У день інавгурації нового президента, коли ми переймалися тим, щоби його не вбили, поки він, тримаючись за руки зі своєю винятковою дружиною, крокував серед екзальтованого натовпу, коли так багато з-поміж нас перебувало на порозі краху внаслідок вибуху іпотечної бульбашки, а слово «Isis» означало лише єгипетську богиню-матір, сімдесяти-з-чимось-річний некоронований король із далекої країни прибув до Нью-Йорка разом із трьома синами-напівсиротами, аби поселитися в палаці свого вигнання, поводячись при цьому так, мовби з країною, світом чи з його минулим усе було гаразд. Він почав правити околицею, немов великодушний імператор, хоча, попри чарівну посмішку й майстерну гру на скрипці Ґвадарніні 1745 року, від нього несло важким дешевим запахом — характерним духом примітивної деспотичної небезпеки, запашком, що попереджав нас: стережися цього типа, бо він може наказати стратити тебе будь-якої миті, якщо йому, скажімо, не сподобається твоя сорочка або він забажає переспати з твоєю дружиною. Наступні вісім років, що були періодом сорок четвертого президента, стали також роками дедалі більш непередбачуваного й тривожного панування над нами чоловіка, який звався Нероном Ґолденом, який не був жодним королем і чий кінець увінчала велика — і, образно кажучи, апокаліптична — пожежа.

Старий був низьким, можна навіть сказати — присадкуватим, і зачісував досі переважно темне, попри літа, волосся назад, аби підкреслити демонічний клинець на лобі. Його чорні очі прошивали наскрізь, але тим, що люди помічали найперше — він часто засукував рукави, аби вони не проминули можливості це помітити, — були його передпліччя, грубі й міцні, мов у борця, які закінчувались небезпечними долонями з пальцями в масивних золотих перснях, усіяних смарагдами. Мало хто чув, як він підносив голос, та ми не сумнівалися, що в ньому таїлася велика вокальна сила, якої краще не провокувати. Одягався він із шиком, але була в ньому якась криклива тваринна риса, що викликала в пам’яті казкове Чудовисько, скуте вишуканим людським убранням. У всіх нас, хто були його сусідами, він викликав неабиякий переляк, хоча дуже завзято й незграбно намагався бути привітним і товариським, дико вимахуючи до нас ціпком і припрошуючи завітати на коктейль у незручний час. Стояв і ходив він, нахилений уперед, ледь зігнувшись у поясі, — так, мовби весь час опирався сильному вітру, відчутному лиш йому. Це був могутній чоловік; ні, більше: чоловік, глибоко закоханий в ідею своєї могутності. Роль ціпка видавалася більше декоративною й експресивною, ніж функціональною. Крокуючи Садами, він справляв повне враження, що намагається бути нашим другом. Не раз він витягував руку, щоби погладити наших псів чи поколошкати волосся нашим дітям. Але діти й пси сахалися від його доторку. Іноді, дивлячись на нього, я пригадував монстра доктора Франкенштайна, симулякр людини, якому не вдалося проявити ані крихти чогось дійсно людського. Обличчя він мав кольору гарбованої шкіри, а посмішка виблискувала золотими пломбами. Його сусідство було галасливим і не зовсім культурним, але був він неймовірно багатий і саме таким його прийняли; але, загалом, у нашій спільноті митців, музикантів та письменників із Нижнього Мангеттена його не дуже долюблювали.

Нам варто було б здогадатися, що чоловік, який узяв собі ім’я останнього монарха з римської династії Юліїв-Клавдіїв, а потім оселився в domus aurea^[3], цим самим публічно визнавав власне шаленство, злодіяння, манію величі й невідворотний крах, а заразом сміявся всьому цьому в лице; що такий чоловік жбурляв рукавичку під ноги долі й ляскав пальцями під носом у Смерті, вигукуючи: «Так! Порівнюйте мене, якщо ваша ласка, до того страховиська, яке поливало християн смолою, а потім підпалювало їх, щоб освітити свій нічний сад! І яке грало на лірі під час пожежі Риму (скрипок тоді ще не було)! Так: я нарікаюся Нероном із дому Цезаря, останнім із тієї кривавої лінії, а ви думайте про це, що вам заманеться. Мені просто подобається це ім’я». Він вимахував у нас перед носом своєю зіпсутістю, упиваючись нею, виставляючи її перед наші очі, сповнений презирства до нашої здатності розуміння, переконаний у власній спроможності легко здолати кожного, хто виступить проти нього.

