жон Твелф Гоукс зачарував своїх прихильників, створивши незабутні пригоди, що розгортаються поза межею нашого з вами реального світу. «Золоте місто» є останньою книгою цієї неймовірної саги — розповіді, що розпочалася в Лос-Анджелесі, потім перенесла своїх читачів через тунелі Нью-Йорка до таємничих руїн, похованих під вулицями Рима та Берліна. Тепер читачі поринуть до загадкових давніх річок, що течуть під вулицями Лондона...

В основі трилогії — боротьба двох братів, харизматичних лідерів та Мандрівників (цим іменем називають провісників, які можуть змінювати хід історії — на краще або на гірше), що мають абсолютно протилежні погляди на суспільство. У той час, коли Ґабріел намагається очолити рух Спротиву з метою зробити цей світ кращим, його брат Майкл хоче контролювати могутню організацію, відому під назвою Братство, та користуватися передовими технологіями, що допоможуть йому перетворити наше суспільство на віртуальну в’язницю. Слабким місцем Ґабріела, а водночас і його найбільшою силою, є Майя, воїн Арлекін, що потрапила в пастку темного міста, вирватися з якого дуже мало шансів...

«Золоте місто» — це тріумфальне завершення трилогії Джона Твелфа Гоукса, що здобула шанувальників по всьому світу.

ілька років тому мені набачилася одна фантазія, яка вилилася в роман «Мандрівник» — першу книгу з трилогії про Четверте царство.

І тепер, обмірковуючи минуле, я розумію, що в цьому творі я виклав думки та власний досвід. Ні цю історію, ні її персонажів не можна було обмежити рамками якоїсь однієї країни та навіть якоїсь конкретної реальності.

«Золоте місто» — остання книга цієї трилогії, і я маю таке враження, що покидаю місцину, з якою давно звикся. Від цього мені сумно, але я усвідомлюю, що вже дослідив кожен куточок знайомого ландшафту.

Дехто прочитав мої книги для розваги, але декого вони надихнули створити веб-сторінки та організувати групи однодумців для протидії численним проявам Великої машини. І я й далі надаватиму всіляку підтримку діяльності цих людей.

Третій роман трилогії я присвячую своїм читачам. Для мене було великою честю спілкуватися з вами. Сподіваюся, що вас і тих, кого ви любите, огортає Світло.

оча в провулку Сикомор-лейн інших автомобілів не було, Сюзанна Говард увімкнула поворот і зиркнула в дзеркало заднього виду. А вже потім звернула на під’їзну доріжку. Сюзанна мешкала в трикімнатному котеджі, до якого вела стежина, обсаджена трояндовими кущами. За будинком росла поодинока береза й виднівся схожий на хлів оповитий плющем гараж.

Гараж був напханий коробками та старими меблями з будинку її матінки. Кожного разу, коли Сюзанна поверталася додому, її на мить охоплювало відчуття провини. «Давно слід усе оте прибрати, — думала вона. — А матусин диван і кухонні стільці продати або просто подарувати». Через ці меблі Сюзанні доводилося залишати авто на під’їзній доріжці. Коли сніжило, вона щоразу мала по двадцять хвилин прогрівати авто та сколупувати лід із вітрового скла.

Але тепер стояла весна, і єдине, що відчула жінка, вийшовши з авто, це запах мокрої трави та цвіркотіння цикад. Вона глянула в нічне небо, шукаючи Великий Віз. Зазвичай її тішила думка, що вона жила досить далеко від Нью-Йорка і тому мала змогу бачити всілякі сузір’я, але сьогодні її погляд зосередився на холодних і темних проваллях межи зорями. Ці провалля немов дивилися на неї. Сюзанна інтуїтивно це відчувала. Хтось спостерігав за нею звідти.

— Не бери дурного в голову, — сказала вона вголос. І відразу ж їй стало краще від спокійного тону власного голосу.

Сюзанна витягла з поштової скриньки стос рахунків і рекламних брошурок і відімкнула парадні двері. Почулося знайоме «дзяв-дзяв!» — то з кухні, дряпаючи кігтями лінолеум, кинувся до неї кокер-спанієль. Приємно, коли вдома тебе зустрічає друг, а Чарлі й справді був маленьким Сюзанниним другом. Але песик мав пустотливу вдачу і міг щось утнути — особливо коли Сюзанна поверталася пізно. Тож вона спершу перевірила, чи не накоїло собача чогось у хаті, а вже потім пригостила його смачненьким і випустила погуляти надвір.

Ще кілька місяців тому вона дотримувалася однієї й тої самої процедури: випускала з хати собаку, наливала собі склянку шаблі й сідала за комп’ютер, щоби проглянути електронну пошту. Але з певного часу вона рідко користувалася комп’ютером, а алкоголь давав змогу розслабитися і втекти від реальності.

