останньому присмерку озера блиск біля підніжжя міста-палацу здавався морем розлитого золота. Подорожній, їдучи шляхом у призахідному сонці, а подорожній саме їхав шляхом уздовж озера, міг подумати, що він наближається до трону неймовірно багатого монарха, який, аби зачарувати і викликати благоговійний страх у прибульців, дозволяв собі вихлюпувати величезні скарби у велетенську земну влоговину. Золоте озеро, аж ніяк не мале, було краплею води у морі його багатства, тож подорожній навіть думкою не міг осягнути величі материнського океану! Жодного охоронця не бовваніло на краю золотого плеса; король, видно, був настільки щедрий, що дозволяв усім підданим, і, може, навіть прибульцям, і навіть таким незнайомцям як подорожній, безперешкодно черпати з озера рідкий дарунок. Це справді князь над князями, правдивий Іоан пресвітер^[1], у королівстві якого (надзвичайно багатому, але втраченому) можна було віднайти неймовірні дива. А що коли за міськими мурами, думав подорожній, постане фонтан вічної молодости, а неподалік — легендарні ворота Земного Раю? Однак сонце сіло за небокрай, золото вкрилося гладдю води і щезло. Русалки та змії стерегтимуть його до ранку. А єдиним доступним скарбом, єдиним дарунком буде вода, і спраглий подорожній прийняв його з вдячністю.

Незнайомець їхав на гарбі, запряженій волами, але замість того, аби сидіти на грубих подушках, він, ніби якийсь божок, стояв на повен зріст, безтурботно тримаючись однією рукою за ґратчасту дерев'яну раму. Котилася гарба не гладко, її обидва колеса весь час підстрибували і тряслися в ритм копит запряжених волів і вибоїн примхливого шляху. Тож чоловік, що стояв, міг упасти і враз скрутити собі в'язи. Але подорожній, не зважаючи на небезпеку, і далі стояв собі з удоволеним виглядом. Візник уже давно перестав кричати на нього, подумавши спочатку, що то якийсь блазень, і якщо йому захотілося вмерти в дорозі, то нехай собі помирає, бо в цьому краї за ним ніхто не заплаче! Проте дуже скоро зневага переросла у дратівливе захоплення. Так, незнайомець міг бути трохи недоумкуватим, можна було навіть сказати, що він має дивакувате, але досить симпатичне обличчя, до того ж був одягнений у чудернацький одяг — у плащ із шкіряного різнокольорового косокутника, і то в таку спеку! — але тримався він, на диво, впевнено. Гарба котилася далі, колеса потрапляли у вибоїни і наїжджали на каміння, а незнайомець граційно стояв і лишень злегка похитувався. От блазень, подумав візник, а може, і не блазень. Може, з ним треба буде рахуватися. І якщо він мав якусь ваду, то це — показність, тобто бажання бути не тільки самим собою, але також виставляти себе напоказ, і візник подумав, що в цих краях кожен другий на цьому схиблений, тож цей чоловік, може, вже і не такий дурень. Мандрівникові захотілося вгамувати спрагу, і візник мимовільно пішов до краю плеса, аби принести води у посудині із висушеного гарбуза, а тоді простягнув воду подорожньому так, ніби прислуговував шляхтичеві.

— Ти стоїш, наче вельможа, а я мушу метушитися і виконувати твої забаганки, — сказав візник, насупившись. — Навіть не знаю, чому я це роблю. Хто дав тобі право командувати мною? Хто ти? Уже ж, мабуть, не шляхтич, бо шляхтичі у гарбі не їздять. Але корчиш із себе пана. Скоріше всього ти — пройдисвіт.

Той перехилив гарбуза і жадібно пив воду. Вода витікала з куточків рота і, ніби рідка борода, стікала з поголеного підборіддя. Нарешті він повернув порожній дзбанок, задоволено видихнув повітря і витер бороду.

