Роман «2001: Космічна одіссея» написано протягом 1964–1968 років і опубліковано в липні 1968 року невдовзі після виходу однойменного фільму. Обидва проекти розвивалися синхронно й були щільно пов’язані між собою. Таким чином, я мав унікальний досвід: інколи доводилося писати текст після перегляду чорнових заготовок до фільму, базованих на творі, оприлюдненому ще раніше, — захопливе, але аж ніяк не дешеве джерело творчого натхнення.

Як результат, між книгою та фільмом більше спільного, ніж вважають зазвичай, але є й істотні відмінності. У романі космічний корабель «Діскавері» прямує до Япета, найзагадковішого супутника Сатурна. Супутникової системи Сатурна «Діскавері» досягає за допомогою Юпітера: корабель наближається до гігантської планети і, використавши її потужне гравітаційне поле як пращу, прискорюється для другого етапу своєї подорожі. Насправді, такий самий маневр здійснив космічний зонд «Вояжер» 1979 року, коли робив першу детальну розвідку на цих далеких гігантах.

Однак у фільмі Стенлі Кубрик вирішив, що розумніше уникнути технічних труднощів, перенісши третю зустріч Людини й Моноліту на один із супутників Юпітера. Сатурн же повністю вирізали зі сценарію, хоча пізніше Дуґлас Трамбалл скористався набутим досвідом, відтворюючи на екрані планету з кільцями у своєму фільмі «Мовчазна втеча».

У шістдесяті роки ніхто й уявити не міг, що дослідження супутників Юпітера відбудеться не в майбутньому столітті, а вже за 15 років. І ніхто навіть не мріяв побачити на власні очі дива, знайдені там. Хоч, очевидно, ми можемо бути певні, що одного дня якісь іще неймовірніші дослідження перевершать знахідки двох «Вояжерів». Коли писався роман «2001: Космічна одіссея», супутники Юпітера Іо, Європа, Ганімед і Каллісто були для людей лише цятками світла навіть у найпотужніших телескопах, а зараз це цілі світи, кожен з яких є унікальним, а Іо, як виявилося, це найбільш сейсмічно активне тіло в Сонячній системі.

Якщо зважити на ці відкриття, то і фільм, і книга постають у виграшному світлі. Насправді цікаво порівнювати зображення Юпітера у фільмі та справжню зйомку поверхні цієї планети камерами «Вояжера». Одначе зрозуміло, що все написане зараз бере до уваги результати досліджень 1979 року: супутники Юпітера — для нас уже не незвідана територія.

Проте варто враховувати й інші, глибші психологічні чинники. Нагадаю, що «2001: Космічну одіссею» створено перед визначною подією в історії людства — тією миттю, коли Ніл Армстронг зібрався ступити на місячну поверхню. 20 липня 1969 року було лише віддаленим майбутнім, коли Стенлі Кубрик і я почали розмірковувати над тим, щоб зняти «легендарний науково-фантастичний фільм» (його фраза). Тепер наукова фантастика й реальність тісно переплелися.

Перед тим, як висадитися на Місяці, астронавти «Аполлонів» уже дивилися стрічку «2001: Космічна одіссея». Члени команди «Аполлона-8», які на Різдво 1968-го року першими з людей мали змогу спостерігати інший бік Місяця, казали мені, що мало не спокусилися за допомогою радіосигналу шукати там велетенський чорний моноліт, але, на щастя чи на жаль, здоровий глузд переміг…

І пізніше траплялися випадки, коли реальність копіювала витвір мистецтва. Найдивніша історія трапилася в 1970 році з «Аполлоном-13». Передовсім командний відсік, де мешкали астронавти, охрестили Одіссеєм. Якраз перед вибухом кисневого балона, що призвів до передчасного завершення місії, команда слухала уривок із «Так говорив Заратустра» Штрауса — музичний твір, що зараз асоціюється із фільмом «2001: Космічна одіссея». Одразу ж після втрати контролю Джек Свайґерт доповів Центру керування польотом: «Г’юстон, у нас проблема». Такі самі слова в аварійній ситуації вимовив і Еал, доповідаючи Френкові Пулу «Мені шкода, що доводиться псувати вам свято, але в нас проблема». Коли пізніше були опубліковані матеріали щодо «Аполлона-13», адміністратор НАСА Том Пейн надіслав мені копію протоколу й написав під словами Свайґерта: «Артуре, ти ж завжди казав, що так станеться». Коли я згадую низку тих дивних подій, у мене досі виникає неприємне відчуття, ніби і я маю поділяти відповідальність за невдачі астронавтів…

Інші збіги не такі серйозні, але не менш разючі. Одним з найбільш технічно досконалих епізодів фільму є той, де показано, як Френк Пул біжить по колу гігантської центрифуги, але водночас залишається на місці завдяки штучній силі тяжіння, що утворюється за допомогою обертання апарата.

