Фенні Флеґґ
СМАЖЕНІ ЗЕЛЕНІ ПОМІДОРИ В КАФЕ «ЗУПИНКА»

Томмі Томпсону
Я хотіла б висловити подяку людям, чиї заохочення і підтримка були для мене безцінними протягом написання цієї книги: передусім моєму агенту Венді Вейл, яка ніколи не втрачала віри; моєму видавцеві Сему Вогену за турботу й увагу, які він мені приділяв та який змушував мене сміятися навіть під час переписування тексту; і Марті Левін, моєму першому другові у видавництві «Рендом Хаус». Дякую Ґлорії Сафієр, Ліз Гок, Марґарет Кафареллі, Енн Говард Бейлі, Джулі Флоренс, Джеймсу «Татусеві» Гетчеру, доктору Джону Ніксону, Джеррі Ганна, Джею Сойєру та Френку Селфу. Дякую агентству «Де Томас, Бобо енд Ассошіейтс» за те, що залишалися зі мною в скрутні часи. Дякую Барнабі та Мері Конрад і Асоціації письменників Санта-Барбари, Джо Рою і Бірмінгемській публічній бібліотеці, Джеффу Нореллу з Бірмінгемського Південного коледжу, Енн Гарві та Джону Локу з видавництва «Оксмур Хаус Паблішинґ». Щира подяка моїй машиністці та першій помічниці Лізі МакДональд і її донечці Джессаї за те, що поводилася тихо й дивилася «Вулицю Сезам», доки ми з її мамою працювали. І моя особиста подяка всім милим мешканцям Алабами, колишнім і теперішнім. Моєму Серцю. Моєму Дому.
Я можу сидіти тут, у будинку престарілих «Трояндова тераса», але подумки я все ще в кафе «Зупинка», з тарілкою смажених зелених помідорів.
Місіс Клео Тредґуд, червень 1986 року
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
12 червня 1929 р.
Кафе відкрилося
Минулого тижня по сусідству з моїм поштовим відділенням відкрилося кафе «Зупинка», і, за словами власниць Іджі Тредґуд і Рут Джеймісон, справи там ідуть добре. Знайомих із нею людей Іджі просить не боятися бути отруєними – готує не вона. Усіма стравами займаються дві негритянки, Сипсі та Онзелл, а барбекю готує Великий Джордж, чоловік Онзелл.
Якщо хтось там іще не бував, Іджі повідомляє, що години сніданку – з 5:30 до 7:30, коли ви можете скуштувати яєчню, кукурудзяну кашу, печиво, бекон, ковбасу, шинку з гострим соусом і каву – все за 25 центів.
На обід і на вечерю ви можете отримати: смажене курча, свинячі відбивні з підливою, сома, курку з кнелями або тарілку барбекю, а також три види овочів на ваш вибір, печиво або кукурудзяний хліб, а ще напій і десерт на ваш вибір – за 35 центів.
Іджі каже, що наявні такі овочеві страви: кукурудза з вершками; смажені зелені помідори; смажена бамія; капуста або ріпа; спаржева квасоля; солодкий батат; масляні боби або лімська квасоля.
І пиріг на десерт.
Ми з моєю другою половинкою, Вілбуром, вечеряли там кілька днів тому. Було так смачно, що він заявив, що ніколи більше не їстиме вдома. Ха-ха! Хотіла б я на це сподіватися. А то весь час витрачаєш, готуючи для цього здоровезного боввана, і все ніяк не можеш нагодувати його досхочу.
До речі, Іджі каже, що одна з її курей знесла яйце з десятидоларовою банкнотою всередині.
Дот Вімз
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
15 грудня 1985 р.
До «Трояндової тераси» Евелін Кауч приїхала разом із чоловіком Едом, який відвідував свою матір, Велику Матусю, – приїхала щойно, та неохоче. Евелін саме втекла від них обох і прослизнула до гостьової зали у віддаленій частині будинку, де могла в тиші та спокої поласувати шоколадним батончиком. Але варто було їй сісти, як стара жінка поряд заговорила:
– От спитайте мене, хто в якому році одружився… з ким одружився… Чи як була вдягнена мати нареченої, і в дев’ятьох випадках із десяти я вам відповім. Але, хоч убийте, не можу сказати, коли це мені трапилося так постаріти. Воно якось спіткало мене саме собою. Уперше я помітила це в червні цього року, коли лежала в лікарні з моїм жовчним міхуром – він і досі в них, чи, може, вони вже викинули його… Хтозна. Ота огрядна медсестра щойно поставила мені одну з тих «швидких клізм», які вони там так обожнюють, коли я помітила, що вони почепили мені на руку. Це була біла пов’язка з написом: «Місіс Клео Тредґуд, жінка вісімдесяти шести років». Уявіть собі!
Коли я повернулася додому, я сказала моїй подрузі, місіс Отис: гадаю, все, що нам лишилося, це сидіти, склавши руки, готуючись врізати дуба. Вона зауважила, що їй більше подобається вислів «піти у кращий світ». Бідолашна, мені забракло сміливості сказати їй, що, як це не називай, усі ми однаково вріжемо дуба.
Кумедно, коли в дитинстві гадаєш, що час ніколи не спливе, а коли тобі стукає двадцять, час летить, наче ти в швидкому потязі до Мемфіса. Гадаю, усе в житті відбувається несподівано. Саме так було зі мною. Одного дня я була маленькою дівчинкою, а наступного – уже доросла жінка з грудьми і волоссям на інтимних частинах тіла. Я й не помітила, як усе це сталося. Утім, я ніколи не була особливо кмітливою, у школі чи будь-де.
Ми з місіс Отис обидві з Вісл-Стоп, маленького містечка миль за десять звідси, біля залізничних товарних станцій. Останні десь років із тридцять вона мешкала біля мене, трохи далі вулицею. А коли її чоловік помер, її сина та невістку вдарив серцевий напад через те, що вона переїхала жити до будинку престарілих, і вони попросили мене поїхати з нею. Я сказала їм, що побуду з нею деякий час – вона ще цього не знає, але я збираюся додому, щойно вона тут обживеться.
Тут не так уже й погано. Кілька днів тому ми отримали різдвяні бутоньєрки, щоб носити на пальтах. На моїй були маленькі блискучі червоні різдвяні кульки, а місіс Отис дісталася одна з обличчям Санта-Клауса. Але мені сумно було покидати мою кицьку.
Тут не дозволено тримати тварин, і я сумую за нею. У мене завжди була кішка або навіть дві. Я віддала її маленькій сусідській дівчинці, тій, що поливає мою герань. У мене на ґанку чотири цементні вазони, повні герані.
Моїй подрузі місіс Отис лише сімдесят вісім, і вона дуже мила, проте нервова особа. Я тримала свої жовчні камені у скляній банці біля ліжка, і вона змусила мене сховати їх. Сказала, що їхній вигляд заганяє її в депресію. Місіс Отис – така дрібненька, а я, як бачите, велика жінка. Великі кістки та інше.