— Хто я такий? — казав він, ніби говорив сам до себе, але мовою візника. — Я — людина, що знає велику таємницю, саме так. І лишень імператорові вуха почують цю таємницю.

Тепер візник уже не сумнівався: чолов'яга все ж таки дурень. З повагою до нього не варто ставитися.

— Що ж, пильнуй свою таємницю, — сказав він. — Діти й пластуни бавляться у такі штуки.

З гарби прибулець зійшов біля караван-сараю, де починалися і закінчувалися всі подорожі. Він був навдивовижу високий і мав при собі подорожню сумку.

— А також мольфари та закохані. А ще королі.

Гамором і метушнею зустрів караван-сарай подорожнього.

За деякими тваринами, такими як коні, верблюди, воли, віслюки, кози, тут доглядали, а за іншими не те що не доглядали, на інших навіть уваги не звертали, і вони, себто верескливі мавпи та нічийні собаки, мали цілковиту волю. У небі, як зелені феєрверки, вибухали крикливі папуги. Працювали ковалі й теслі, а у невеликих крамничках, що тулилися по краях величезного чотирикутного майдану, готувалися в дорогу дрібні торговці, запасаючись бакалійними товарами, свічками, олією, милом та мотузками. Кулі^[2] у тюрбанах, червоних сорочках та в дхоті^[3]безупинно метушилися і бігали з неймовірно великими і важкими клунками на голові. Тут завжди щось навантажували і розвантажували, тут можна було знайти дешевий нічліг — мотузяні ліжка з дерев'яними рамами, накриті колючими матрацами з кінського волосся, вишикувалися у шеренгу на дахах одноповерхових будівель, що оточували величезний двір караван-сараю; на такому ліжку чоловік лежить собі, дивиться у синяву, і здається йому, що він — уже на небі витає поряд з богом. З таборів на захід від караван-сараю долинав гомін імператорського війська, що недавно повернулося з походу. Воїнам не дозволяли заходити на територію палаців, і вони отаборилися біля підніжжя королівського пагорба. З воїнами, які недавно повернулися з походу і сиділи тепер без роботи, треба бути обережним. Подумалося подорожньому про Рим, де імператор, окрім своєї преторіанської гвардії, не довіряв жодному війську. Подорожній знав про необхідність проходження випробування довіри, до того ж — дуже суворого випробування. А інакше смерти йому не уникнути.

Неподалік караван-сараю підносилася прикрашена слоновими бивнями вежа і вказувала на шлях до брами імператорського палацу. Всі слони належали імператорові, і він, встромивши бивні у вежу, демонстрував свою силу. «Остерігайся! — промовляла вежа. — Твоя нога ступає у царину Короля Слонів, монарха, настільки багатого на товстошкірих, що не пошкодує тисячі тварин лишень для того, аби прикрасити мене». У показній величі вежі подорожній упізнав погорду, що, як вогонь чи знак диявола, проступала і на його чолі; проте будівничий вежі перетворив на силу ту якість, яку в подорожньому часто вважали за слабкість. «А чи сила — це єдине оправдання для екстраверта?» — запитав себе подорожній і не зміг на нього відповісти, але сподівався, що краса може бути також таким оправданням, оскільки він, поза сумнівом, був вродливим і знав, що його зовнішність має неабияку силу.

За вежею з бивнями була величезна криниця, а над нею неймовірно складні й великі водогінні механізми, що обслуговували багатокупольний палац на пагорбі. Без води ми — ніщо, — подумав подорожній. — Навіть імператор, позбавлений води, дуже скоро перетвориться на порох. Вода — це справжня монархиня, а ми — її раби. Якось у Флоренції він зустрів чоловіка, що міг ховати воду. Штукар, бубнячи чарівні слова, наповнював дзбанок по вінця, перевертав його догори дном, і тоді із дзбанка замість води струменіло полотно та потоки різнокольорових шовкових стрічок. Зрозуміло, що то був трюк, і вже до вечора подорожній вивідав у чоловіка секрет того трюку і заховав його між своїми власними. Подорожній знав багато таємниць, але лишень одна вартувала короля.