Він прибув до міста, як один із тих позбавлених трону європейських монархів, голів скинутих династій, що досі використовували замість прізвищ почесні титули на зразок «Грецький», «Югославський» чи «Італійський», а скорботного префікса -екс для них ніби зовсім не існувало. Його спосіб буття ніби промовляв: я не є ексхтось там; він був величним у всьому: в накрохмалених комірцях, запонках, у шитих на замовлення англійських туфлях, у манері наближатися до зачинених дверей, не сповільнюючи ходи, бо знав, що вони перед ним відчиняться; також у своїй підозріливій натурі, через яку щодня зустрічався наодинці з кожним сином, аби допитати, що говорять про нього інші брати; а ще — у виборі автомобілів, у захопленні азартними іграми, у неможливій для відбиття пінг-понговій подачі, в замилуванні до повій, віскі й фаршированих яєць, а також у часто повторюваній сентенції — улюбленому вислові абсолютних повелителів від Цезаря до Гайле Селасіє — що єдиною цнотою, про яку варто піклуватися, є лояльність. Він часто змінював мобільний телефон, майже нікому не давав номера й не відповідав на дзвінки. Журналістам і фотографам зась було потрапити до його дому, зате завсідниками там були двоє чоловіків із його покерного товариства — сивоволосі гульвіси, вбрані зазвичай у куртки зі світло-коричневої шкіри й пістряві смугасті краватки, котрих загал підозрював у вбивстві їхніх багатих дружин, хоча в одному випадку звинувачень так і не висунули, а в іншому — відхилили.

Щодо власної відсутньої дружини він зберігав мовчання. У його заповненому фотознімками будинку, де стіни й камінні полиці були заселені рок-зірками, нобелівськими лауреатами й аристократами, не було жодного зображення пані Ґолден, чи як там вона звалася. Усе вказувало на якесь безчестя, і ми, на свій сором, пліткували про те, що могло статися, снуючи домисли про масштаб і розперезаність її невірності, уявляючи її якоюсь німфоманкою високого роду з набагато скандальнішим, ніж у будь-якої кінозірки, сексуальним життям, про чиї походеньки знала кожна жива душа, окрім її чоловіка, котрий не зводив із неї обожнювального погляду засліплених від любові очей, вірячи, що вона — кохана й доброчесна жінка його мрії, аж до того жахливого дня, коли друзі розповіли йому правду; вони прийшли цілим гуртом, щоб йому про все розповісти, а він як не ошаліє! як не почне їх паплюжити, обзиваючи брехунами й зрадниками! — допіру всімох вони змогли його втримати й не дати скривдити тих, хто змусив поглянути правді у вічі, і тоді він нарешті зробив це, прийняв правду, вигнав дружину зі свого життя й заборонив їй бачитися з синами. Лиха жінка, говорили ми поміж собою, маючи себе за всезнавців; ця історія нас задовольняла, і в такій версії ми її прийняли, насправді ж бо набагато більше переймалися власними клопотами, а справами Н. Ю. Ґолдена цікавилися лише до певної міри. Ми відвернулися й перемкнулися на власне життя.

Як же ми помилялися.

Чим є добре життя? Чим є його протилежність? Це питання, на які не отримати двох однакових відповідей. Тепер, у наші малодушні часи, ми заперечуємо велич Універсального, обстоюючи й прославляючи свої локальні Фанатизми, тож мало про що можемо дійти згоди. Тепер, у наші вироджені часи, люди, схиблені лиш на марнославстві й власній вигоді — порожні, набундючені люди, для яких не існує меж у просуванні їхніх дріб’язкових інтересів, — претендуватимуть на роль великих очільників і благодійників, які працюють для загального блага, а всіх, хто їм суперечить, обзиватимуть брехунами, заздрісниками, нікчемами, дурнями, занудами і — вивертаючи правду навиворіт — нечестивцями й продажними шкурами. Ми настільки розділені, настільки ворожі одне до одного, настільки керовані святенництвом і презирством, настільки загублені в цинізмі, що називаємо свою пихатість ідеалізмом, настільки розчаровані нашими правителями, настільки охочі глумитися з інституцій нашої держави, що саме слово «доброта» вже позбулося значення і, мабуть, його треба відкласти на якийсь час убік, як і всі інші затруєні слова: наприклад, «духовність», наприклад, «остаточне вирішення», або ж (принаймні в контексті хмарочосів і картоплі фрі) «свобода».

