Салман Рушді
Джозеф Антон

Моїм дітям Зафару й Мілану,
їхнім матерям Кларисі й Елізбет,
а ще всім тим, хто допомагав.

Зараз
На нас чекає справа, для якої
Минуле є прологом, а майбутнє
Здобути мусим — ви і я[1].
Вільям Шекспір, «Буря»

Пролог. Перший чорний птах

Потім, коли навколо нього вибухнув світ, а фатальні чорні дрозди обліпили каркаси драбин на шкільному майданчику, він аж розсердився на себе, що забув ім’я репортерки Бі-бі-сі, яка сповістила про завершення його колишнього життя й початок, уже невдовзі, нового похмурого існування. Вона зателефонувала на домашній номер, навіть не сказавши, звідки взяла його. «Як то себе почувати, — запитала вона, — коли знаєш, що аятола Хомейні виніс тобі смертний вирок?» Вівторок у Лондоні видався сонячний, однак запитання вмить погасило світло. Відповідав, уже не тямлячи себе: «Та зле почуваюся». У самого ж промайнуло: я мертвий. Подумав про відміряну йому кількість днів і дуже боявся, щоб їхнє число не було однозначним. Поклав телефонну слухавку і швидко побіг сходами з кабінету донизу на перший поверх свого вузького іслінґтонського[2] будинку, що тулився до таких самих будинків. Похапцем заходився зачиняти і замикати на засуви дерев’яні віконниці у вітальні. Відтак кинувся замикати ще й вхідні двері.
Був день святого Валентина, проте з дружиною — американською романісткою Маріан Віґґінґс — він уже не ладнав. Шість днів тому вона призналася, що нещаслива у шлюбі, бо їй «нестерпно тяжко» з ним, хоча той шлюб тривав яких шість місяців, до того ж і він усвідомлював помилковість свого одруження. Тепер вона не зводила з нього очей, а він метався по кімнатах, засмикуючи штори, перевіряючи віконні шпінгалети, а його збуджене звісткою тіло тіпалося, немов крізь нього пропускали електричний струм, тож довелося пояснювати, в чому річ. Вона відреагувала спокійно, почавши розмірковувати над їхніми подальшими діями. Навіть ужила слово ми. Досить сміливо з її боку.
До будинку під’їхав автомобіль, відряджений телекомпанією Сі-бі-ес. Він мав саме їхати до студії «Амерікен нетворкс» у Боувотер-хаусі, що в Найтсбриджі, для участи у ранковій телепередачі, яку по супутниковому зв’язку транслювали у прямому ефірі.
— Мушу йти, — сказав він, — це ж бо прямий ефір. Не можу просто взяти та й не з’явитися.
Дещо пізніше того самого дня в православній церкві на Москоу-роуд у Бейсвотері мала відбутися панахида по його другові Брюсу Четвіну. Не минуло ще й двох років, як він святкував своє сорокаріччя у Гомер-енді, себто в будинку Брюса, що в графстві Оксфордшир. Брюс помер від СНІДу, а тепер смерть стукала і в його двері.
— А панахида? — запитала дружина. Він не знав, що відповісти. Відімкнув вхідні двері, вийшов на вулицю, сів у авто і поїхав, а оскільки від’їзду не надавав якогось особливого значення, то й гадки не мав, що повернеться до будинку — свого дому впродовж п’яти років — аж за три роки, коли той будинок уже не належатиме йому.
Діти в містечку Додеґа-бей, що в Каліфорнії, співають у класі сумну безглузду пісеньку. Причісувалась вона лиш раз на рік, ля-ля-ля, тра-ля-ля. А надворі дме холодний вітер. Єдиний чорний дрізд злітає з неба донизу і сідає на каркаси драбин для лазіння на дитячому майданчику. Ця дитяча пісня — дуже коротенька з приспівом. Вона має початок, але не має кінця. Весь час іде по колу. І з кожним помахом руки сльози гіркі капали, ля-ля-ля, тра-ля-ля, йой-йой-йой, ох, ох, ох. На драбині сидять чотири чорні дрозди, а до них підлітає п’ятий. А в школі співають діти. На драбинах уже можна угледіти сотні чорних дроздів, а ще тисячі, як та кара єгипетська, сповнюють небо. Почалася пісня, котрій нема кінця-краю.
Коли злетів донизу перший дрізд і всівся на драбині, то здавався якимсь незвичайним, особливим, окремішнім. Однак нема тут потреби виводити загальну теорію і говорити про ширше бачення речей з огляду на їхній теперішній стан. Опісля, вже на початку кари, люди легше впізнаватимуть провісника смерти у першому чорному птахові. Та коли він сідав на горішній щабель драбини, то здавався лишень однією пташкою.