Вони за нею стежать. Вона не мала сумнівів, що вони за нею стежать.

Тому Сюзанна порушила правила і зробила дещо дуже небезпечне.

Сюзанна працювала програмістом у дослідницькому центрі Вічнозеленого фонду в окрузі Вестчестер. Тепер вона створювала інтерфейс для нового квантового комп’ютера й у складі невеликої групи була присутня в спостережній галереї в той момент, коли Майкл Корріґан покинув своє тіло й подався в потойбіччя. Проект «Перехід» мав найвищий ступінь секретності, тож членам групи, до якої входила й Сюзанна, сказали, що їхня робота стосується національної безпеки й боротьби з тероризмом.

Може, це й відповідало істині, але було щось химерне в тому, щоб цілісінький робочий день витріщатися на чоловіка, який непорушно лежав на столі з прикріпленими до голови дротами. Кілька годин пульс пана Корріґана майже не промацувався. А потім він раптом розплющив очі, устав зі стола і важко почовгав із кімнати.

За кілька тижнів усіх працівників фонду запросили до приміщення адміністрації, де розповіли про нову програму, що називалася «Усіх унормувати». Гаслом цієї програми була фраза «Добрий друг піклується про тебе». Жвава молода жіночка з відділу кадрів пояснила, що програма «Усіх унормувати» стежитиме за психічним та фізичним станом працівників. Кожен підписав спеціальну форму допуску, і Сюзаннина дослідницька група повернулася до роботи.

Сюзанна була єдиною, хто взяв у руки інформаційну брошуру, де розповідалося про цю програму. І уважно переглянула її під час обідньої перерви. «Усіх унормувати» називалася «програмою особистих параметрів». Упродовж п’яти років проводилися обстеження п’яти тисяч працівників міністерства оборони США, і на підставі цих досліджень було визначено показники прийнятної поведінки. За кожним піддослідним закріпили число — щось на кшталт рівняння, яке змінювалося в міру накопичення в комп’ютері інформації про стиль життя й поведінку конкретної людини. Якщо це число виходило за межі певного параметра нормальності, уважалося, що цей працівник із більшою імовірністю зазнає проблем із психічним та фізичним здоров’ям.

Кілька днів по тому в усіх приміщеннях з’явилися інфрачервоні камери. Ці камери автоматично перевіряли кожного працівника, реєструючи кров’яний тиск, пульс і температуру. Подейкували, що в дослідницькому центрі фонду всі телефонні розмови пропускалися через комп’ютерну програму, що визначала рівень напруженості голосу й частоту використання різних «ключових» слів.

Більшість цих перевірок були непомітними. Програма «Усіх унормувати» стежила за переміщеннями вашого авто й моніторила покупки, які ви здійснювали за допомогою банківської картки. Сюзанна зацікавилася: а чи велике значення приділялося певним негативним діям? Авжеж, ваше особисте рівняння погіршиться, коли вас затримають за керування автомобілем у нетверезому стані, але наскільки зміниться це число, якщо ви братимете в громадській бібліотеці «неправильні» книги?

З’явилися чутки, що двох працівників звільнили через неприйнятні показники в програмі «Усіх унормувати», а кільком після випробного терміну не надали постійної роботи. Не минуло й місяця, як усі члени її дослідницької групи облишили розмови на суперечливі теми. А з «несуперечливих» лишилося три: спорт, покупки й телесеріали. Якось у п’ятницю всі вони пішли до бару відсвяткувати день народження колеги; коли спиртне замовили вже по третьому разу, один програміст пожартував: «Тепер наші рівняння неодмінно постраждають!»

Усі засміялися, але ніхто не став заглиблюватися в цю тему. Колеги просто повернулися до розмови про нові моделі гібридних авто — і все.

Сюзанна все життя пропрацювала з комп’ютерами й чудово знала, як легко вирахувати в Інтернеті будь-чию айпі-адресу. У березні вона придбала на барахолці юзаний лептоп і користувалася ним через бездротове з’єднання в сусідньому кафе. Жінка почувалася алкоголіком чи наркоманом — людиною із сороміцькою проблемою, яку вона неспроможна контролювати. Коли після роботи вона заїжджала до цього кафе, то мала таке відчуття, неначе занурювалася в криміногенну частину міста — з розбитими ліхтарями та покинутими будинками. У малозрозумілих таємничих інтернет-кулуарах люди, що називали себе Вільними Рисаками, висловлювали лиховісні припущення стосовно Вічнозеленого фонду. Вочевидь, ця організація була лиш фасадом, за яким крилася таємна організація під назвою Табула, що зазіхала на свободу. Проти планів Табули поставав альянс, що називався Спротив.