Але того холодного січневого дня 2009 року, коли загадковий чоловік на восьмому десятку, якого ми пізнали як Нерона Юліуса Ґолдена, прибув до Ґринвіч-Вілидж у лімузині «Даймлер» із трьома дітьми чоловічої статі й без жодного натяку на якусь дружину, він принаймні мав усталені переконання щодо того, як потрібно цінувати порядність і як відрізняти добрі вчинки від лихих.

— У моєму американському домі, — звернувся він до синів, що уважно слухали, їдучи в лімузині від аеропорту до їхньої нової резиденції, — мораль буде відповідати золотому стандарту.

Чи то він мав на увазі те, що мораль буде найвищою цінністю, чи те, що вона визначатиметься багатством, чи те, що він особисто, зі своїм новим блискучим прізвищем, буде єдиним арбітром добра і зла, він не зазначив, і молодші Юлії, за давньою синівською звичкою, не попросили про уточнення. (Юлії, імператорська множина, котрій усі вони віддавали перевагу над Ґолденами: скромністю вони не відзначалися!) Наймолодший із них трьох, в’ялий двадцятидвохрічний молодик із волоссям, що красивими хвилями опадало на плечі, і лицем сердитого янгола поставив, однак, запитання:

— А що казати, — звернувся він до батька, — коли нас будуть питати, звідки ми?

Лице старого набуло відтінку яскраво-червоної нестями.

— На це питання я вже відповідав раніше, — загорлав він. — Скажіть їм, нехай засунуть собі пред’явлення особи собі в одне місце. Скажіть їм, що ми змії, що скинули шкіру. Скажіть, що ми просто переїхали з Карнеґі-Гілл. Скажіть, що ми вчора народилися. Скажіть, що ми вичарувалися або прилетіли з околиць Альфи Центавра на космічному апараті, схованому в хвості комети. Скажіть, що ми прибули нізвідки, або звідкись, або звідусіль, що ми вигадки, самозванці, переродженці перевертні, тобто американці. Не називайте їм того місця, звідки ми приїхали. Більше його не вимовляйте. Ні вулиці, ні міста, ні країни. Я не хочу більше чути тих назв.

Вони вийшли з авто у старому серці Вілидж, на Макдуґал-стріт дещо південніше від Блікер-стріт, біля італійської кав’ярні з давніх часів, що якимось дивом досі животіла; незважаючи на клаксони автомобілів позаду й благально протягнуту долоню принаймні одного зашмульганого прошака, вони залишили лімузин із увімкненим двигуном посеред вулиці, а самі неспішно вийняли речі з багажника — навіть старий наполіг, що сам візьме свою валізу, — і понесли їх до величного будинку в стилі боз-ар на східному боці вулиці, колишньої резиденції Мюрреїв, що відтепер буде відома як дім Ґолденів. (Схоже було на те, що квапився лише найстарший син — той, котрий не любив бути на вулиці, у темних-претемних окулярах і з заклопотаним виразом обличчя.) Отож прибули вони так, як планували залишитися — незалежні й безпристрасно байдужі до чиїхось заперечень.

У резиденції Мюрреїв, що була найрозкішнішим будинком у Садах, багато років ніхто вже не мешкав, окрім адміністраторки, — винятково пискатої італо-американки на шостому десятку та її не менш бундючної асистентки й коханки. Ми часто снували здогади щодо того, ким є власник будинку, але його люті охорониці відмовлялися задовольнити нашу цікавість. Були це все-таки роки, коли чимало супербагатіїв світу купували нерухомість лише для того, аби нею володіти, і залишали розкидані по всій планеті доми світити пусткою, немов черевики, що відслужили своє, тож ми припускали, що тут не обійшлося без якогось російського олігарха чи нафтового шейха, і, знизуючи плечима, звикли трактувати порожній дім так, мовби його там не було. З будинком була пов’язана ще одна людина — добродушний латинос Ґонзало, майстер на всі руки, котрого дві дракониці-охорониці найняли для утримання ладу, й іноді, коли він мав дещицю вільного часу, ми кликали його до своїх будинків полагодити електрику чи каналізацію або допомогти відгорнути сніг із дахів та ґанків у розпал зими. Ці послуги він виконував з усмішкою за винагороду у вигляді невеликих сум готівки, які ми ненав’язливо впихали йому в долоню.