Майже через десятиліття команда надзвичайно успішної «Скайлаб» усвідомила, що дизайнери розробили для них такий самий інтер’єр, як на «Діскавері»: кабінки для астронавтів були розташовані навколо основного приміщення станції. «Скайлаб» не оберталася, проте це не завадило її постійним мешканцям спробувати той самий фокус. Вони зрозуміли, що можуть бігати, наче білка в колесі, і результат візуально не відрізнятиметься від того, який ми показали у фільмі «2001: Космічна одіссея». Астронавти зняли цю вправу на плівку й відіслали на Землю (чи треба називати музику, яка супроводжувала ті рідкісні кадри?) з коментарем: «Стенлі Кубрик має це побачити». Свого часу він подивився це відео, бо я надіслав йому телевізійний запис. (Я так і не отримав цього запису назад, бо система зберігання інформації Стенлі — немов приручена Чорна Діра).

Зв’язок між фільмом і реальністю також оприявнює себе в картині «Біля Місяця», написаній командиром польоту «Аполлон» — «Союз»^[1], космонавтом Олексієм Леоновим. Уперше я побачив її 1968 року, коли фільм «2001: Космічна одіссея» презентували на конференції Організації Об’єднаних Націй, присвяченій мирному використанню космічного простору. Одразу після перегляду Олексій вказав мені, що його бачення (читайте на 32-й сторінці книги Леонова та Соколова «Зорі чекають на нас», Москва, 1967) відображає таку саму послідовність, яку показано у фільмі: Земля сходить над Місяцем, а Сонце сходить над ними обома. Ескіз цієї картини з його автографом зараз висить на стіні мого офісу; докладніше про картину читайте в Розділі 12.

Напевно, це слушна нагода згадати інше, менш відоме ім’я, що з’являється на цих сторінках, — Цянь Сюесень. У 1936 році разом з визначними науковцями Теодором фон Карманом і Франком Джей Маліною доктор Цянь заснував при Каліфорнійському технічному інституті імені Ґуґґенгайма Аерокосмічну лабораторію, що стала попередницею славнозвісної Лабораторії реактивного руху в Пасадені. Він також був першим ґоддардівським стипендіатом Каліфорнійського технологічного інституту й доклався до американських розробок ракет у 1940-х. Пізніше, під час одного з ганебних епізодів у діяльності Маккарті^[2], його заарештували за сфабрикованими звинуваченнями, щойно вчений забажав повернутися до рідної країни. Останні два десятиліття Цянь був провідним фахівцем космічної програми в Китаї.

Також дивним є збіг із «Оком Япета» (35 розділ «2001: Космічної одіссеї»). У цьому розділі я описував, як астронавт Боумен виявив на супутнику Сатурна цікаву особливість — бездоганний білий овал близько чотирьохсот миль завдовжки й двохсот завширшки… ідеально рівний… і з такими чіткими контурами, що здається намальованим на поверхні маленького супутника… «Підлітаючи ближче, Боумен уявляв, що яскравий еліпс на темній поверхні супутника — це величезне порожнє око, яке спостерігає за його наближенням…». Згодом він помітив маленьку чорну цятку в самому центрі еліпса, яка виявилася Монолітом (чи однією з його копій).

Так от, коли «Вояжер 1» передав перші фотографії Япета, на них було зображено рівний овал із чорною цяткою посередині. Карл Саґан негайно надіслав мені копію фото з Лабораторії реактивного руху із загадковим написом «Згадуючи про вас…». Не знаю, що він відчув — полегкість або розчарування, коли «Вояжеру 2» так і не вдалося розгадати цю загадку.

Тому, очевидно, історія, яку ви збираєтеся читати, це щось більше за звичайне продовження до першого роману чи фільму. Там, де вони різняться, я слідував за екранною версією, хоча загалом намагався зробити цю книжку якомога більш самодостатньою і, звісно, відобразити в ній сучасні знання про космос.

А вони, певна річ, застаріють до 2001 року.

Артур Кларк

Коломбо, Шрі Ланка

Січень 1982 року

Навіть у еру загального переходу на метричну систему телескоп називали тисячофутовим, а не тристаметровим. Тропічне сонце швидко спускалося на спочинок, і гігантську каструлю серед гір уже наполовину поглинула тінь, але велетенський трикутник антенного комплексу, що високо здіймався з її центру, досі виблискував на світлі. Треба мати орлиний зір, щоб із землі помітити дві людські фігури серед опорних балок, кабелів і хвилеводів.

— Настав час нам поговорити, — промовив доктор Дмитрій Мойсейович до свого давнього друга Гейвуда Флойда. — Про черевики, космічні кораблі й сургучні печатки, але найбільше про моноліти та несправні комп’ютери.

— Тож ось чому ти витяг мене з конференції. Я навіть зрадів, бо чув промову Карла вже стільки разів, що, здається, вивчив її напам’ять. І краєвид тут, звісно, просто фантастичний. Уяви, я вже стільки разів відвідував Агресібо, але жодного разу не підіймався до антени.

— Який сором, я був на антені вже тричі. Тільки подумай, тут ми слухаємо цілий Усесвіт, але ніхто не може підслухати нас. Тож поговорімо про твою проблему.

— Яку ще проблему?

— Почнімо з того, чому ти звільнився з поста Голови Національної ради космонавтики.