Ю Несбьо
ПОЛІЦІЯ

Він спав там, за старенькими дверцятами. Усередині стінної шафки пахло старим деревом, залишками пороху та мастилом. Коли сонячний промінь зазирнув у віконце кімнати, пасок світла, як стрілка годинника, проник крізь замкову щілину в шафці. Та коли сонце потрапляло усередину під прямим кутом, то відбивалося матовим полиском на пістолеті, який лежав на середній полиці.

То була російська марка «Одеса», копія вельми відомого пістолета Стєчкіна.

Автоматичний пістолет мандрував за своє життя багатьма країнами: разом із литовськими куркулями переправився до Сибіру, там потрапив до рук уркаганів у Південному Сибіру, потім став власністю одного ватажка козаків. Його знайшли мертвим із «Одесою» в руці – отамана застрелили поліцейські, після чого пістолет опинився в колекції зброї начальника в’язниці в Нижньому Тагілі. Врешті-решт такий собі Рудольф Асаєв, відомий під прізвиськом Дубай, привіз його до Норвегії, де – перш ніж зникнути без сліду – встиг монополізувати ринок наркотиків в Осло, заполонивши його своїми опіатами, схожими на героїн. Осло – місто, де нині знаходиться наш пістолет, а якщо точніше – він лежить у шафці в Ракель Фауке, що в Хольменколлен. Магазин «Одеси» може вмістити двадцять патронів калібру Макарова дев’ять на вісімнадцять міліметрів, ця зброя може стріляти чергою, а може давати й окремі постріли. Наразі в магазині лишилося усього дванадцять куль.

Три – наздогнали косовських албанців-дилерів, штовханів марихуани. Лише одна з цих куль лишилася в людській плоті.

Ще дві пішли на Густо Ганссена, зеленого крадія та дилера, який насмілився поцупити в Асаєва гроші та дур.

Від пістолета й досі пахло порохом після останніх трьох пострілів, які поцілили в голову та груди колишнього поліцейського Харрі Холе, що вів розслідування вищезгаданого вбивства Густо Ганссена. Місце злочину було там-таки: Гаусманнсгате, 92.

Поліція й дотепер ніяк не може закрити справу Ганссена, бо того вісімнадцятирічного хлопчину, якого вони спочатку заарештували, довелося випустити. Переважно через те, що так і не зуміли знайти знаряддя вбивства чи бодай якихось непрямих доказів його провини. Хлопця звали Олег Фауке. Кожної ночі він прокидався й бачив перед собою пітьму і чув постріли. Не ті, від яких помер Густо, зовсім інші. Він чув посвист куль, які випустив у поліцейського, котрий замінив йому у дитинстві батька. Ще дитиною він мріяв, що той одружиться одного дня з його матір’ю, Ракель. Погляд Харрі Холе дивився в душу Олега, й він одразу згадував про пістолет, що лежав у дальньому кутку шафи, сподіваючись, що йому ніколи більше не доведеться діставати його на світ Божий. І ніхто ніколи його не побачить. І він спочиватиме там довіку.

Він спав там, за дверима.

У шпитальному покої, узятому під варту, пахло ліками та фарбами. Монітор, встановлений за його ліжком, фіксував кожне його серцебиття.

Ізабель Скоєн, член міської ради Осло й радник із соціальних справ, та Мікаель Бельман, новий шеф поліції, сподівалися, що ніколи його більше не побачать.

Що ніхто ніколи його більше не побачить.

Що він спочиватиме довіку.

То був теплий довгий вересневий день. Сонячне світло перетворило Осло-фіорд на розплавлене срібло, від його променів засяяли низькі гірські кряжі, які вже відчули на собі перші дотики осені. У такий день кожен житель Осло присягався в душі, що ніколи-ніколи зроду не поїде нікуди з рідного міста. Сонце потроху ховалося за горами Уллерн, і останнє проміння зігрівало передмістя, пустирі, скромні помешкання – свідків появи міста Осло, розкішні пентхауси з терасами, які одразу нагадували про нафтові поклади, що принесли країні статус однієї з найбагатших у світі, наркоманські притони Стенспаркена та невеличке містечко з рівненькими вуличками, які бачили смерть від передозу у кілька разів більше, ніж у будь-якому європейському мегаполісі. Сонце заглядало в сади з огородженими сіткою батутами, на кожному стрибало не більше трьох дітлахів одночасно – як і рекомендовано інструкцією. А за гірським кряжем та лісами простяглася частина міста, яку називають Ословський котлован. Сонечку хотілось зазирнути й сюди: воно затято простягало свої осяйні промені у бік низькодолу, ніби прощаючись із ним перед довгою розлукою.

День починався з прохолодного колючого повітря та яскравих променів світла, схожих на лампи в операційній. Потім на вулиці потеплішало, небо забарвилося яскравою блакиттю, а в повітрі з’явилося оте чарівне відчуття, завдяки якому вересень часто вважають найчудовішим місяцем року. А коли місто окутали сутінки, непевні та ніжні, над жилими кварталами на пагорбах неподалік озера Марідалсваннет запахло яблуками та нагрітою хвоєю.