Перш ніж дістатися міських мурів, він зійшов на крутий пагорб, і перед ним відкрилася вся велич палаців. Правду кажучи, це було одне із найвеличніших міст світу, більше, як йому здалося, за Флоренцію, Венецію чи Рим, більше геть за всі міста, в яких він побував, Якось він потрапив до Лондона, і навіть Лондон був меншою метрополією, ніж місто, яке розкинулося перед ним. Після заходу сонця місто оживало. Біля мурів почали товпитися мешканці густо заселених передмість, з мінаретів муедзини закликали вірних до молитви, а вдалині він побачив вогні пишних будівель багатіїв. У сутінках вогні світилися якось тривожно, ніби застережливо. А їм у відповідь з чорної бані неба замерехтіли зорі. Так, ніби земля і небо — це два військові табори, що готуються до битви, — подумалося йому. — І тепер, вночі, вони затихли в очікуванні нового дня. Ніде — ні на перенаселених вулицях передмість, ні в будинках могутніх світу цього, ні ген там далі на долах — не було людини, яка б чула його ім'я, яка б повірила у казку, що її він мав розповісти. Однак він таки розповість її. Півсвіту пройшов він, аби це зробити, і він це зробить.

Ішов сягнистими кроками, привертаючи до себе цікаві погляди, — був високим, а його довге і помітно брудне біляве волосся спадало вздовж обличчя, як золота вода озера. Стежка повела вгору попри вежу з бивнями до камінної брами з барельєфом двох слонів, що дивилися один на одного. Крізь відчинену браму долинали голоси людей, що забавлялися, їли, пили і гуляли. Неподалік Гатяпульської брами стояли вартові, але у їхній поставі вгадувався спокій. Справжні перешкоди були попереду. Він ішов громадською місциною — місциною для зібрань, покупок та відпочинку. Тим часом мандрівника минали чоловіки, зворохоблені голодом та спрагою. Обабіч вулиці, викладеної каменем-плитняком, між зовнішніми та внутрішніми брамами були заїжджі двори, пивні, закусочні, також стояли вуличні крамарі. Тут усе продавалося і купувалося. Полотно, посуд, іграшки, зброя, ром. Головний міський базар був за меншою південною брамою. Мешканці міста скуповувалися саме там і обминали це місце, де покупцями були необізнані прибульці, що не знали справжніх цін на товар. Це був шахрайський базар, злодійський базар, бурхливий, з надмірними цінами і тому заслуговував на презирство. Проте втомлені подорожні, не знаючи міста і не бажаючи йти у будь-якому разі далі вздовж зовнішніх мурів до більшого і чеснішого базару, не мали іншого вибору, як торгуватися з купцями біля воріт зі слонами. А потребували вони лишень необхідного.

Перелякано кричали підвішені головою донизу курчата, зі зв'язаними ногами махали крилами і дожидали горщика. На вегетаріанців чекали інші казанки; там мовчали овочі. А чи то жіночі голоси, що пищали, дражнили, спокушали і сміялися у присутності чоловіків, долинали до подорожнього з подувом вітру? А чи то були саме ті жінки, запах яких він відчув з подувом вечірнього бризу? В будь-якому разі, шукати імператора вже було надто пізно. У кишені мандрівник мав гроші, а до того ж він дуже втомився, подорожуючи манівцями. До мети він завжди йшов манівцями, багатьма обхідними шляхами, весь час відхиляючись від прямої дороги. Після того як зійшов на берег у Сураті^[4], він через Баганпур, Гандію, Сірондж, Нарвар, Ґваліор^[5] і Долпур дістався Аґри^[6], а з Аґри — до цієї нової столиці. Тепер йому хотілося лягти у найзручніше ліжко, хотілося жінки, бажано без вусів, і нарешті забуття, втечі від самого себе, чого не зазнаєш у жіночих обіймах, але тільки коли споживеш хорошого міцного напою.