Історичний район Макдуґал-Салліван Ґарденз — якщо назвати Сади їхньою повною, надміру високомовною назвою — був зачарованим, позбавленим страху простором, де ми жили й ростили дітей, місцем щасливого усамітнення від розташованого поза його межами відчарованого, сповненого страхів світу, і ми гаряче любили це місце, аніскільки цього не соромлячись. Будинки на Макдуґал-стріт і Салліван-стріт, зведені первісно в стилі грецького відродження у 1840-х роках, у 1920-х модернізували в неоколоніальному стилі архітектори, найняті таким собі паном Вільямом Слоуном Коффіном, що торгував меблями й килимами, і саме тоді об’єднали у спільні Сади, обмежені з півночі Блікер-стріт та Г’юстон-стріт із півдня й призначені для приватного вжитку мешканців прилеглих будинків. Резиденція Мюрреїв була вибриком, у багатьох аспектах занадто грандіозним для Садів — розкішною віховою спорудою, котру збудувала для видатного банкіра Франкліна Мюррея та його дружини Гаррієт Ланьє Мюррей між 1901 і 1903 роками архітектурна фірма «Гоппін енд Коен», котра, аби розчистити місце на будинок, знесла два оригінальні будинки, споруджені 1844 року спадкоємцями купця Ніколаса Лоу. Будинок, що мав бути водночас вишуканим і модним, запроєктовано в стилі французького ренесансу, в котрому Гоппін і Коен здобули чималий досвід — спершу в паризькій Школі красних мистецтв, а потім — упродовж періоду роботи для фірми «МакКім, Мід енд Вайт». Як ми довідались пізніше, Нерон Ґолден придбав маєток ще на початку вісімдесятих років. У Садах віддавна перешіптувались про те, що господар з’являвся й зникав, проводячи в домі заледве два дні на рік, але ніхто з нас ніколи його не бачив, хоч іноді вночі світилося більше вікон, ніж зазвичай, а дуже зрідка на жалюзі падала тінь, тож місцеві дітлахи дійшли висновку, що в будинку живуть привиди, й почали обходити його стороною.

Оце й був той будинок, розкішні двері якого чекали відчинені в той січневий день, коли лімузин «Даймлер» вивергнув із себе Ґолденів — батька й синів. На порозі стояв вітальний комітет у складі двох дракониць, котрі приготували все до прибуття господаря. Нерон та його сини ввійшли до будинку й застали там світ, зітканий із брехні, в котрому їм випало відтепер жити: не новісіньку, ультрасучасну резиденцію для заможної родини іноземців, що присвоюють її помалу, в міру того, як розгортається їхнє нове життя, міцніють їхні зв’язки з містом, множиться їхній досвід — ні! — радше місце, в якому Час застиг років на двадцять, а то й більше, де Час байдуже споглядав на вичовгані бідермаєрівські стільці, поступово дедалі більш вибляклі килими, лава-лампи — прояв моди на шістдесяті — та дещо грайливо кидав оком на написані «правильними» художниками портрети молодого Нерона Ґолдена з особистостями Нижнього Мангеттена: Рене Рікаром, Вільямом Берроузом, Деборою Гаррі, а також із верхівкою з Волл-стріт і давніми родинами з вищого світу, носіями таких шанованих прізвищ, як Люс, Бікман та Окінклос. Перш ніж придбати цей будинок, старий володів просторим, майже трьохсотметровим богемним лофтом із високими стелями, який був розташований на розі Бродвею й Ґрейт-Джонс-стріт, а в далекій юності йому було дозволено ошиватися в околицях Фабрики, де він просиджував непомічений і вдячний у колі багатеньких хлопців із Сі Ньюгаузом та Карло де Бенедетті, але це було давно. У домі збереглися реліквії з тих часів, а також із його пізніших приїздів у вісімдесятих. Чимало меблів було витягнуто зі сховища, і ця їхня нова з’ява з попереднього життя мала в собі щось від ексгумації, передбачаючи тяглість, якої не мали історії мешканців дому. Тож нам будинок завжди здавався чимось на кшталт прекрасної підробки. Ми шептали одне одному слова Прімо Леві: «Ось найперший наслідок вигнання, переселення: перевага нереального над реальним».

