місті Кагні в країні Аліфбей жив собі хлопчик на ймення Лука і мав він двох друзів — ведмедя Собаку й собаку Ведмедя; гукне він, бувало, «Собако!», і до нього перевальцем на задніх лапах підходить добродушний ведмідь, а гукне він «Ведмедю!», і, вертячи хвостом, біжить до нього собака. Бурий ведмідь Собака, хоч трохи незграбний і вайлуватий, умів дуже гарно танцювати — умить ставав на задні лапи й починав витинати польку, вальс, румбу, ватусі або ж навіть твіст, до того ж знав він і місцеві танці, приміром, запальну банґру^[1], вертливий ґумар (тут він одягав спідницю з блискітками), знав також спо і танґ-та, себто танці воїнів, а ще південний танець павича. Собака Ведмідь — розумний і приязний лабрадор шоколадного кольору, іноді дражливий і неспокійний — геть не вмів танцювати, як то кажуть, кульгав на всі чотири лапи, проте свою незграбність компенсував даром абсолютного слуху — міг з великим почуттям виводити мелодії всіх популярних пісень і ніколи не фальшивив. Собака Ведмідь і ведмідь Собака дуже швидко стали для Луки чимсь більшим, ніж домашніми улюбленцями. Вони стали його найближчими союзниками й найвідданішими оборонцями. Коли поруч з Лукою з’являлися Собака з Ведмедем, нікому навіть на думку не спадало кривдити Луку (так завзято ставали вони на захист свого друга) — навіть його найбільшому недругові Щуроїду, який давав волю рукам за найменшого приводу.

А ось як Лука запізнався зі своїми чотириногими друзями. Однієї погожої днини, коли йому саме виповнилося дванадцять років, до міста Кагні приїхав цирк, і то не якийсь простий цирк, а сам ВВА, себто найславетніший у всій країні цирк Великих Вогняних Арен, і привіз той цирку виставу «Неймовірні Ілюзії Вогню». Тож Луку охопив страшенний відчай, коли тато, казкар Рашид Халіфа, сказав, що вони не підуть на виставу.

— Не личить нам, — пояснив Рашид. — Колись він, може, й був славетним цирком, але сьогодні ВВА далеко не найкращий. У левиці гнилі зуби, тигриця осліпла, слони — голодні, а решта звірів просто жалюгідні. Інспектором циркового манежу був страхітливий здоровило капітан Ааґ, відомий також під прізвиськом Гросмейстер Вогню. Беззуба левиця й сліпа тигриця, як і решта звірів, настільки боялися його батога, що покірно стрибали крізь обручі й удавали мертвих, а охлялі слони будували свою піраміду, лиш би не розсердити Ааґа, бо він умить впадав у лють і дуже рідко сміявся. Навіть коли Ааґ запихав їм у пащу свою голову із запаленою сиґарою, вони не наважувалися її відкусити, так ніби Ааґова голова могла бути небезпечною навіть у їхньому череві.

Рашид, у яскравій сорочці (наразі в яскраво-червоній), з улюбленим потертим капелюхом-панамою на голові, саме забирав Луку зі школи й слухав його безкінечні розповіді про день, що минув. На контрольній роботі з географії Лука забув, як зветься мис на півдні Африки, й назвав його Гаваями. Проте на контрольній роботі з історії все ж таки пригадав і правильно написав прізвище першого президента країни. А ще під час гри в хокей на траві Щуроїд ударив його по голові ключкою. Попри те Лука забив два голи й здобув перемогу в матчі. А ще він навчився гучно ляскати пальцями. Отже, були і плюси, і мінуси. А загалом, день удався; саме того дня вони й побачили циркову процесію, що прямувала повз них, аби розбити шатро на березі могутньої Силсили. А Силсила — це широка, лінива й потворна річка з каламутною водою, і тече вона через місто недалеко від їхнього будинку. Вигляд похнюплених какаду в клітках і понурих одногорбих верблюдів, що сумно трюхикали вздовж вулиці, глибоко вразили добре серце юного Луки. Проте найсумніше було дивитися на клітку із жалібним собакою і скорботним ведмедем, що приречено глипали навсібіч. Кавалькаду замикав капітан Ааґ з чорними піратськими очима та непідстриженою варварською бородою. Тож коли Гросмейстер Вогню порівнявся з Лукою, він спересердя (а Лука був хлопцем, який рідко сердився, а часто сміявся) вигукнув на повний голос:

— А щоб звірі тебе не слухалися, а щоб вогняні кільця з’їли твоє дурне шатро.