Ерленд Веннесла вже майже дістався останнього пагорба. Чоловік відчував, як його м’язами розливається молочна кислота, але зосередився на правильному, рівному чергуванні рухів педалей, трохи притискаючи коліна до рами. У цій справі правильна техніка має неабияке значення. Особливо коли ти вже втомився і мозок благає тебе змінити позу так, щоб м’язи хоч трохи спочили, але ти знаєш, що тоді не зможеш рухатися так упевнено й надалі. Чоловік відчував, як жорстка велосипедна рама поглинає кожен виплеск сили, якої він докладав, щоб прискорити рух, коли він підводився, завмерши на педалях, щоб утримати заданий темп – близько дев’яноста обертів на хвилину. Він перевірив свій ритмокардіометр. Сто шістдесят вісім. Потім посвітив лобовим ліхтариком на закріплений на кермі навігатор: той містив детальну карту Осло та його передмість. Велосипед з усім приладдям коштував, відверто кажучи, значно дорожче, ніж міг дозволити собі детектив, який нещодавно вийшов на пенсію. Але дуже важливо лишатися у формі саме тепер, коли життя може кинути виклик будь-якої миті.

Чесно кажучи, нині таких викликів було зовсім небагато.

Молочна кислота вже щипала його стегна та шкіру. Відчуття болісне, але результат того вартий. Свято ендорфіну. Пружні м’язи. Тверезий розум. Пиво, яке вони з дружиною попиватимуть на балконі, якщо після заходу сонця не надто похолоднішає.

І ось – він уже нагорі. Дорога вирівнялася, і перед його очима постало озеро Марідалсваннет. Він одразу скинув швидкість, бо виїхав за межі міста. Навзагал це доволі дивне відчуття, коли, проїхавши швидко хвилин п’ятнадцять від центру європейської столиці, ти опиняєшся серед ферм, ланів та хащ і не бачиш кінця дорозі, яка губиться десь далеко у надвечір’ї. Під темно-сірим «беллівським» шоломом – який один коштував стільки ж, скільки він витратив на велосипед, що його він подарував онучці Лінн-Марі на її шостий день народження, – в нього вже чоло свербіло від поту. Але шолома він знімати не став: за статистикою, причиною переважної більшості смертних випадків серед велосипедистів стають саме ушкодження голови.

Він знову подивився на ритмокардіометр. Сто сімдесят п’ять. Сто сімдесят два. Довгоочікуваний подмух вітерцю приніс із собою радісний галас із міста. Мабуть, то зі стадіону «Уллевол» – сьогодні ввечері там мав проходити якийсь важливий міжнародний матч. Грають зі Словакією чи Словенією. Ерленд Веннесла уявив на мить, що насправді місцеві плескають саме йому. Давненько його не зустрічали такими гучними аплодисментами. Востаннє таке щастя випадало на його долю під час прощальної церемонії в КРИПОСі,^[1] ще там, у Брюні. Торт, промова від боса, Мікаеля Бельмана, кар’єра якого відтоді впевнено пішла вгору. Ерленда зустріли аплодисментами, він дивився усім присутнім у вічі, дякував їм та, взявши слово, навіть відчув, як йому дихання перехопило. Промова була короткою та простою, стосувалася виключно сухих фактів у кращих традиціях КРИПОСу. Як і в кожного детектива, у нього траплялися злети й падіння, але серйозних промахів він не припускався. Принаймні наскільки йому самому було відомо. Звісно, ніколи не можна бути впевненим на всі сто відсотків в тому, що у своєму розслідуванні докопався до самої суті. Завдяки сучасним науковим досягненням у сфері технологій дослідження ДНК та можливості залучити ресурси вищих ешелонів влади, стало можливим розв’язувати навіть складні «висяки». Знаходити нові відповіді. Доходити висновків. Якщо зосереджуватися виключно на таких нерозв’язаних злочинах, у нагоді ставала будь-яка можливість, але Ерленд ніколи не розумів, навіщо витрачати ресурси на розслідування справ, які давно вже треба було закрити.

Темрява згустилася, й у примарному світлі вуличних ліхтарів він мало не проїхав повз дерев’яний знак, що вказував на поворот до лісу. Але дороговказ був на місці, саме там, де він і пам’ятав. Він з’їхав зі шляху та рушив м’яким хвойним настилом. Він повільно їхав стежкою, легко утримуючи рівновагу. Шлях освітлював конус світла його ліхтарика, зрідка – коли він повертав голову кудись убік – охоплюючи густу стіну ялинок. Обабіч нього розбігалися тіні; стривожені й квапливі, вони змінювали форму й ховалися у деревах. Саме так він і уявляв собі цей ліс, намагаючись відчути на власній шкірі те, через що довелося пройти їй. Уявляв, як вона бігла крізь ці хащі із ліхтариком у руці, вирвавшись із полону, де її ґвалтували понад три дні.

Тому, коли Ерленд Веннесла раптом побачив світло десь попереду, на мить йому навіть здалося, ніби це – знову її ліхтарик, і вона знову тікає з неволі, а він женеться за нею на мотоциклі. У лісі попереду щось мінливо замерехтіло, аж раптом йому в очі вдарило яскраве світло. Він зупинився й зліз із велосипеда. Знову посвітив на ритмокардіометр. Менше сотні. Непогано.

Він послабив лямку під підборіддям, зняв шолом та почухав голову. Господи, до чого ж приємно. Вимкнув ліхтарик, повісив шолом на кермо й покотив велосипед у бік джерела світла, відчуваючи, як каска тихенько стукотить об раму.

Чоловік зупинився, коли його знову освітили яскраві промені невідомого пристрою. Осліплений, він спіймав себе на думці, що чує власне важке дихання. Дуже дивно, зважаючи на те, який низький у нього пульс. Він помітив якийсь порух, ніби за величезним тремтливим колом світла щось підіймалося, потім почув тихенький посвист. І раптом йому сяйнула думка: не треба було цього робити, не можна було знімати шолома. Більшість смертних випадків серед велосипедистів…