Невдовзі він задовольнив свої бажання і спав у сповненому пахощами будинку розпусти, похропуючи біля повії, яку діймало безсоння. Він міг бачити сни сімома мовами: італійською, іспанською, арабською, перською, російською, англійською і португальською. Він заражався мовами так само, як моряки заражалися хворобами; мови були його гонореєю, сифілісом, цингою, малярією і чумою. Щойно він заснув, у голові забриніли всесвітні голоси, розповідаючи незвичайні мандрівні історії. Кожен день у цьому наполовину розвіданому світі приносив нові захопливі враження. Зашорена, нудна щоденність ще не розбила примарної, мрійливої поезії відкриття. Він сам був умілим оповідачем різноманітних історій і також був покликаний у світ розповідями про всілякі дива, а ще більше історією, що могла його возвеличити або ж занапастити.

 а борту піратського корабля, що належав шотландському мілордові і мав назву Скатач на честь казкової богині-воїна з острова Скай^[7], тобто на судні, команда якого успішно грабувала і плюндрувала кораблі вздовж і впоперек Карибського моря, а зараз ішла до Індії у державних справах, перебував також охлялий флорентієць, якого одразу не викинули як «зайця» у південноафриканську Вайт-Рівер лишень тому, що з вуха переляканого боцмана він вийняв живу водяну змію і викинув її за борт. Знайшли «зайця» під койкою у носовому кубрику за сім днів після того, як судно обігнуло мис Агульяс, на самому півдні Африки, одягненого у камзол гірчичного кольору та рейтузи, а також загорнутого у плащ арлекіна із клаптиків кольорового шкіряного косокутника; до грудей він притискав невелику полотняну сумку і солодко спав, час від часу похропуючи, навіть не намагаючись ховатися. Здавалося, він був готовий до того, що його знайдуть, і цілком переконаний у силі своєї привабливости, у вмінні переконувати й зачаровувати інших. Зрештою, везли вони його вже довго. До того ж він виявився справжнім штукарем. Умів перетворювати золоті монети на дим, а дим — на золоті монети. Із дзбанка, наповненого водою, перевернутого догори дном, виливався цілий струмок шовкових шарфів. Кількома помахами елегантної руки міг збільшити кількість риби і хліба, що було, поза сумнівом, богохульством, авжеж, але голодні моряки з легкістю йому це прощали. Швидко хрестячись, аби вберегтися від можливого гніву Ісуса Христа через незаконне захоплення його місця цим новочасним творцем див, вони жадібно поїдали неждано багатий, хоч і нездоровий, з погляду теології, обід і чекали на наступний фокус.

Навіть сам шотландський мілорд Джордж Льюіс Гоксбанк, Гоксбанк з містечка Гоксбанк, тобто, якщо казати на шотландський штаб, Гоксбанк Гоксбанський, будучи дворянином (не треба плутати з менш поважними і більш неблагородними Гоксбанками із менш вартих уваги місць), одразу піддався чарам, коли непроханого арлекіна привели до його каюти для винесення вироку. На той час молодий пройдисвіт називав себе «Уччеллом».

— Уччелло ді Фірензе, чарівник і вчений, до ваших послуг, — сказав він досконалою англійською, з низьким та швидким поклоном майже аристократичного характеру, і лорд Гоксбанк усміхнувся, нюхаючи свою напахчену хусточку.

— Я міг би цьому повірити, дорогий штукарю, — відповів він, якби не знав художника Паоло з тим самим прізвищем, який створив у соборі твого міста фрески trompe-l'oeil^[8] на честь мого предка Джона Гоксбанка, відомого як Джовані Мілано, солдата фортуни, колишнього генерала Флоренції, переможця у битві під Полпетто; ну, звісно, і в тому випадку, якщо цей художник не помер за ці довгі роки.