Сталося так, що за якимось дивним збігом обставин у ту мить, коли Лука кричав своє прокляття, геть усе на білому світі стихло й замовкло — автомобілі перестали сигналити, скутери перестали деренчати, птахи перестали кричати, люди раптом перестали розмовляти, і в цій чарівній тиші голос Луки пролунав як постріл, а його слова були настільки гучними, що заповнили все небо й, може, долинули навіть до невидимого дому Долі, яка, на думку деяких знавців, управляє світом. Капітан Ааґ здригнувся, ніби одержав добрячого ляпаса, відтак втупився поглядом, сповненим відвертої ненависті, простісінько в очі Луки й мало не збив ним хлопчину з ніг. Відтак шум і гам відновився, цирк продовжив свою ходу, а Рашид з Лукою подалися додому на обід. Однак слова Луки все ще витали у повітрі, роблячи свою таємну справу.

Увечері у телевізійних новинах передали: з невідомих причин звірі у цирку ВВА всі як один відмовилися від виступу. В переповненому шатрі, на превеликий подив глядачів і розмальованих клоунів, звірі виявили щодо свого господаря небачену досі непокору. Гросмейстер Вогню спочатку стояв на Великій Вогняній Арені (одній із трьох), вигукував команди, ляскав батогом, але потім, коли звірі рушили на нього стрункими рядами і почали зусібіч оточувати розгніваним колом, його нерви не витримали, він упав навколішки, заплакав й слізно просив пощади. Загула, засвистіла публіка, почала жбурлятися фруктами й подушками із сидінь, потім твердішими предметами, приміром камінням, горіхами й телефонними довідниками. Ааґ обернувся, шукаючи шляху для відступу. Тим часом звірі розімкнули ряди, утворився прохід — і він утік, хлипаючи, як мале дитя.

Це була перша дивовижна подія. Друга сталася перегодя того ж вечора. Десь опівночі почувся тріскіт, що нагадував шелест чи шерхіт мільярда осінніх листків або ж навіть мільярд мільярдів листків; шум почався з купола цирку на березі Силсили, долинув до спальні Луки й розбудив його. Коли Лука визирнув з вікна спальні, то побачив, як на полі біля річки яскравим полум’ям горить Велике Шатро. Палали також Великі Вогняні Арени, і це не було ілюзією.

Прокляття Луки подіяло.

Третя дивовижна подія сталася наступного ранку. Під дверима Луки з’явився собака із написом на ошийнику «Ведмідь» і ведмідь з написом на ошийнику «Собака»; відтоді Лука лиш здогадувався, як вони знайшли дорогу до його помешкання, але хай там як, ведмідь Собака того ранку почав кумедно кружляти й підстрибувати, а собака Ведмідь, завиваючи, виводив ритмічні мелодії. Лука, його батько Рашид Халіфа, його мати Сорая та його старший брат Гарун стояли на порозі будинку й спостерігали за видовищем, а їхня сусідка пані Оніта кричала з веранди:

— Обережно! Спів і танці звірів — це чаклунство!

Проте Сорая Халіфа тільки сміялася:

— Звірі святкують звільнення.

Відтак обличчя Рашида спохмурніло, й він розповів дружині про прокляття Луки.

— Мені здається, — казав він, — якщо тут і є чаклунство, то йде воно від нашого молодшого сина Луки, це він доклав до цього свою руку, а добрі створіння прийшли йому подякувати.

Решта циркових тварин також повтікали на волю, і їх більше ніхто ніколи не бачив, за винятком собаки й ведмедя. Із собою вони захопили навіть сніданки. Ведмідь тримав відро з рибою, а собака був одягнений у накидку, в кишені якої було повно кісток.

