. За кілька років та фірма збанкрутувала, і я опинився на вулиці, сам-один серед безлічі таких само охочих підзаробити.

Визначальною для мене стала одна справа. Не можу сказати, що вона зробила мене відомим. Та й справді, як можна назвати відомим адвоката в місті з мільйонним населенням? Чимало пройдисвітів вважають себе відомими. Вони посміхаються вам з рекламних щитів, ніби вмовляючи вас збанкрутувати, і чваняться в телевізійній рекламі, начебто щиро турбуються про ваші тілесні ушкодження. Однак за публічність їм доводиться платити. Я не з таких.

Триває мій процес у понурому забитому провінційному містечку Міло, за дві години від мого житла у Сіті. Я захищаю розумово неповноцінного вісімнадцятирічного хлопчину, звинуваченого у вбивстві двох маленьких дівчаток у спосіб найжахливіший зі всіх, що я бачив, а бачив я чимало. Мої клієнти майже завжди винні, тож я не надто побиваюся, коли вони отримують те, на що заслужили. Однак у цій справі Ґарді не винен, та суть не в цьому. Не в цьому суть. Цими днями для Міло важливо те, що Ґарді засудять і винесуть смертний вирок з якнайшвидшим приведенням у дію, аби місту полегшало і воно рушило далі. І куди ж йому рушати? А біс його зна, мене це не обходить. Ця місцина п’ятдесят років рухалася до занепаду, тож один паршивий вирок навряд чи змінить цей напрямок. Я читав і чув тезу про те, що Міло потребує «завершення справи», хай би що то означало. Треба бути ідіотом, аби повірити, що це містечко якимось чином досягне розквіту, добробуту й терпимості, щойно стратять Ґарді.

Моя робота неоднозначна і складна, та водночас дуже проста. Штат платить мені за надання якнайкращого захисту підзахисним, яким загрожує смертна кара, а отже я повинен змагатися не на життя, а на смерть і дерти горлянку в судовій залі, де ніхто мене не слухає. Ґарді висунули обвинувачення ще в день арешту, і це слухання є чистою формальністю. Тупі безголові копи сфабрикували докази. Прокурор про це знає, та йому бракує сміливості. А ще він думає переобратися наступного року. Суддя дрімає. Присяжні — милі й прості люди — наївно спостерігають за процесом і незмінно охоче вірять у брехні, що їх виголошують поважні можновладці з трибуни свідка.

У Міло не бракує дешевих мотелів, однак я не можу тут залишатися. Мене лінчують, а чи спалять живцем, а чи, якщо мені пощастить, снайпер поцілить мені межи очі, і все завершиться вже за мить. Державна поліція надає охорону під час слухань, та я чудово знаю, що ці хлопці собою не ризикуватимуть. Вони дивляться на мене такими ж очима, як і більшість людей. Я патлатий нахабний фанатик, схиблений на боротьбі за права убивць дітей і все таке.

До мотелю, в якому я зупинився зараз, «Гемптон Інн», від Міло двадцять п’ять хвилин їзди. Номер коштує 60 доларів за ніч, штат компенсує мені ці витрати. У сусідньому номері мешкає Напарник — озброєний до зубів здоровань, який одягається в чорні костюми і всюди мене супроводжує. Напарник мені і водій, і охоронець, і довірена особа, і помічник, і посильний, і єдиний друг. Я здобув його прихильність, коли суд присяжних визнав його невинним в убивстві офіцера нарковідділу, який працював під прикриттям. Із судової зали ми вийшли пліч-о-пліч і відтоді стали нерозлийвода. Принаймні двічі його намагалися вбити колишні поліцейські. Одного разу полювали на мене.

Ми тримаємось. Чи, може, я мав би сказати — ми ухиляємось.

О восьмій ранку Напарник стукає в мої двері. Час вирушати. Ми вітаємося і всідаємось у мою машину — великий чорний вантажний фургон «Форд», добряче переобладнаний, щоб задовольняти мої потреби. Оскільки фургон є й офісом, задні сидіння було переставлено навколо столика, що розкладається від стіни. Є й софа, на якій я зазвичай ночую. Усі вікна затемнені й куленепробивні. Є телевізор, стереосистема, інтернет, холодильник, бар, кілька стволів і чистий одяг. Ми з Напарником влаштовуємось на передніх сидіннях і, виїжджаючи з парковки, розпаковуємо гамбургери з фастфуду. Немаркований поліцейський автомобіль рухається попереду нас, супроводжуючи до Міло. Ще один такий автомобіль їде за нами. Остання погроза надійшла електронною поштою два дні тому.

Напарник не озивається, поки до нього не заговорять. Я не запроваджував цього правила, але я його обожнюю. Напарника анітрохи не бентежать тривалі паузи в розмовах, як і мене. Майже не розмовляючи, з роками ми навчилися спілкуватися кивками, підморгуванням і мовчанням. На півдорозі до Міло відкриваю файл і починаю робити нотатки.

Подвійне вбивство було настільки жорстоким, що жоден місцевий адвокат не взявся б за цю справу. А тоді заарештували Ґарді, і одного-єдиного погляду на Ґарді вистачало, щоб вважати його винним. Довге волосся, пофарбоване в смолянисто-чорний колір, вище шиї — вражаюча колекція пірсингів, а нижче — татуювання, та до цього ще сталеві сережки, холодні тьмяні очі і самовдоволена посмішка, що ніби промовляє: «Окей, я це зробив, то й що?». У найпершій статті місцева газета Міло описала його як «члена сатаністського культу, який притягувався за розбещення неповнолітніх».

