Уже п’ять по третій, а Коліна все ще немає. Нік набиває баскетбольний м’яч об асфальт, раз правою, раз лівою, потім знову правою. Кожен удар супроводжується коротким і гучним виляском, трохи схожим на приспівування. Він намагається втримати ритм. Ще двадцять разів, і якщо Колін так і не з’явиться, то Нік піде на тренування сам. П’ять, шість. Це не схоже на Коліна: ось так не прийти, без жодного попередження. Усі добре знають, що з команди тренера Беттані можна вилетіти вмить. Мобільний Коліна теж не відповідав. Мабуть, знову забув зарядити батарею. Десять, одинадцять. Ну невже він міг забути про баскетбол, про друзів, про команду? Вісімнадцять. Дев’ятнадцять. Двадцять. Коліна немає. Нік зітхнув і взяв м’яч під пахву. Так теж непогано, нарешті сьогодні він заробить майже всі очки. Тренування було дуже важке, і через дві години Нік був геть мокрий від поту. Ноги в нього страшенно боліли, він почовгав у душ, став під струмінь гарячої води і заплющив очі. Колін так і не з’явився, а Беттані, звісно, розлютився і з того всього зігнав зло на Нікові, наче то він винен, що Колін не прийшов. Нік намилив голову шампунем і вимив своє волосся, на думку тренера — надто довге. Потім заплів косу і зав’язав Гумкою. Він вийшов зі спортзалу останнім, надворі вже стемніло. Поки спускався ескалатором у метро, дістав з кишені мобільний і набрав Коліна. Телефон Коліна був серед номерів швидкого набору. Після другого дзвінка увімкнувся автовідповідач, і Нік вибив, не залишивши повідомлення.

Мама лежала на дивані, дивилася телевізор і гортала професійний часопис для перукарів.

— Сьогодні в меню тільки хот-доги, — сказала вона, щойно Нік зачинив за собою двері. — Я страшенно змучена. Можеш принести мені з кухні аспірин?

Нік шпурнув сумку зі спортивною формою в куток і кинув шипучу таблетку «Аспірин + вітамін С» у склянку з водою. «Хот-доги — це просто супер», — подумав собі. Він був голодний як вовк.

— Тата ще немає?

— Ні, він прийде пізніше. Пішов на день народження до друга.

Хоч не надто сподівався на таке щастя, Нік відчинив холодильник у пошуках чогось апетитнішого, ніж сосиска, — наприклад шматочка вчорашньої піци, але нічого не знайшов.

— Що ти думаєш про всю цю історію з Семом Лоуренсом? — гукнула з вітальні мама. — Скажи, який жах!

Сем Лоуренс? Ім’я ніби знайоме, але в пам’яті не виринало жодного обличчя. Коли Нік бував такий утомлений, як сьогодні, то мамині зашифровані повідомлення його тільки нервували. Він відніс їй напій проти головного болю і подумав, чи не випити б і йому таблетку.

— Ти бачив, як його забирали? Міс Ґіллінджер сьогодні розповіла мені цю історію, поки я мелірувала їй волосся. Вона працює на тій же фірмі, що й мати Сема.

— Дай згадаю: Сем Лоуренс вчиться зі мною в одній школі?

Мама подивилася на Ніка зневажливо.

— Ну звичайно! Він на два роки молодший за тебе. Його не допустили до занять. Ти пропустив увесь скандал?

Мати скористалася шансом детально йому про все розповісти.

— Вони знайшли зброю у нього в шафці! Зброю! Здається, там був один пістолет і два пружинні ножі. Звідки п’ятнадцятирічний хлопець може взяти пістолет? Можеш мені пояснити?

— Ні, — сказав правду Нік.

Нік пропустив увесь скандал, як називала це його мати. Він подумав про масові вбивства в американських школах і мимоволі здригнувся. Невже і в їхній школі вчаться такі психопати? У нього аж руки свербіли подзвонити Коліну, який, мабуть, знав про все більше, але Колін, от лінюх, не відповідав на дзвінки. Хоч, може, це й добре, бо ж його мати часто все перебільшує, а той Сем Лоуренс, певно, мав у шафці максимум якийсь водяний пістолет і кишеньковий ножик.

— Навіть важко собі уявити весь той жах, що може трапитися з дітьми, поки вони виростуть, — сказала мати й подивилася на нього тим особливим поглядом, який означав: «Ти, мій зайчик, мій маленький хлопчик, ти ж ніколи такого не зробиш, правда?».

Саме через цей погляд Нік іноді замислювався над тим, чи не переїхати йому до брата.

— Ти що, захворів вчора? Беттані був злий, як пес!