— А чому б не спробувати? — вигукнув радісно Рашид Халіфа. — Тепер мої вистави матимуть помічників. Людям обов’язково сподобається вистава із собакою, що співає, та з ведмедем, що танцює. — І все було вирішено, а згодом того ж дня саме брат Луки Гарун сказав своє слово.

— Я знав, що таке станеться, — промовив він. — Ти вже у тому віці, коли діти в нашій родині переступають межу реального світу й опиняються у казковому. Тепер настав час твоєї пригоди; вона вже тут і, здається, вже розпочалася. Але будь обережний. Прокляття — небезпечна річ. Я ніколи не був причетний до чогось, так би мовити, темного.

«Моя власна пригода», — зачудовано міркував Лука, а його дорослий брат усміхнувся, тому що добре знав про Таємні Ревнощі Луки, які насправді Не Були Аж Надто Таємними. Коли Гарун мав стільки років, як тепер Лука, то побував на другому Місяці Землі, заприятелював з рибами, що говорили римами, а також із городником із коріння лотоса, ще й допоміг повалити режим злого Культмайстра Хаттам-Шуда, який хотів знищити Море Оповідок. А от Лука своєї найбільшої пригоди зазнав під час Баталії на Спортивному Майданчику в школі, де він з командою Міжгалактичних Пінгвінів здобув перемогу над командою Армії Імператорської Високості, очолюваною його суперником Аді Щуроїдом, також відомим як Червоний Зад, і переміг він того пам’ятного дня завдяки несподіваній повітряній атаці, в якій взяли участь паперові літаки, нашпиговані сверблячим порошком. Ох і приємно ж було дивитися, як Щуроїд стрибає у ставок неподалік майданчика, аби вгамувати свербіж усього тіла; проте Лука знав, що його досягнення не йде у жодне порівняння з Гаруновими подвигами. Зі свого боку, Гарун також знав про палке бажання Луки зазнати якоїсь справжньої пригоди, бажано, за участі неймовірних створінь під час подорожей на інші планети (ну, хоча б на супутники), а також за участі ПНСП, себто Процесів Надто Складних для Пояснення. Але донедавна він завжди гамував його пристрасті.

— Будь обережний з бажаннями, — повчав він Луку, а той відповідав:

— Уже дійняв мене своїми повчаннями.

Загалом, Гарун і Лука рідко коли сварилися й, по суті, жили в мирі та злагоді. Вікова різниця у вісімнадцять років виявилася достатньою, аби відмести усілякі незгоди між братами, коли роздратований старший брат міг раптом буцнути головою молодшого брата об камінну стіну або ж, ні сіло ні впало, накрити подушкою голову молодшого брата, що солодко спав, або ж підмовити молодшого брата напхати в туфлі дорослого дядька солодких, тягучих манго, або ж назвати нову дівчину великого хлопця іншим іменем, а тоді вдавати, що то звичайна обмовка. Такого не було. Натомість Гарун учив свого молодшого брата багатьох корисних речей, таких, приміром, як ударів з кікбоксингу, правил гри в крикет, а ще пояснював, яка музика класна, а яка не дуже; тому Лука просто обожнював свого старшого брата і думав, що він схожий на великого ведмедя — на такого, як ведмідь Собака, або ж іще на щетинисту гору з широкою усмішкою біля вершини.

Уперше Лука здивував людей, коли з’явився на світ, бо його старший брат Гарун мав уже вісімнадцять років, коли його мати Сорая у віці сорока одного року народила другого хлопчика. Її чоловік Рашид не знав що сказати і тому, як це завше з ним буває, він дуже багато говорив. У лікарняній палаті він брав новонародженого сина, ніжно колисав його на руках і ставив йому купу дурних запитань: «Хто би міг подумати? Звідки ти взявся, маленький? Як ти потрапив сюди? Ну що скажеш? Як тебе звати? Ким ти станеш, як виростеш? Що ти хочеш?». Він мав запитання і до Сораї:

— У твоєму віці? — дивувався він, похитуючи головою з великими залисинами. — І що тільки означає це диво?

Коли з’явився Лука, Рашид мав уже п’ятдесят років, але в ту мить у його голосі вчувався молодий і зелений батько, збентежений або ж навіть трохи переляканий новою відповідальністю.