У домі не було нічого, що натякало б на їхнє походження, і четверо чоловіків уперто не бажали пролити світло на своє минуле. Таємниці неминуче виходять назовні, і з часом ми дізналися їхню історію, але до того всі ми вибудовували власні гіпотези про їхню таємну минувшину, снуючи свої домисли поверх їхніх. Хоча шкіру вони мали доволі світлу, від молочно-блідої в наймолодшого сина до смаглявої в старого Нерона, усім було ясно, що вони не належать до тих, кого прийнято вважати «білими». Їхня англійська була бездоганною, з британським акцентом, і вони майже напевно навчалися в Оксбриджах, тож спочатку ми (у своїй більшості) помилково припускали, що тією країною, яку не можна було називати, була багатокультурна Англія, а багаторасовим містом — Лондон. Вони могли бути лондонцями ліванського, або вірменського, або південноазійського походження, припускали ми, або навіть європейцями з Середземномор’я, що могло б пояснити їхні римські фантазії. Яка ж страшна кривда їх там спіткала, яку ж вони мусили стерпіти зневагу, що аж так пнулися зі шкіри, аби відцуратися свого походження? Що ж, для більшості з нас це була їхня приватна справа, і ми схильні були її не ворушити, доки це ще було можливо. А коли настала пора, ми зрозуміли, що ставили собі неправильні запитання.

Те, що увесь той цирк, який вони влаштували з прибраними іменами, взагалі вдався, та ще й упродовж двох повних президентських термінів, і що ми, їхні нові сусіди й знайомі, так беззастережно прийняли ці вигадані американські личини, які оселилися в палаці власних ілюзій, багато говорить нам про Америку, а ще більше про ту силу волі, з якою вони вжилися в свої хамелеонні ідентичності, стаючи — в очах нас усіх — тими, за кого себе видавали. Дивлячись назад, можна лише чудуватися з розмаху цього плану, з хитросплетіння деталей, які слід було врахувати: закордонні паспорти, посвідчення особи, водійські права, номери соцстрахування, страхування здоров’я, підробки, домовленості, хабарі, суцільна складність усього цього — і гнів, а може, і страх, що керував цим величним, продуманим до дрібниць, хитромудрим планом. Як ми пізніше довідалися, старий чи не з півтора десятка років готувався до цієї метаморфози, перш ніж узявся за здійснення свого плану. Якби ми це знали, то збагнули б, що від нас приховують щось справді серйозне. Та ми цього не знали. Це були всього лишень самозваний король і його soi-disant^[4] принци, мешканці архітектурної перлини нашої околиці.

Правда полягала в тому, що нам вони видавалися не такими вже й дивними. Як тільки не звали людей в Америці — у телефонній книжці, коли телефонні книжки ще існували, неподільно царювала номінативна екзотика. Гакльберрі! Дімсдейл! Айкебод! Ахав! Фенімор! Портной! Драдж! Не кажучи вже про десятки, сотні, тисячі Ґолдів, Ґолдвотерів, Ґолдштайнів, Файнґолдів, Ґолдберрів. Американці також постійно вирішували, як хочуть називатися й ким хочуть бути, відкидаючи родове прізвище Ґетц, аби перетворитися на сорочкозбирачів Ґетсбі й погнатися за мрією на ім’я Дейзі, а може, просто Америка. Семюел Ґолдфіш (іще один золотий хлопчик) став Семюелом Ґолдвіном, Артзони стали Вандербільтами, Клеменс став Твеном. І багато з нас, іммігрантів — або наших батьків чи дідів, — вирішило залишити минуле позаду так само, як тепер це чинили Ґолдени, заохочуючи дітей говорити англійською, а не старою мовою з попередньої країни: говорити, вдягатися, поводитися, бути американцями. Старий мотлох ми ховали в підвалі, або викидали, або губили. А наші кінофільми й комікси — комікси, на які перетворилися наші кінофільми, — хіба ж у них ми щодня не оспівуємо, не сповідуємо ідею Таємної Ідентичності? Кларк Кент, Брюс Вейн, Діана Принс, Брюс Беннер, Рейвен Даркголм — ми вас кохаємо. Може, таємна ідентичність колись і була французьким винаходом — злодій Фантомас, а ще le fantôme de l’Opéra,^[5] — але на сьогодні вона вже пустила глибоке коріння в американську культуру. Якщо наші нові знайомі хотіли бути Цезарями — прапор їм у руки. Вони відзначалися досконалим смаком, досконалим одягом, досконалою англійською й були не більш ексцентричні, ніж Боб Ділан чи який-небудь інший давній мешканець нашої околиці. Отож Ґолденів прийняли, бо вони були прийнятними. Тепер вони були американцями.

Та нарешті клубок почав розплутуватися. Ось що стало причиною їхнього краху: братня суперечка, несподівана метаморфоза, з’ява в житті старого вродливої й цілеспрямованої молодої жінки, убивство. (Більше, ніж одне вбивство.) І — нарешті — порядна робота розвідки десь далеко, в країні, що не мала назви.