Я подумала, що це потрясна ідея – приємно здивувати Пола й несподівано заявитися в обідній час до його офісу на Перпл-стрит.

Я спеціально з’їздила на Мангеттен і вдягла свою улюблену «чорну сукенку». У ній я виглядаю скромно й чарівливо. Цей прикид був доречним і в ресторані «Марк Джозеф Стейкгаус», і взагалі будь-де. Саме цю сукню зазвичай вибирав Пол, коли я питала його: «А що мені вдягти на сьогоднішню вечірку, любий?»

Хай там як, а я відчувала приємне хвилювання й уже встигла спитати Джин, помічницю Пола, чи він на роботі. Але про свій приїзд я її не попередила: вона ж його заступниця, а не моя.

І це його я збиралася приємно здивувати, а не її.

Звернувши за ріг на своєму «міні-купері»^[1], я побачила, як Пол виходить з офісного будинку. Поруч із ним крокувала якась білявка років двадцяти з гаком.

Він аж надто близько тулився до неї, про щось теревенив і гиготів так улесливо-хтиво, що мені відразу ж стало зле.

Білявка була однією з тих розкішних краль, що їх часто можна здибати в Чикаго або ж Айова-Сіті. Висока, з волоссям, що мало платиновий відблиск. На відстані її матова шкіра виглядала бездоганною: ані тобі зморшки, ані прищика, ані плями.

Утім, не все в ній було таким уже й бездоганним. Наприклад, перечепившись через тротуарну плитку своєю дорогою туфлею від Маноло Бланік, білявка мало не гепнулась, коли сідала з Полом у таксі, і той ледве встиг утримати її, ухопивши за худющий лікоть під рожевою кашеміровою шаллю. Тієї миті мені здалося, що хтось з усього розмаху всадив мені в груди гостру стамеску.

Я стала за ними стежити. Утім, яке там стежити! Це надто м’яко сказано. Я погналася за ними.

Усю дорогу до Мідтауну я висіла в них на задньому бампері наче гачком причеплена. Коли ж напроти входу в готель «Сент-Реджис» їхнє таксі раптово зупинилось і з нього, посміхаючись, вигулькнули Пол з білявкою, із далекого закутка мого мозку кулею вискочив сигнал і блискавично рушив до ступні, що зависла в нерішучості над педаллю акселератора. У цей момент Пол узяв свою подругу під руку. Мені на мить уявилися їхні перепуджені обличчя, коли вони, як сосиски в бутерброді, опиняться між стіною готелю та капотом мого світло-блакитного автомобільчика.

Проте ця уявна сцена зникла так само швидко, як і з’явилась, а разом із нею зникли й переслідувані. Я безсило заплакала під звук клаксонів – то нетерпляче сигналили таксі, що скупчилися позаду мене.

Замість негайно пристрелити Пола в одвірках, я дала йому шанс. Навіть не стала розпитувати, чим він займався в обідню перерву в готелі «Сент-Реджис», аж поки ми не сіли вечеряти.

Хтозна, а може, він був там у якихось важливих справах? Недарма ж я нещодавно бачила наліпку на бампері одного авта з таким текстом: «Усяке бува. Навіть дива».

– До речі, Поле, – спитала я настільки невимушено, наскільки дозволяв мені гнів, що розпеченою лавою циркулював у венах. – А що ти робив сьогодні під час обідньої перерви?

Пол явно нашорошився. Навіть нахиливши голову й ледь не продряпавши ножем тарілку аж до столу, я відчувала, як сіпнулася його голова і як він витріщився на мене.

Якусь мить винувато помовчавши, Пол відвів погляд і втупився у свою тарілку.

– Як що? Їв бутерброд на своєму робочому місці, – промимрив він. – Як і завжди. Ти ж знаєш, Лорін, я ввесь час так чиню.

Пол збрехав мені – відверто й нахабно.

Я мимоволі випустила з руки ножа, і він зі звуком гонга брязнув об тарілку. Чорні божевільні думки – одна чорніша від іншої – умить заполонили мою свідомість. Такого зі мною ще ніколи не траплялось. Я завжди вміла тримати себе в руках.

«А що, як Пол ні на яку роботу не ходив? – подумала я собі. – Просто надурив мене, показавши липовий фірмовий бланк. А сам увесь цей час їздив у центр, щоб порозважатися з дівками. А його співробітники? Може, вони були просто найнятими акторами, котрі мали з’являтися тоді, коли я планувала приїхати?»

– А чому ти питаєш? – нарешті поцікавився Пол – невимушено так, наче нічого не сталося. І це було для мене майже так само боляче, як і бачити його з білявкою біля входу в готель «Сент-Реджис».

Майже.