У наступні роки він маритиме цим видовищем, розуміючи, що його розповідь — це щось таке як пролог: розповідь про мить, коли прилетіла перша пташка. Розповідь про нього; вона незвичайна, особлива, окре-мішня. Ніхто не схильний робити з цього якихось висновків. Мине десяток років з лишком, коли оповідь розростеться і затулить небо, наче той архангел Джебраїл, піднімаючись на небосхилі, немов пара літаків, що врізаються у височезні будівлі, ніби кара вбивчих птахів у великому фільмі Альфреда Гічкока.
Того дня він став головною новиною на Сі-бі-ес. Люди з відділу інформації на різних моніторах уже вимовляли слово, яке невдовзі, як камінь, повісять йому на шию. Вживали вони те слово, наче синонім до «смертної кари», тож йому хотілося сперечатися з ними й педантично доводити неправомірність такого вживання. Проте відтоді для більшости людей у світі воно стане саме символом смертної кари. Для нього також.
«Сповіщаю гордий мусульманський народ усього світу про засудження на смерть автора книжки «Сатанинські вірші», а також усіх причетних до видання тієї книжки, хто знав про її зміст і виступив проти ісламу, Пророка й Корану. Закликаю всіх мусульман ужити необхідних заходів і стратити названих осіб, хоч би де ви їх виявили». Хтось дав йому роздруківку цього тексту, коли супроводжував на інтерв’ю до студії. Знову ж таки, його колишньому внутрішньому «я» захотілося щосили заперечувати і протестувати, цього разу вже проти слова «засудження». Це ж не вирок, винесений судом, право-чинність якого він визнає, або ж судом, що має над ним юрисдикцію. Це — едикт жорстокої людини, яка помирає. Проте він добре усвідомлював недоречність своїх колишніх звичок. Тепер він уже мав інше внутрішнє «я». Він став людиною в центрі урагану, вже не тим Салманом, якого знали його друзі, а тим Рушді, котрий написав книжку «Сатанинські вірші», назву якої спотворили, відкинувши означений артикль. «Сатанинські вірші» з означеним артиклем — це назва роману. «Сатанинські вірші» без артикля — це вірші, які є сатанинськими, а він — їхній сатанинський автор «сатана Рушді», таке собі нашвидкуруч намальоване рогате страхіття чи повішений чоловік з виваленим червоним язиком на плакатах демонстрантів у далекому місті. Повісьте сатану Рушді. Як легко стерти минуле людини й створити його нову версію, неспростовну версію, з якою боротися, як здавалося, просто неможливо.
Король Чарльз І не визнав леґітимности винесеного йому вироку. Та це не завадило Оліверу Кромвелю все ж таки відтяти йому голову.
А він — не король. Він лишень письменник.
Тому поглянув на журналістів, що блимали на нього очима, і подумав: мабуть, саме так люди дивилися на тих, кого підсаджували до шибениці, провадили до електричного стільця чи ґільйотини. Один зарубіжний кореспондент наче аж прилип до нього зі своєю прихильністю.
Тож він запитав у доброзичливця, як слід сприймати Хомейні. Наскільки він серйозна людина? Це його риторичне красномовство, а чи справді щось небезпечне?
— Не надто переймайтеся всім цим, — сказав журналіст.
— Він щоп’ятниці карає на горло президента США.
Коли ж під час ефіру пролунало запитання про його реакцію на загрозу, то відповів: «Шкода, що не написав чогось іще гострішого».
Він пишався своєю відповіддю — і тоді, і завжди. То була правда. Як на нього, його книжка не містила чогось критичного щодо ісламу, проте, за його ж висловом у той день на американському телебаченні, релігія, чиї лідери так себе поводять, вочевидь, таки заслуговувала на критику.
Після інтерв’ю йому сказали, що телефонувала дружина. Тому зателефонував додому.
— Не приходь сюди, — застерігала вона. — Під будинком на тебе чекає сотні дві журналістів.
— Їду тоді до аґенції, — сказав він. — Пакуй валізи й чекай мене там.
Його літературна аґенція «Вайлі, Ейткен і Стоун» містилася в будинку з білим тиньком на Ферншоу-роуд у Челсі. Під її стінами — жодного журналіста; мабуть, світова преса не чекала від нього приїзду до свого аґента у цей тривожний для нього час, та коли він увійшов досередини, то в будинку, здавалося, дзеленчали геть усі 22 телефони — всім хотілося щось про нього знати. Його британський аґент Ґіллон Ейткен поглянув на нього з немалим подивом. Він саме розмовляв з британсько-індійським членом парламенту від Східного Лестерширу Кейтом Вазом. Затулив рукою слухавку й пошепки запитав: