Всі дітлахи на світі – всі, крім одного-єдиного, – виростають. Вони рано довідуються про те, що мусять вирости. А Венді дізналася про це ось так. Одного разу – їй було тоді два рочки – вона бавилася в саду, зірвала якусь квіточку і прибігла з нею до мами.

Уявіть, яка Венді була прекрасна в ту мить! Аж її мама, пані Дарлінг, притулила руку до серця і вигукнула:

– О, чому ти не можеш залишитись такою назавжди?!

Оце і все, що було сказано, але відтоді Венді вже знала, що мусить вирости.

Це відкривається кожному з нас, як тільки нам виповниться два роки. Два роки – це початок кінця.

Отже, Дарлінги жили в будинку під номером 14, і доки не з’явилася Венді, її мама була тут найголовнішою. Вона була прекрасна і шляхетна жінка, і ніжна усмішка блукала на її вустах. Її загадкову душу можна порівняти з безліччю маленьких скриньок, одна в одній, що примандрували до нас із казкового Сходу, – скільки їх не відкривай, завжди всередині знайдеться ще одна. А її солодко усміхнені вуста таїли поцілунок, що його Венді так ніколи й не спізнала, хоча він там таки був, виразно помітний у правому кутику.

Пані Дарлінг дісталася панові Дарлінгу так: багато джентльменів, які були ще хлопчаками тоді, коли вона була дівчинкою, зненацька, всі нараз, зрозуміли, що закохані в неї, і наввипередки побігли просити її руки і серця – усі, крім пана Дарлінга: він найняв кеб, усіх випередив – і так завоював її. Він завоював її всю, за винятком найпотаємнішої скриньки і того недосяжного цілунку. Про скриньку він так ніколи й не дізнався, а від спроб здобути поцілунок вчасно відмовився. Венді вважала, що, наприклад, Наполеон міг би претендувати на ці скарби (але я уявляю собі цю картину – як імператор робить спробу – безуспішно! – вибухає гнівом і йде, грюкнувши дверима).

Пан Дарлінг мав звичку вихвалятися перед Венді тим, що її мама не тільки любить, але й поважає його. Він належав до тих рідкісних людей, які розуміються на акціях і відсотках. Звичайно, насправді ніхто на цьому не розуміється як слід, але він із виглядом знавця частенько говорив, що акції зростають чи що акції падають, і то так переконливо, що будь-яку жінку міг змусити пройнятися до нього повагою.

Пані Дарлінг ішла до шлюбу в білій сукні. Попервах вона ретельно, майже радісно провадила рахунки, не оминаючи найменшої дрібнички, – так, ніби це була якась гра. Але потрохи увесь її запал охолов, у рахунках з’явилися діри, і заповнювали їх намальовані діти без облич. Вона малювала їх замість того, щоби підбивати суми. Діти заволоділи думками пані Дарлінг.

Першою прийшла на світ Венді, потім Джон, потім Майкл.

Через тиждень чи два після появи Венді постало питання, чи під силу батькам утримувати її – це ж іще один голодний рот. Пан Дарлінг страшенно пишався дочкою, але дуже відповідально ставився до життя і тому, сидячи на краєчку ліжка пані Дарлінг і тримаючи її за руку, обраховував видатки під благальним поглядом її очей.

Вона готова була ризикнути, хай там що, але він аж ніяк не міг на це погодитись: йому це видавалося неприйнятним.

Натомість прийнятними йому видавались олівець і листок паперу, і щоразу, як дружина збивала його своїми зауваженнями, він усе починав спочатку.

– Будь ласка, не перебивай, – просив він її. – Я маю один фунт сімнадцять шилінгів тут, і ще два і шість в офісі; я можу відмовитися від кави на роботі – це, скажімо, десять шилінгів, тоді буде два-дев’ять-шість, та ще твої вісімнадцять і три – виходить три-дев’ять-сім, і ще мої п’ять-нуль-нуль на чековій книжці дають в сумі вісім-дев’ять-сім – хто це там вовтузиться? – вісім-дев’ять-сім, крапка, і відняти сім – не збивай мене, дорогенька, – і ще фунт ти дала тому чоловікові, що підійшов до дверей, – ну, дитинко, помовч, – крапка, і відняти дитинку – ну ось, ти мене знову заплутала! – я говорив “дев’ять-дев’ять-сім”? – так, я говорив “дев’ять-дев’ять-сім”; отже, питання полягає в тому, чи зможемо ми прожити цілий рік на дев’ятсот дев’яносто сім фунтів?

– Звичайно, зможемо, Джордже! – вигукнула дружина.

Але вона була сліпа у своїй любові до Венді, і тому чоловік мусив проявити твердість характеру – за двох.

– До того ж, пам’ятай, у дітей буває свинка, – застеріг він її майже погрозливим тоном і знову взявся за своє: – Свинка – один фунт, про це я вже згадував, але, боюся, вона може потягнути і на тридцять шилінгів, – помовч! – кір – це один і п’ять, краснуха – пів гінеї, разом буде два-п’ятнадцять і шість, – не кивай пальцем – плюс коклюш, нехай п’ятнадцять шилінгів…

І так далі, і так далі, і щоразу рахувалося по-іншому – аж поки Венді не “пройшла” з рахунком за свинку, стиснутим до дванадцяти і шести, і з поєднанням кору і краснухи в одне.

Такі самі переживання супроводжували появу Джона і Майкла – може, навіть іще більші. Але попри те обох вирішили-таки залишити в сім’ї, і невдовзі вже можна було бачити, як уся трійця чимчикує дорогою до дитсадочка панни Фулсом у супроводі няні.

Пані Дарлінг любила, щоб усе було як слід, а пан Дарлінг любив, щоб усе було як у людей; і тому в них з’явилася няня. А оскільки вони були такі бідні, що навіть молоко для дітей брали в борг, то за няню взяли собаку породи ньюфаундленд на ім’я Нана, яка не мала господаря, аж поки Дарлінги не прийняли її до себе на службу. Вона завжди цікавилася дітьми. Дарлінги познайомилися з нею у Кенсінгтонських Садах, де Нана весь час зазирала у дитячі візочки і накликала на себе люту ненависть недбалих няньок тим, що супроводжувала їх до самого дому і скаржилася на них господарям.

Це був справжній скарб, а не няня. Як вона купала дітей, як зривалася серед ночі на кожен їхній схлип! Звичайно, її буда стояла в дитячій кімнаті. Вона мала особливе чуття і вміла розпізнавати, коли дитячий кашель вимагає негайного лікування, а коли досить просто обгорнути горло. Нана до останніх своїх днів вірила у старомодні лікарські засоби, як, наприклад, листя ревеню, і зневажливо пирхала на всі ці новочасні розмови про мікробів і таке інше. Було дуже повчально спостерігати, як вона веде дітей у дитсадочок, поважно ступаючи збоку, коли вони поводилися чемно, і повертаючи їх до порядку, коли вони відхилялися від маршруту. В ті дні, коли Джон грав у футбол, вона жодного разу не забула його светр і зазвичай носила в пащі парасолю – про всяк випадок. У цокольному приміщенні дитсадочка пані Фулсом була спеціальна зала очікування для нянь. Там усі церемонно сиділи на лавах, лише Нана лежала на підлозі – і це була єдина її відмінність від решти. Няні намагалися нехтувати нею через те, що вона перебувала на нижчому соціальному щаблі, а Нана, зі свого боку, зневажала їх за пустопорожні балачки. Вона обурювалася, коли хтось із друзів пані Дарлінг переступав поріг дитячої кімнати. Але коли все-таки гості приходили, Нана мерщій стягала з Майкла фартушок і накидала на нього свіжий, обшитий синьою тасьмою, пригладжувала голівку Венді та поправляла зачіску Джонові.

Мабуть, жодна у світі няня не зуміла б повестися краще, і пан Дарлінг розумів це, але все-таки інколи стурбовано запитував сам себе: що ж скажуть сусіди?

Він займав досить високе службове становище і не міг легковажити цим.

Нана непокоїла його і з іншої причини: іноді йому здавалося, що вона зовсім не захоплюється ним.