А як же чесність і неупередженість? Він ніколи не був членом сатаністського культу, та й розбещення неповнолітніх і близько не було. Але відтоді Ґарді був винним, і я не перестаю дивуватися, що ми протрималися так довго. Вони хотіли повісити його ще кілька місяців тому.

Що й казати, кожен адвокат у Міло замкнув двері й вимкнув телефон. У містечку немає системи громадського захисту — воно надто маленьке, тож неприбуткові справи розподіляє суддя. Неписане правило містечка передбачає, що такі малооплачувані справи дістаються молодим адвокатам, оскільки (1) хтось же мусить і (2) старші адвокати бралися за таке, коли були молодшими. Однак ніхто не захотів захищати Ґарді, та й, по правді, я не став би їх звинувачувати. Це їхнє місто, це їхні життя, а спілкування з отаким подвійним убивцею могло б серйозно нашкодити кар’єрі.

Ми як суспільство дотримуємося віри в справедливий судовий розгляд для звинувачуваного в тяжкому злочині, та дехто обурюється, коли йдеться про надання компетентного адвоката для гарантовано справедливого судового розгляду. Такі адвокати, як я, звикли до запитання: «Та як ви можете представляти інтереси такого мерзотника?».

Зазвичай я кидаю: «Хтось же мусить» — і йду геть.

Хіба нас насправді цікавлять справедливі судові розгляди? Ні, не цікавлять. Ми хочемо правосуддя, і то негайно. А правосуддя, як вважається, у кожному конкретному випадку може бути своє.

А ще ми не надто переймаємося справедливими судовими розглядами, бо ми їх не маємо. Презумпція невинуватості перетворилася на презумпцію винуватості. Вага доказів — пародія, адже докази часто вводять в оману. Винуватість без обґрунтованих сумнівів означає: якщо він, можливо, скоїв це, то приберімо його подалі з очей.

Коротше кажучи, адвокати поховалися, і у Ґарді не було захисника. Тож завдяки своїй репутації — сумно це чи ні — я невдовзі отримав дзвінок. У цій частині країни в юридичних колах чудово знають: якщо не можете знайти нікого іншого, зателефонуйте Себастьяну Руду. Він захищатиме будь-кого!

Коли Ґарді заарештували, люд юрмився довкола в’язниці й голосно вимагав правосуддя. Коли поліція конвоювала Ґарді до автомобіля, який мав відвезти його до суду, натовп проклинав його й закидав помідорами і камінням. Це було детально висвітлено у місцевій газеті і навіть потрапило до вечірніх новин Сіті (у Міло немає мережевої станції, лише бюджетне кабельне телебачення). Я вимагав змінити місце проведення слухань, вмовляв суддю перенести процес за сотню миль звідси, щоб ми могли сподіватися знайти присяжних, не налаштованих щодо юнака упереджено, чи принаймні не схильних проклинати його щодня. Але це було відхилено. Усі мої клопотання, подані до початку слухань, було відхилено.

Знову ж таки, місту потрібне правосуддя. Місту потрібне зближення. Мене і мій фургон не зустрічає юрма, коли ми під’їжджаємо до будівлі суду, та постійні дійові особи вже тут як уродились. Вони зовсім близько купчаться за поліцейською огорожею, тримають у руках примітивні плакати із влучними гаслами: «Убивцю дітей — на шибеницю», «Йому місце у пеклі», «Негідник Руд — геть із Міло!» Тут із дюжина цих убогих особин, вони просто чекають, щоб поцькувати мене та, головне, продемонструвати свою ненависть Ґарді, який прибуде сюди хвилин за п’ять. У перші дні слухань ця невеличка юрба привертала до себе увагу камер, кілька з цих людей із плакатами навіть потрапили в газети. Це їх, звісно, надихнуло, відтоді вони стовбичать тут щоранку. Гладуха Сьюзі з плакатом «Негідник Руд», здається, готова пристрелити мене. Буллет Боб, який назвався одним із родичів убитих дівчаток, розводився на тему «Слухання — це марнування часу». Боюся, тут він мав рацію.

Коли фургон зупиняється, Напарник швидко обходить його, підходить до дверцят з мого боку, де до нього приєднуються троє хвацьких супроводжуючих приблизно його розмірів. Я виходжу з авта, повністю прикритий, і прошмигую в задні двері будівлі суду, а Буллет Боб вигукує, що я проститутка. Ще одне безпечне прибуття. Мені не відомо про жоден випадок в наші часи, коли адвоката застрелили в момент входу до будівлі суду посеред судового розгляду. Однак я змирився з тим, що цілком можу стати першим.

Ми піднімаємося вузькими задніми сходами, прохід якими заборонено для інших, і мене проводять до крихітної кімнати без вікон, в якій раніше в’язні чекали на зустріч із суддею. За кілька хвилин прибуває Ґарді, цілий і неушкоджений. Напарник виходить і зачиняє двері.

— Як справи? — питаю, коли ми залишаємося вдвох.